Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Классическая проза » Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗. Жанр: Классическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

- Може, вер­ну­ти­ся?… А завт­ра зно­ву бу­де­мо без хлi­ба!… Нi вже - пi­ду!

I вiн ти­хо-ти­хо по­чав прок­ра­да­ти­ся до га­ма­зеїв; пi­дiй­шов до їх, ще раз озир­нувсь ок­ру­ги. В тем­ря­вi нi­чо­го не ви­д­ко. То­дi по­лiз пiд бу­дiв­лю.

Щороку зси­пав­ши зер­но у за­сi­ки, знав, з яко­го во­ни бо­ку. Обе­реж­но пiд­лiз вiн до то­го мiс­ця, лiг на спи­ну. То­дi нас­та­вив сверд­ло, по­чав вер­тi­ти.

Сухе де­ре­во тро­хи зат­рi­ща­ло. Пет­ро зу­пи­нивсь, прис­лу­ха­ючись. Да­лi знов по­чав ро­би­ти. Сверд­ло глиб­ше та глиб­ше вла­зи­ло в де­ре­во - не­за­ба­ром i дiр­ка бу­де. Пет­ро з усiєї си­ли на­тис­нув на сверд­ло, ле­жа­чи на спи­нi.

- Агов! Се­ме­не! Е, сто­над­цять кiп!…

Петро здриг­нувсь. Хто це? Сто­рож? Сер­це ко­лих­ну­лось у гру­дях, а да­лi не­мов зас­тиг­ло - Пет­ро слу­хав. Хо­лод­ний пiт вис­ту­пив у йо­го на ло­бi. Вiн так i за­кам'янiв, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру до сверд­ла. Зно­ву чу­ти:

- Семене! Се­ме­не!… А, щоб то­бi! Ну, я й сам, хi­ба ме­нi що? Не вмiю зас­пi­ва­ти?… Сто­над­цять!… Гей!…

Ой там за бай­ра­ком
Танцювала ри­ба з ра­ком…

П'яну пiс­ню чу­ти бу­ло бi­ля са­мої га­ма­зеї. I як хтось iде, чу­ти.

Та гей:

тан­цю­ва­ла ри­ба з ра­ком,
А ци­бу­ля…

- Тю на тво­го батька!… Чо­го сю­ди? Нi, я сю­ди не хо­чу, до­до­му пi­ду!

Гей, а ци­бу­ля з час­ни­ком,
А дiв­чи­на з ко­за­ком!

П'яний пi­шов. Го­лос i хо­да за­тих­ли. Пет­ро не во­ру­шивсь. Вiн зат­ри­мав ду­ха й ждав. Ось уже нi­ко­го не чу­ти. Вiн ще прис­лу­хавсь. Нi, не­ма нi­ко­го.

Тодi ос­тан­нiм на­тис­ком вiн до­вер­тiв дiр­ку. На­ла­пав мi­шок, пiдс­та­вив, ви­тяг сверд­ло. Зер­но сип­ну­ло. Тру­ся­чись, як у про­пас­ни­цi, Пет­ро по­на­си­пав усi три мiш­ки. Га­ма­зеї бу­ли низько при зем­лi, то не мож­на бу­ло пов­нi по­на­си­па­ти. Од­на­че, що те­пер ро­би­ти? По­ки­ну­ти дiр­ку не­за­ту­ле­ну - зер­но ите­че на зем­лю, завт­ра по­ба­чать, знай­дуть. Тре­ба затк­ну­ти. I чо­го це вiн не взяв за­тич­ки?

Петро за­ту­лив дiр­ку од­нiєю ру­кою, а дру­гою по­чав шу­ка­ти тра­ви на за­тич­ку. Тра­ва не рос­ла пiд га­ма­зе­ями. Зга­дав, що в йо­го є хуст­ка. Знай­шов її, так-сяк затк­нув дiр­ку. То­дi ви­тяг один клу­нок з-пiд га­ма­зеї, став i ду­має:

- Додому нес­ти? Нi, то ду­же дов­го бу­де. По­пе­ре­но­шу на мо­ги­лу, не­хай там пе­ре­ле­жать по­ки що.

