Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

- Проклятi! Ой, прок­ля­тi! - скри­кує Ми­хай­лик.

- I твiй тут батько й ма­ти бу­ли, Оле­сю, мерт­вi… А те­бе вже я зго­дом знай­шов у лi­сi. Ти за­бiг­ла якось ту­ди… От i все…

Змовкне дiд. Оле­ся си­дить, не во­рух­неться. В неї об­лич­чя блi­де, в очах па­ла який­сь огонь. Дiд гля­не на неї та й по­хи­та го­ло­вою:

- Гай-гай! - ка­же. - Зас­му­тив я те­бе, мою ясоч­ку. Але що ж ро­би­ти! Без ли­ха не про­жи­веш. Не жу­рiться, дi­точ­ки, - ва­шi батьки по­ляг­ли доб­рою смер­тю, рiд­ний край бо­ро­ня­чи. Ко­жен чо­ло­вiк по­ви­нен бо­ро­ни­ти вiд уся­ко­го во­ро­га рiд­ний край, не жа­лi­ючи сво­го жит­тя.

- Еге, не жа­лi­ючи сво­го жит­тя!…- про­мо­вить дiв­чи­на ти­хо та й за­мис­литься ще дуж­че i дов­го за­мис­ле­на хо­дить.

Ото од­но­го ра­зу бу­ла не­дi­ля. Оле­ся з Ми­хай­ли­ком ла­го­ди­лись iти в лiс по яго­ди, а дiд ка­зав:

- Глядiть, дi­точ­ки, да­лi вiд баг­но­ви­цi, а то ли­хо бу­де.

У лi­сi бу­ло ве­ли­чез­не бо­ло­то-баг­но­ви­ще. Iно­дi, не зна­ючи, наб­ре­де на йо­го лю­ди­на та й утоп­не. Дiд i бо­яв­ся, щоб з дiтьми чо­го не бу­ло. Оле­ся ка­же:

- Не бiй­тесь, дi­ду­сю, хi­ба ми не знаємо?

А Ми­хай­лик-стри­бу­нець i со­бi то­неньким го­лос­ком:

- Авжеж, знаємо!

Побрали дi­ти гле­чи­ки та й пiш­ли. Дiд дов­го ди­вивсь їм ус­лiд.

Iдуть, а Ми­хай­лик i ка­же:

- Олесю-сестричко! Хо­дiм аж на той бiк лi­су. Лiс не мож­на бу­ло пе­рей­ти, бо ж бо­ло­то там бу­ло. А об­хо­ди­ти да­ле­ко - верс­тов шiсть. Оле­ся ка­же:

- Але ж це да­ле­ко.

- Дарма, ка­же Ми­хай­лик, - так ягiд там ба­га­то. Хо­дiм, го­лу­бонько!

- То й доб­ре! - ка­же Оле­ся.

I во­ни пiш­ли. Не увiй­шли у лiс, а по­да­лись уз­лiс­сям. З од­но­го бо­ку був ви­со­чез­ний, ста­рий, тем­ний лiс. А з дру­го­го бо­ку прос­тя­гав­ся степ.

Дiвчина й хло­пець iш­ли швид­ко. Вже верс­тов п'ять одiй­шли вiд до­му. Ко­ли це Ми­хай­лик скрик­нув:

- Глянь, Оле­сю, що то та­ке?

Олеся гля­ну­ла. Се­ред сте­пу їха­ли лю­ди. Усi бу­ли вер­хи. То бу­ли не на­шi лю­ди. Гост­ро­вер­хi шап­ки ма­ячi­ли зда­ле­ка. Та­ких ша­пок на­шi не но­сять. Оле­ся ба­га­то чу­ла де­чо­го вiд дi­да. Во­на пiз­на­ла цих лю­дей - це бу­ли та­та­ри. Та­та­ри! Во­ни приїха­ли на Вкраїну па­ли­ти се­ла, уби­ва­ти або в не­во­лю за­би­ра­ти лю­дей. Ось-ось во­ни по­ба­чать їх i за­бе­руть. Оле­ся вхо­пи­ла Ми­хай­ли­ка за ру­ку i мовч­ки по­тяг­ла в ку­щi.

- Що то? Що то? - пи­тавсь Ми­хай­лик.

- Цить! Та­та­ри!

