Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Магістр перестав ходити по класу, легенько зітхнув і закінчив розмову такими словами: — Отак тоді вийшло зі мною, і мені й досі ще трохи соромно говорити про це. Але так завжди буває, Йозефе: чим більше ми вимагаємо від себе й чим більше вимагають від нас поставлені перед нами завдання, тим більше ми залежимо від джерела нашої сили — медитації, тим потрібніше нам примирення розуму з серцем. І чим дужче ми захоплені тим завданням, яке то хвилює й підбадьорює, то стомлює і пригнічує нас, тим легше нам забути про це джерело, так само як заглиблюючись у розумову працю, ми забуваємо про своє тіло й про те, що його треба доглядати, — я міг би навести чимало прикладів на доказ цих своїх слів. Справді великі люди, яких ми знаємо з історії, всі або знали медитацію, або несвідомо знаходили той шлях, куди вона веде. Решта ж, навіть найталановитіші й найсильніші, всі кінець кінцем зазнавали поразки, бо їхнє завдання чи їхня марнославна мрія так опановувала їх, перетворюючи в одержимих, що вони вже не могли відійти від злоби дня й дотримуватись певної відстані. Та ти й сам це знаєш, цього навчаються після перших же вправ. Це гірка правда. Але наскільки вона гірка, усвідомлюєш аж тоді, як сам зіб’єшся з дороги.
Ця розповідь Магістра так подіяла на Йозефа, що він відчув небезпеку, яка загрожувала йому самому, і з новим запалом віддався медитації. Велике враження справило на нього й те, що Магістр уперше трохи відкрив перед ним своє особисте життя, розповів епізод з своєї молодості й студентських років; уперше Йозеф усвідомив, що й напівбог, Магістр, колись був молодим і міг помилятися. З вдячністю думав він про велике довір’я, яке виявив до нього Превелебний. Отже, можна збиватися з дороги, опускати руки з утоми, помилятися, порушувати приписи, а проте все це подолати, вернутися на правильну стежку і кінець кінцем ще й стати Магістром. І він переборов кризу.
Протягом двохтрьох вальдцельських років, поки тривала дружбаворожнеча між Плініо і Йозефом, ціла школа спостерігала цю драму, і кожен якоюсь мірою брав у ній участь — від директора до наймолодшого учня. Два світи, два принципи знайшли своє втілення в Кнехтові й Десиньйорі, що, сперечаючись, додавали один одному запалу, кожен диспут ставав урочистим, авторитетним змаганням, що хвилювало всіх. І якщо Плініо після кожних канікул, наче торкнувшись до матеріземлі, повертався, сповнений нової потуги, то Йозеф набирався свіжої сили з кожних роздумів, з кожної прочитаної книжки, з кожної медитації, з кожної зустрічі з Магістром музики і ставав дедалі кращим речником і оборонцем Касталії. Колись, іще дитиною, він пережив своє перше покликання. Тепер він пізнав друге, і ці роки викували з нього довершеного касталійця. Давно вже він познайомився і з основами Гри в бісер і тепер, під час канікул, під наглядом досвідченого керівника почав компонувати свої перші власні партії. Тут він відкрив для себе одне з найпотужніших джерел радості і внутрішнього відпруження; від часів його невситимих вправ на клавесині й клавікордах з Карло Ферромонте ніщо так не відсвіжувало його, не давало йому такої втіхи, сили і щастя, так не утверджувало його в житті, як ці перші вторгнення в зоряний світ Гри в бісер.
Якраз у ці роки написані були ті вірші молодого Йозефа Кнехта, що збереглися в копіях Ферромонте; дуже можливо, що їх було більше, ніж дійшло до нас, і можливо також, що ці вірші, найраніші з яких виникли ще до того часу, як Кнехт прилучився до Гри, допомогли йому впоратися з своєю роллю й витримати той критичний період. Кожний читач помітить у цих подекуди майстерно написаних, а подекуди явно наспіх накиданих строфах сліди кризи й глибокого зворушення, які Йозеф переживав тоді під впливом Плініо. В деяких рядках вчувається тривога, принципові сумніви в собі самому і в сенсі буття, аж поки, нарешті, у вірші «Гра в бісер» забриніла, здається нам, щира, святоблива відданість ідеям Касталії. Між іншим, уже саме те, що він написав ці вірші й навіть при нагоді показував їх декому зі своїх товаришів, було певним визнанням світу Плініо, невеличким бунтом проти касталійських законів. Бо якщо Касталія взагалі відмовилася від художньої творчості (навіть музичні твори тут допускають лише у формі стилістично простих, суворо скомпонованих вправ), то складання віршів вважалося взагалі чимось неймовірним, сміховинним, навіть ганебним. Отже, ці вірші — не порожня забавка, потрібен був високий тиск, щоб полилися ці рядки, а також уперта мужність, щоб записати їх, показувати іншим і признаватися, що вони твої.