Могила бу­ла за се­лом, на цьому ж ви­го­нi, там, де ко­лись гра­ни­ця йшла, а те­пер тiльки вал зос­тав­ся ви­со­кий. Пос­пi­ша­ючись, од­нiс Пет­ро один клу­нок.

Тi два клун­ки бу­ли мен­шi, вiн заб­рав їх од­ра­зу. Усi три вiн за­хо­вав на мо­ги­лi в бур'янi. Хо­тiв був до­до­му йти, та зно­ву про дiр­ку зга­дав. Тре­ба взя­ти кра­щу за­тич­ку, а то хуст­ка ко­ли б не ви­па­ла. Вiн ти­хо прой­шов до чий­огось ти­ну, ви­ла­мав цур­па­лок i пi­шов зно­ву до га­ма­зеїв. Пiд­лiз уп'я­ть, обе­реж­но ви­тяг хуст­ку й затк­нув дiр­ку де­рев'яною за­тич­кою. Цур­па­лок са­ме прий­шовсь i мiц­но стри­мiв у дiр­цi. Пет­ро спро­бу­вав - доб­ре. Ма­буть, до­до­лу тро­хи зер­на роз­си­па­ло­ся. Вiн по­мац­ки по­за­гор­тав йо­го зем­лею.

Вернувся до­до­му, увiй­шов у ха­ту.

- Горпино!

Нiчого не чу­ти. Ма­буть, спить. Лiг вiн на пiл, не роз­зу­ва­ючись, тiльки сви­ту ски­нув.

- Горпино, ти спиш?

- Ну?

- Я за­хо­вав на мо­ги­лi…

- Про ме­не де хоч хо­вай, а я то­бi у по­мо­чi не бу­ду!

Замовк Пет­ро.

IV

Нiкому й на дум­ку не впа­ло, щоб мож­на бу­ло вкрас­ти хлiб iз замк­не­ної га­ма­зеї. Та й кра­дiж­ка бу­ла не­ве­лич­ка, то не ду­же й по­мiт­на. Ба­ча­чи Пет­ро, що нi­де нi­чо­го про кра­дiж­ку не чу­ти, пе­ре­нiс жи­то до­до­му. Та йо­го ста­ло не на­дов­го. Уп'ять хоч зно­ву крас­ти йди. Та тiльки тут трош­ки по­со­би­ла до­ля.

У су­сiднього па­на Пет­ро впро­хавсь у най­ми. Став вiн жи­ти в па­на, тiльки но­чу­ва­ти до­до­му хо­див. До­ма злид­нi зос­та­ли­ся злид­ня­ми, але й за те хва­ли­ти бо­га, що хоч го­лод­нi не си­дi­ли. А про кра­дiж­ку й до­сi не чуть бу­ло нi­чо­го.

Петро зас­по­коївся.

Отже нi, не зас­по­коївся… Вiн дав­но вже згу­бив свiй спо­кiй, дав­но йо­го не ста­ло, аж iз тiєї тем­ної но­чi, як вiн пiд га­ма­зе­ями був. I не кра­дiж­ка ста­ла йо­го му­чи­ти, нi! Про неї вiн спер­шу й не ду­мав. Тiльки ж Гор­пи­на мо­не та до йо­го ста­ла. Зник­ли тi роз­мо­ви щи­рi та лас­ка­вi, - те­пер во­на з чо­ло­вi­ком iно­дi й сло­ва не про­мо­вить за день - сум­на-сум­на хо­дить. Да­лi й у най­ми пi­шов Пет­ро, став тiльки вве­че­рi жi­н­ку ба­чи­ти - не по­со­би­ло­ся. Все мов­чить. То що­но­чi Пет­ро хо­див, а то вже тiльки двi­чi, три­чi на тиж­день, бо знає, що до­ма не при­вi­та­ють, не за­го­мо­нять, що до­ма ще тяж­че на сер­цi бу­де. Вiн не до­ко­ряв жiн­цi: йо­го са­мо­го вже по­чи­на­ла гриз­ти згад­ка про те дi­ло. Удень, се­ред нев­гав­ної ро­бо­ти, ще не так бу­ло тяж­ко - за­бу­ва­ло­ся; а в тi но­чi, що вiн то в па­на, то до­ма но­чу­вав, у тi пох­му­рi но­чi не бу­ло йо­му спо­кою. Бо за­ги­ну­ло йо­го щас­тя, мо­же, на­вi­ки за­ги­ну­ло. А во­но ж бу­ло ко­лись, те щас­тя, бу­ло на­вiть i то­дi, як го­лод їх му­чив. А те­пер усе зник­ло. Тiльки гру­ди пе­че, так пе­че… "Хоч би ка­ра, та не та­ка. Хоч би на­ла­яла ме­не, хоч би до­ко­ря­ла, а то мов­чить, нi­чо­го не ка­же, а як би­ли­на сох­не".

