Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Та хоч тепер стосунки між Кнехтом і Десиньйорі набули гідної форми, а їхні диспути стали необхідним елементом тодішнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлікт майже не стали легшими. Натхнений високим довір’ям і відповідальністю, покладеною на нього, він упорався з своїм завданням, і найкращим доказом сили й життєздатності його натури було те, що він домігся цієї перемоги без видимої шкоди для себе. Проте в душі він дуже страждав. Бо ті теплі, дружні почуття, що тепер з’явилися в його серці до Плініо, симпатичного й дотепного, досвідченого й красномовного товариша, поширювались і на той чужий світ, який репрезентував його приятель і супротивник, на світ, який Кнехт пізнавав і вгадував в образі Плініо, в його словах і жестах, так званий реальний світ, де були ніжні матері й діти, люди, що страждали від голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примітивний і водночас витончений світ, у який Плініо повертався на кожні канікули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дівчат, побувати на робітничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як він, Кнехт, залишався в Касталії, гуляв по околицях містечка і плавав з товаришами, вивчав річеркари Фробергера [27] або читав Гегеля.

Кнехт твердо знав, що сам він належить до Касталії і повинен жити касталійським життям, життям без родини, без різних легендарних розваг, без газет, але й без злиднів та голоду, — до речі, Плініо, що так завзято закидав учням еліти дармоїдство, сам ще ніколи не голодував і не заробляв собі на хліб. Ні, світ Плініо не був кращим і справедливішим світом. Але він існував, був поряд і, як Йозефові було відомо з історії, існував завжди й завжди був десь такий, як тепер. Багато народів і не знали іншого світу, навіть гадки не мали про елітарні школи й Педагогічну Провінцію, про Ордени, Магістрів і Гру в бісер. Більшість людей на землі жило інакше, ніж у Касталії, простіше, примітивніше, небезпечніше, не так затишно і впорядковано. І той примітивний світ був їм рідний, Кнехт і сам відчував його слід у своєму власному серці, ніби якусь тугу за ним, цікавість і навіть жаль до нього. Завданням Кнехта було віддати тому світові належне, зберегти для нього якесь місце в своїй душі, а проте не скоритися йому. Бо поряд з ним і над ним існував інший світ, касталійський, штучно створений світ інтелекту, впорядкований і свято бережений світ ієрархії, який треба було завжди охороняти й відтворювати. Служити йому, не допускаючись, проте, ніякої несправедливості й до того іншого світу, а тим більше не зневажаючи його, а також не поглядаючи на нього тайкома, з якимись невиразними бажаннями чи тугою, — ось що він мав робити. Адже маленька Касталія служила тому великому світові, вона постачала йому вчителів, книжки, наукову методику, дбала про чистоту духовних функцій та моралі й завжди була відкрита як школа і як пристановище для тієї невеликої кількості людей, яким судилося присвятити своє життя духові й істині. Тільки чому ці два світи не живуть у гармонії і братстві, в доброму сусідстві, проникаючи один в одного, чому не можна об’єднати їх у своєму серці й плекати обидва? Сталося так, що один із приїздів Магістра музики, які траплялися дуже рідко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений і виснажений своїм завданням, на превелику силу втримував душевну рівновагу. Магістр зрозумів це з деяких натяків хлопця, але ще більше свідчила про це його неуважність, змарнілий вигляд, неспокійні очі. Магістр поставив йому кілька запитань, проте Йозеф відповідав неохоче, був якийсь скований. Тоді Магістр, стурбований станом хлопця, більше ні про що не розпитуючи, повів його до музичного класу, під тим приводом, що хоче йому розповісти про якесь невеличке музичне відкриття. Він попросив Кнехта принести клавікорди, настроїти їх і помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарешті хлопець трохи забув про свій клопіт, захопився й заспокоївся, вдячно дослухаючись до слів і до гри Магістра. Той не квапив учня, терпляче очікуючи, поки він вийде з своєї внутрішньої глухоти і буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магістр скінчив свій екскурс в історію музики, зіграв на закінчення одну з сонат Габрієлі, потім підвівся і, повільно походжаючи по маленькому класі, почав розповідати: — Багато років тому ця соната дуже зацікавила мене. Це було ще в мої студентські часи, задовго до того, як мене призначили вчителем, а потім Магістром музики. Я тоді плекав шанолюбну мрію написати історію сонати з нових позицій, але настала пора, коли я не тільки не міг посунутися далі, а й почав усе більше сумніватися, що всі ці музикознавчі й історичні дослідження взагалі мають якусь вартість, що це не просто пустопорожня гра людей, яким нічого робити, нікчемний інтелектуальномистецький замінник справжнього, живого життя. Словом, мені треба було подолати одну з тих криз, коли всяка наука, всяка духовна потуга, все духовне взагалі здається нам сумнівним і нічого не вартим, коли ми схильні заздрити кожному селянинові, що йде за плугом, і кожній закоханій парі, що гуляє вечорами, кожній пташці, що співає в гіллі, і кожному коникові, що сюрчить на луці влітку, бо їхнє життя здається нам таким природним, змістовним і щасливим, бо ми нічого не знаємо про їхні тривоги й злигодні, небезпеки й страждання. Одне слово, я остаточно втратив душевну рівновагу, а це прикрий стан, мені було важко його витримати. Я складав найхимерніші плани втечі і звільнення, думав стати мандрівним музикантом і грати на весіллях, [28] і якби в той час з’явився, як у старовинних романах, чужоземний вербувальник і запропонував мені одягти мундир і в складі будьякого війська взяти участь у будьякій війні, я погодився б. Дійшло до того, до чого здебільшого і Доходить у таких випадках: я геть розгубився і вже не міг сам упоратися з своїми сумнівами, мені потрібна була чиясь допомога.