Михайлик так i за­нi­мiв. Страх об­няв йо­го та­кий, що вiн i сло­ва не мiг ви­мо­ви­ти. Оле­ся з-за ку­щiв ба­чи­ла, як та­та­ри їха­ли прос­то на лiс, як по­во­ди­ли сю­ди й ту­ди го­ло­ва­ми. Це во­ни шу­ка­ють, де се­ло. Ще тро­хи по­шу­ка­ють та й знай­дуть йо­го. Що то­дi бу­де?

Село за­па­лять, лю­дей пов­би­ва­ють. I дi­ду­ся вб'ють!… Бо­же мiй!… Тре­ба бiг­ти, тре­ба ска­за­ти!…

Але ж та­та­ри їдуть кiньми: во­ни доїдуть швид­ше, нiж во­на до­бi­жить. Як­би во­ни тут за­га­ялись! Та як же те зро­би­ти, як це їй зро­би­ти?

Бiдне сер­денько в Оле­сi му­чи­лось. А та­та­ри пiд'їзди­ли все ближ­че та ближ­че. Уже вид­ко їхнi об­лич­чя. I вiд­ра­зу Оле­ся на­ду­ма­ла… Во­на вхо­пи­ла Ми­хай­ли­ка за пле­че:

- Братику, бi­жи лi­сом до­до­му, ска­жи дi­ду­се­вi, що їдуть та­та­ри. Чуєш?…

I во­на пот­ру­си­ла хлоп­ця за пле­че. Вiн не­мов про­ки­нув­ся з то­го i гля­нув на дiв­чи­ну.

- Бiжи, а то дi­ду­ся вб'ють.

- А ти ж? - спи­тав­ся хло­пець.

Олеся штовх­ну­ла йо­го, щоб бiг, ка­жу­чи:

- Я знаю са­ма, що зроб­лю,- не бiйсь! Нi­ко­ли го­во­ри­ти - бi­жи! Та все по­над краєм, щоб од баг­но­ви­цi да­лi!…

Хлопець не ду­мав дов­го. Вiн ки­нувсь у лiс i по­бiг з усiєї си­ли.

Олеся зос­та­ла­ся са­ма. Во­на пос­то­яла ще кiлька хви­лин. Об­лич­чя бу­ло блi­де. Але во­на не бо­ялась. Во­на вий­шла з-за ку­ща i пiш­ла по­пiд лi­сом зов­сiм не в той бiк, де бу­ло її се­ло.

Iшла так, мов не ба­чи­ла та­тар. Але та­та­ри її по­ба­чи­ли. Во­ни ки­ну­лись до неї. Оле­ся скрик­ну­ла й по­бiг­ла що­си­ли да­лi. Та бiг­ла во­на не­дов­го. За хви­ли­ну та­та­ри наз­дог­на­ли її, щось зак­ри­ча­ли, за­гу­ка­ли, їх бу­ло чо­ло­вiк трид­цять. Во­ни зу­пи­ни­лись i по­ча­ли про­мiж се­бе джер­ко­тi­ти. А да­лi один ви­со­кий пi­дiй­шов до дiв­чи­ни. Вiн за­го­мо­нiв по-на­шо­му, але так по­га­но, що Оле­ся лед­ве ро­зiб­ра­ла, що вiн ка­же:

- Хороша дiв­чи­на! Хо­ро­ша дiв­чи­на! Ми то­бi нi­чо­го не зро­би­мо, пус­ти­мо на во­лю, тiльки ти нам ска­жи, де тут єсть се­ло?

Олеся ка­же:

- За лi­сом. Оцей лiс пе­рей­ти - то й се­ло по той бiк.

А та­та­рин їй:

- То ти нас про­ве­ди цим лi­сом, а то ми до­ро­ги не знаємо.

Олеся ка­же:

- Проведу.

А та­та­рин зно­ву:

- Та не оду­ри й не тi­кай, а то ба­чиш оце!

I вiн вий­няв з пi­хов кри­ву гост­ру шаб­лю­ку та й лис­нув нею пе­ред очи­ма у дiв­чи­ни.

- Бачиш оце? Го­ло­ву зру­баю!

- Бачу! - ка­же Оле­ся.

Олесi на­ки­ну­ли на шию ар­кан. Ви­со­кий та­та­рин узяв той ар­кан у ру­ки, пус­тив дiв­чи­ну по­пе­ред сво­го ко­ня й ска­зав:

- Веди!

Олеся по­ве­ла.

Але во­на йшла зов­сiм не в той бiк, ку­ди Ми­хай­лик по­бiг. Во­на ще тро­хи обiй­шла лiс, то­дi знай­шла стеж­ку, що бiг­ла зо сте­пу, i пiш­ла нею. Та­та­ри їха­ли слiд­ком за дiв­чи­ною. Де­да­лi лiс усе гус­тi­шав. Оле­ся ве­ла во­ро­гiв прос­то в се­ре­ди­ну лi­су, де бу­ло бо­ло­то.