Це бу­ло в не­дi­лю вве­че­рi. Пет­ро си­дiв до­ма бi­ля сто­лу, а Гор­пи­на на по­лу ди­ти­ну ко­ли­ха­ла. Ка­га­нець пот­ро­ху бли­мав, i при йо­го свiт­лi жiн­ка зда­ва­ла­ся ще бiльше зму­че­ною, нiж удень. Об­лич­чя змар­нi­ло, очi по­за­па­да­ли, i якась му­ка свi­ти­лась у їх у той час, як во­на їх пiд­нi­ма­ла вiд ко­лис­ки.

Жаль стис­нув сер­це Пет­ро­вi. Ус­тав вiн, пi­дiй­шов, сiв бi­ля неї.

- Горпино!

Вона мовч­ки пiд­ня­ла на йо­го смут­нi очi.

- Горпино! До­ки ми бу­де­мо так му­чи­ти­ся?…

У йо­го пор­вав­ся го­лос; щось стис­ну­ло, мов клi­ща­ми, гор­ло. А во­на все мов­ча­ла. Лед­ве пе­ре­мiг се­бе Пет­ро, зно­ву по­чав:

- Обоє ми ги­не­мо… Уся ду­ша пе­ре­му­чи­лась… Ска­жи ме­нi, що ти маєш на дум­цi, ска­жи, бо до­ки ж так жи­ти?…

Вона знов гля­ну­ла на йо­го своїми по­за­па­да­ли­ми очи­ма i ти­хо спус­ти­ла їх до­до­лу. I Пет­ро­вi зда­ло­ся, що той пог­ляд до­сяг йо­му аж у сер­це i як но­жем рi­зо­нув йо­го.

- А що я то­бi ска­жу? - по­ча­ла во­на ти­хо. - Ад­же ти сам зна­єш… Я ка­за­ла - не ро­би… Ко­ли ж не си­ла моя… я лю­би­ла те­бе, а ти зло­дiєм зро­бивсь.

- Нехай i так, - го­во­рить Пет­ро, - але ж ти знаєш, я не тим це зро­бив, що… ти знаєш, що не мож­на бу­ло цього не зро­би­ти…

- Я знаю, - ти­хо вiд­мо­ви­ла Гор­пи­на. - Усе те я знаю… Але що ж я з со­бою зроб­лю, ко­ли я не мо­жу, ко­ли ме­нi не­си­ла до то­го звик­ну­ти. Кра­ще б я з го­ло­ду вмер­ла, нiж це ста­ло­ся!

Вона все ниж­че й ниж­че на­хи­ля­лась до ко­лис­ки.

- Яке те­пер жит­тя бу­де?… Не жит­тя, а му­ка… Чи жда­ла ж я то­го, чи спо­дi­ва­ла­ся!

I во­на тяж­ко за­ри­да­ла, при­пав­ши до ко­лис­ки i б'ючись го­ло­вою об її бильця. Зля­ка­на ди­ти­на про­ки­ну­лась i со­бi за­п­ла­ка­ла. А Гор­пи­на мов не чу­ла її. Дов­го во­на хо­ва­ла свою му­ку, i ось те­пер та му­ка сльоза­ми ви­бух­ну­ла.

Тiльки ж не по­со­би­ли тi сльози, не ви­нес­ли ли­ха з ду­шi.

V
Перейти на страницу:

Гринченко Борис Дмитриевич читать все книги автора по порядку

Гринченко Борис Дмитриевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Оповідання отзывы

Отзывы читателей о книге Оповідання, автор: Гринченко Борис Дмитриевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*