Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

— Згодом спробуємо знов прислати їм запрошення, — мовив Плініо, — колись та пощастить. Ти повинен познайомитися з моєю домівкою, з моїми батьками та родичами й побачити, що ми також люди, а не просто ватага світських гультяїв і ділків. Мені тебе дуже бракуватиме. А ти тепер, Йозефе, швидше підіймайся на вершину цієї Касталії, ти просто народжений для ієрархії, але, здається мені, з тебе буде ще кращий бонза, ніж фамулус, [29] всупереч твоєму імені. Я пророкую тобі велике майбутнє, одного чудового дня ти станеш Магістром і тебе зарахують до Превелебних.

Йозеф сумно глянув на нього.

— Добре тобі глузувати! — мовив він, намагаючись побороти хвилювання. — Я не такий шанолюбний, як ти, і якщо колись і досягну посади, то ти на той час давно вже будеш президентом чи бургомістром, професором чи федеральним радником. Згадуй же, Плініо, добрим словом нас і Касталію, не ставай зовсім чужий нам! Адже у вас теж, мабуть, є люди, що знають про Касталію не самі тільки анекдоти, які там про нас люблять вигадувати.

Вони потисли один одному руки, і Плініо поїхав. Останній вальдцельський рік минув для Йозефа дуже тихо, тяжкий, виснажливий обов’язок, що покладався на нього, майже як на офіційну особу, раптом скінчився, Касталію вже не потрібно було боронити. Своє дозвілля він того року віддавав переважно Грі в бісер, що дедалі більше його захоплювала. Невеличкий зшиток з тих часів, у який Кнехт занотував свої думки про значення і про теорію Гри, починається такими словами: «Все наше життя, і фізичне, й духовне, — це динамічний феномен, і Гра в бісер охоплює, властиво, тільки його естетичний бік, та й то переважно у вигляді ритмічних процесів».