Вона ве­ла й ду­ма­ла: "Чи до­бiг же Ми­хай­лик до­до­му? Чи ска­зав же дi­ду­се­вi? Ох, хоч би ме­нi дов­ше по­во­ди­ти їх, по­ки вiн до­бi­жить!"

I во­на йшла ти­хо, iно­дi звер­та­ла убiк, то­дi знов на­зад вер­та­лась.

Татари сер­ди­лись, а ви­со­кий кри­чав:

- Чого ти плу­таєш? Ве­ди гар­но, а то ось! - I вiн по­ка­зу­вав ру­кою на шаб­лю­ку. Дiв­чи­на ка­за­ла:

- Ось за­раз вий­де­мо з лi­су, - там i се­ло. I ве­ла да­лi. Лiс зро­бив­ся стра­шен­но гус­тий. Але ж Оле­ся доб­ре йо­го зна­ла. Во­на так час­то хо­ди­ла сю­ди по гри­би, по яго­ди. Во­на зна­ла, де бо­ло­то. Не­ве­лич­ка смуж­ка твер­дої зем­лi вга­ня­лась у дра­го­ви­ну. Оле­ся по­ве­ла та­тар ту­ди. За де­ре­ва­ми бо­ло­та не бу­ло вид­ко. Навк­руг бу­ло тем­но i пу­ща та­ка, що тiльки той, хто доб­ре знав лiс, мiг вiд­цi­ля вий­ти, не заг­руз­ши в бо­ло­тi. Ви­со­кий та­та­рин скрик­нув:

- Чого ж ти ста­ла? Ве­ди!

Дiвчина по­вер­ну­ла­ся до во­ро­гiв. На блi­до­му об­лич­чi па­ла­ли тем­нi очi.

Вона гля­ну­ла во­ро­гам у вi­чi i ти­хо про­мо­ви­ла:

- Я да­лi не пi­ду.

Татарин пiд'їхав аж до неї, по­ка­зав їй на­гая й ви­ла­яв.

Дiвчина ос­мiх­ну­ла­ся:

- Я не по­ве­ду вас да­лi, хоч би ви й уби­ли ме­не. Я вас, во­ро­ги, за­ве­ла в цей лiс, i ви не вий­де­те вiд­цiль.

Тiї ж ми­тi нiж блис­нув у та­тарськiй ру­цi i вда­рив дiв­чи­ну в гру­ди. Як би­ли­на пiд­рi­за­на, впа­ла во­на до­до­лу.

Її го­ло­вонька схи­ли­лась i чис­та ду­ша по­ки­ну­ла тi­ло. Та­та­рин плю­нув на неї, i всi во­ро­ги по­вер­ну­ли на­зад.

А Ми­хай­лик тим ча­сом до­бiг до­до­му. Вiн ка­зав, що та­тар хто й зна скiльки. Лю­ди по­ки­да­ли все i пов­тi­ка­ли у лiс. Дiд Да­ни­ло ду­мав, що вiн там i Оле­сю знай­де.

День про­си­дi­ли лю­ди у лi­сi. Да­лi їм не ста­ло хар­чу. Дру­го­го дня тре­ба бу­ло вер­та­ти­ся. Пос­ла­ли двох па­руб­кiв по­ди­ви­ти­ся, що в се­лi. Па­руб­ки вер­ну­ли­ся i ска­за­ли, що в се­лi все цi­ле. Лю­ди зро­зу­мi­ли, що та­та­ри їх об­ми­ну­ли, i по­ча­ли вер­та­тись до­до­му.

Але ж Оле­сi там не бу­ло. Дiд Да­ни­ло поп­ро­хав кiлька чо­ло­вiк, i всi, узб­роївшись, гур­том пiш­ли шу­ка­ти її в лi­сi. Ми­хай­лик при­вiв їх до то­го мiс­ця, де вiн по­ки­нув Оле­сю.

Тут знай­шли та­тарськi слi­ди. По тих слi­дах прой­шли у лi­со­ву пу­щу. Дов­го йшли, аж по­ки по­ба­чи­ли та­тарських ко­ней, що по­заг­ру­за­ли в бо­ло­тi. Та­тар не бу­ло. Ма­буть, во­ни поз­ла­зи­ли з ко­ней та й по­топ­ли у баг­ню­цi.