Не можна не згадати, що й Плініо Десиньйорі під впливом свого супротивника багато в чому змінився, пройшов певну фазу розвитку — і не тільки в розумінні виховання в собі гідних методів боротьби. З року в рік вони товаришували й змагалися, і Плініо бачив, як його супротивник невпинно виростав у зразкового касталійця, в постаті товариша все видиміше і яскравіше проступав перед ним самий дух Педагогічної Провінції, і так само як він, Плініо, приносив з собою щось зі свого світу й будив у душі Йозефа неспокій, сам він, у свою чергу, дихав касталійським повітрям і підпадав під його вплив та під його чари. Якось, останнього року свого перебування у Вальдцелі, після двогодинного диспуту про ідеали чернецтва та про його небезпеки, який вони провели в присутності старшого класу відділення Гри в бісер, Плініо запросив Йозефа на прогулянку і там сказав йому слова, які ми наводимо за листом Ферромонте: — Я, звичайно, давно вже знаю, Йозефе, що ти не той правовірний гравець у бісер і святий касталієць, роль якого ти так чудово граєш. Кожен із нас змагається на своїх позиціях і кожен добре знає, що те, проти чого він бореться, має право на існування і свою незаперечну вартість. Ти стоїш на боці високої культури духу, а я на боці природного життя. Під час нашої боротьби ти навчився вистежувати небезпеки природного життя і брати їх на приціл; твій обов’язок показувати, як природне, просте життя, позбавлене духовного нагляду, стає болотом, спихає нас до тваринного існування, навіть ще нижче. А я, в свою чергу, мушу безперестанку нагадувати, яке ризиковане, небезпечне і, врешті, безплідне життя, що спирається тільки на самий дух. Гаразд, хай кожен боронить те, в чию першість він вірить: ти — дух, а я — природу. Але не ображайся на мене — часом мені здається, що ти справді наївно вважаєш мене ворогом вашого касталійського буття, чужинцем, для якого ваші студії, вправи й ігри — тільки порожні витребеньки, хоч сам він з тих чи інших причин якийсь час теж брав у них участь. Ох, любий мій, як ти помиляєшся, коли справді так думаєш! Признаюся тобі, що я безтямно люблю вашу ієрархію, захоплений нею, що вона часом спокушає мене, як саме щастя. Признаюся також, що кілька місяців тому, бувши вдома, я мав з батьком розмову, й домігся від нього дозволу лишитися в Касталії і вступити до Ордену в тому випадку, якщо до кінця свого навчання я й далі хотітиму цього, і я був щасливий, отримавши нарешті цей дозвіл. Ну от, а віднедавна я впевнився, що не скористаюся ним. І не тому, що перехотів! Але я дедалі більше переконуюсь, що коли б я лишився тут, то це була б утеча, пристойна, може, навіть шляхетна, проте всетаки втеча. Я повернуся і стану світською людиною. Але я завжди буду вдячний Касталії, робитиму й далі деякі ваші вправи й щороку братиму участь у великій Грі в бісер.
Глибоко схвильований, Кнехт розповів про це зізнання Плініо своєму товаришеві Ферромонте. А цей у листі, який ми цитували вище, додає: «Для мене, музиканта, це зізнання Плініо, до якого я не завжди був справедливий, стало ніби музичним переживанням. З протилежності «світ — дух» чи «Плініо — Йозеф», із сутички двох непримиренних принципів перед очима в мене витворилася сублімація, концерт».
Коли Плініо після закінчення чотирирічного курсу у Вальдцелі мав вертатися додому, він передав директорові листа від свого батька, в якому той запрошував Йозефа Кнехта провести в них канікули. Це був безпрецедентний випадок. Хоч відпустки на подорожі й перебування за межами Педагогічної Провінції і давали, головним чином з пізнавальною метою, і навіть не так уже й рідко, а проте це були винятки, і отримували їх тільки старші й надійніші студенти, а вже ніяк не учні. Та все ж таки директорові Цбіндену запрошення, що виходило від голови такого поважного роду, здалося надто важливим, щоб відхилити його самому, і він послав його на розгляд комісії Виховної Колегії, яка швидко відповіла лаконічною відмовою. Друзям треба було розлучатися.