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

Йозефу Кнехтові минав двадцять четвертий рік. Він закінчив Вальдцельську школу, і тим самим закінчилось його учнівство, почалися вільні студентські часи; якщо не рахувати дитячих років, проведених в Ешгольці, це, мабуть, була найвеселіша, найщасливіша пора в його житті. Завжди є щось від дива, щось зворушливо гарне в нестримній жадобі відкриттів і перемог юнака, який уперше звільнився від шкільного примусу і рветься до безмежних духовних обріїв, у якого ще не розвіялася ілюзія, не з’явився жоден сумнів ні в своїй власній спроможності цілим серцем віддаватися справі, ні в безмежності духовного світу. Саме для людей з таким обдарованням, як у Йозефа Кнехта, — не вузьким, з найперших кроків спрямованим до зосередженості на якійсь окремій галузі знань, а широким, за натурою своєю націленим на сукупність, на синтез, на універсальність, — весна студентської волі часто буває порою великого, майже п’янкого щастя, і без дисципліни, здобутої в школах еліти, без душевної гігієни вправ з медитації та без обережного контролю Виховної Колегії ця воля була б для них дуже небезпечною, а для деяких навіть фатальною, як воно й траплялося з величезною кількістю яскравих талантів у докасталійські віки, ще коли не був запроваджений наш теперішній лад. За тих прадавніх часів у вищих школах подеколи аж кишіло молодими талантами фаустівської натури, які щодуху мчали у широке море науки та академічної свободи й неминуче зазнавали всіх катастроф неприборканого дилетантизму; адже й сам Фауст — прообраз геніального дилетанта з усім властивим йому трагізмом. У Касталії ж духовна воля студентів набагато більша, ніж у будьяких університетах давніших епох, бо вони мають далеко ширші можливості для наукових досліджень, а крім того, в Касталії не мають значення матеріальні умови, тут нічого не важать шанолюбство, несміливість, убогість батьків, турбота про хліб і кар’єру тощо. В академіях, семінарах, бібліотеках, архівах, лабораторіях Педагогічної Провінції всі студенти, хоч би якого вони були походження і хоч би які плекали в душі плани, користалися однаковісінькими правами; призначаючи когось на певний щабель ієрархії, тут брали до уваги тільки його інтелектуальні здібності й риси вдачі. І навпаки, багатьох матеріальних і духовних свобод, спокус та небезпек, які ламають життя не одному обдарованому студентові у світських університетах, у Касталії не існує; звичайно, й тут є на чому спіткнутися, й тут можна збитися на манівці, — де людство вільне від цього? — та все ж касталійський студент позбавлений багатьох можливостей схибити, розчаруватися й загинути. Він не може ні розпитися, ні змарнувати свою молодість на хвалькувату псевдодіяльність у різних таємних гуртках, як не одне покоління студентів минулих часів, ні раптом виявити, що його університетський диплом — просто помилка, що в його освіті є прогалини, які вже не можна заповнити; від усього цього оберігає його касталійська система. Небезпека змарнувати свою силу на жінок чи на захоплення спортом також невелика. Що стосується жінок, то касталійський студент не знає ні шлюбу з його принадами й небезпеками, ні святенництва минулих епох, що штовхало студента або де аскетизму, або в обійми більш чи менш продажних жінок чи й просте повій. Оскільки для касталійців не існує шлюбу, то для них не існує й моралі кохання, пов’язаної з інституцією шлюбу. А оскільки в касталійця немає грошей і, можна сказати, ніякої власності, то для нього не існує й продажного кохання. За звичаями Педагогічної Провінції дочки тутешніх городян не виходять рано заміж і до одруження найкращим коханцем вважають ученого або студента: він ніколи не питає про походження й достатки батьків, звик розумові здібності принаймні ставити нарівні з хистом до практичного життя, здебільшого має фантазію та почуття гумору і, оскільки йому розплачуватися нічим, мусить догоджати більше, ніж інші. Коханка касталійського студента не знає питання: а чи одружиться він зі мною? Ні, він не одружиться. Щоправда, зрідка бувало й таке: хтось із студентів еліти дійсно одружувався й повертався в міщанський світ, зрікшись Касталії і Ордену. Проте цих кілька випадків відступництва в історії шкіл і Ордену були просто курйозом, інакше їх ніхто й не сприймав.

Справді, після закінчення підготовчих шкіл учням еліти надається дуже велика свобода для самовизначення в усіх галузях знань. Обмежує цю волю — якщо нахили й зацікавлення не звужують її з самого початку — тільки обов’язок кожного студента подавати раз на семестр план своєї праці, за виконанням якого Колегія тактовно стежить. Для різнобічно обдарованих студентів з широким колом зацікавлень — а до них належав і Кнехт — перші студентські роки завдяки цій дуже широкій свободі здаються чимось чудовим і звабливим. Саме таким студентам з різнобічними зацікавленнями, якщо тільки вони не починають ледарювати, Колегія надає майже райську свободу: студент може на свій розсуд знайомитися з будьякими науками, змішувати різні її галузі, захоплюватись одночасно сімома чи вісьмома дисциплінами або від самого початку триматися в якихось вужчих рамках, і, крім виконання загальних, чинних для всієї Провінції і Ордену правил поведінки, від нього ніхто нічого не вимагає, він лише повинен раз на рік подати звіт про те, які прослухав лекції, що читав і в яких інститутах працював. Докладніший контроль і перевірка його успіхів провадиться вже аж тоді, коли він починає відвідувати спеціальні курси й семінари, до яких належить і Гра в бісер та консерваторський курс музики; тут, певна річ, кожен студент повинен складати офіційні екзамени й виконувати всі завдання, які від нього вимагає керівник семінару. Проте ніхто йому не накидає цих курсів, він може семестрами чи й роками тільки сидіти в бібліотеках або слухати лекції. Тим студентам, що довго не можуть спинитися на якійсь одній галузі науки, відтягаючи таким чином свій вступ до Ордену, Колегія терпляче дозволяє довгі мандри по різноманітних галузях знання, навіть заохочує їх до цього. Від них лише вимагають, щоб вони не переступали правил моралі й раз на рік подавали так званий «життєпис». Завдяки цій давній традиції, яку так часто висміюють, до нас і дійшли три життєписи, що їх Кнехт скомпонував у студентські роки. Отже, в цьому випадку ми маємо справу не з чисто добровільними, неофіційними, майже таємними літературними спробами, як його вірші, написані у Вальдцелі, а зі звичайними, офіційними творами. Ще на початку існування Педагогічної Провінції з’явився звичай спонукати молодших студентів, тобто ще не прийнятих до Ордену, час від часу компонувати особливі праці чи стилістичні вправи — так звані «життєписи», фіктивні автобіографії, перенесені в будьяку з минулих епох. Студент мав завдання перенестися в оточення і культуру, в духовну атмосферу якоїнебудь давнішої доби й вигадати собі відповідне до тієї доби життя; залежно від часу й моди студенти вибирали імператорський Рим, Францію сімнадцятого чи Італію п’ятнадцятого сторіч, Афіни епохи Перікла або Австрію часів Моцарта, а філологи ще й мали звичку писати романи про своє життя мовою і стилем тієї країни й тієї доби, в яку переносилась дія: інколи зпід їхнього пера з’являлися надзвичайно віртуозно зроблені автобіографії в куріальному стилі папського Риму десь 12року, інколи — скомпоновані середньовічною латинню, італійською мовою «Ста новел», французькою Монтеня, барокковою німецькою мовою боберфельдського лебедя. В цьому вільному, грайливому жанрі зберігся відгомін давньоазіатської віри у відродження й переселення душ; серед викладачів і студентів було поширене уявлення про те, що їхньому теперішньому існуванню, можливо, передувало інше, в іншій постаті, в інші часи, серед інших умов. Звичайно, це була не віра в буквальному значенні цього слова, і тим більше не вчення, а тільки гра, вправа на силу фантазії, спроба уявити своє «я» в інших умовах і в іншому оточенні. На цих вправах, так само як на деяких стилістичнокритичних семінарах, а часто і в Грі, студенти вчилися обережно проникати в минулі культури й епохи, в інші країни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехії. Звичай компонувати такі життєписи мав свої чари й давав добрі наслідки, інакше він би так довго не зберігся. Між іншим, чимало студентів більше чи менше вірили не тільки в ідею переселення душ, а й у правдивість життєписів, які вони самі ж створювали. Бо, звичайно, більшість тих уявних існувань, перенесених у минулі часи, були не тільки стилістичними вправами й історичними студіями, а й вимріяними образами, ідеалізованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах і надавали собі тієї вдачі, які їм здавались ідеальними і які вони б хотіли мати насправді. Крім того, ці життєписи були непоганою педагогічною ідеєю, законним шляхом до заспокоєння потреби в поетичній творчості, властивій людям молодого віку. Справжню, поважну творчість заборонили багато поколінь тому; частково її замінили науки, а частково Гра в бісер. А все ж потяг молоді до художньої творчості, до компонування остаточно цим не задовольнявся; в написанні уявних біографій, що часом переростали в цілі повісті, для неї відкривалося дозволене, широке поле діяльності. Можливо також, що чимало авторів таким чином робили перші кроки на шляху до самопізнання. Між іншим, часто бувало, що студенти використовували свої життєписи як нагоду висловити критичні, бунтарські думки про сучасний світ і про Кастилію. Вчителі здебільшого ставилися до цього прихильно, бо, крім усього іншого, ці твори дуже багато говорили їм, давали надзвичайно ясну картину духовного життя, моралі й поведінки їхніх авторів саме в той час, коли студенти мали найбільшу волю й не перебували під пильним наглядом.