Магістр на мить зупинився й усміхнувся сам до себе. Тоді повів далі: — Звичайно, як і належить за правилами, я мав керівника своїх наукових студій, і, звичайно, найрозумніше й найправильніше було б зробити, як наказував мені обов’язок: попросити поради в нього. Але так воно вже виходить, Йозефе: саме тоді, коли людина потрапляє в скруту, збивається на манівці і їй конче треба поради, їй найдужче не хочеться вертатися на правильний шлях і просити поради там, де її найшвидше можна отримати. Керівник був незадоволений моїм останнім квартальним звітом і зробив мені кілька слушних зауважень, але я вважав, що був уже на певній дорозі до нових наукових відкриттів, до нових ідей, і трохи образився на нього за ті зауваження. Словом, я не хотів іти до нього, не хотів каятись і визнавати, що він мав рацію. Своїм товаришам я теж не міг звіритися, але в нас там був у сусідстві один дивак, відомий мені тільки з вигляду, знавець санскриту, якого прозивали йогом. І ось коли мені вже зовсім несила було терпіти такий стан, я пішов до того дивного самітника, з якого й сам часто посміювався, але якому в душі заздрив. Я зайшов до нього в келію і застав його в ритуальній індійській позі; він був цілком заглиблений у себе, нічого не чув і не бачив навколо. Тихо усміхаючись, він перебував десь в іншому світі. Мені не залишалось нічого іншого, як чекати біля дверей, поки він прийде до пам’яті. Чекати довелося дуже довго, годину чи й дві, і нарешті я так стомився, що сів на підлогу й прихилився до стіни. Та ось Йог почав поступово прокидатися, ледь похитав головою, вирівняв плечі, повільно випростав схрещені ноги і хотів уже встати, коли помітив мене. «Чого ти хочеш?» — запитав він. Я підвівся і, не роздумуючи, навіть не усвідомлюючи до пуття, що я кажу, мовив: «Це все сонати Андреа Габрієлі». Він устав, посадив мене на свій єдиний стілець, сам сів на край столу й спитав: «Габрієлі? Що ж він тобі зробив своїми сонатами?» І тоді я почав розповідати йому, що зі мною сталося, сповідатися перед ним. Він узявся докладно, як мені здалося, навіть педантично випитувати всі подробиці моїх студій над Габрієлі та його сонатами, поцікавився, о котрій годині я встаю, скільки читаю, скільки граю, коли їм і коли лягаю спати. Оскільки я сам довірився, сказати б, набився йому, то тепер мусив терпляче відповідати на всі його запитання, але мені було соромио, бо він дедалі нещадніше добирався до моєї душі, аналізуючи все моє духовне й моральне життя протягом останнього часу. Потім Йог раптом замовк, а що я й далі нічого не розумів, він здвигнув плечима й сказав: «Хіба ти не бачиш сам, де твоя помилка?» Ні, я її не бачив. Тоді він навдивовижу точно відтворив усе, що випитав у мене, аж до перших ознак утоми, невдоволення й розумового застою, і довів, що все це могло статися тільки від нестримного, безоглядного заглиблення в наукові студії і що мені давно вже час з чужою допомогою відновити втрачений контроль над собою і над своїми силами. «Якщо вже ти дав собі таку волю, — сказав він, — що відмовився від регулярних вправ з медитації, то принаймні треба було після перших же прикрих ознак перевтоми згадати про це й надолужити прогаяне». І він мав цілковиту слушність. Я й справді давно вже занехаяв медитацію, все не мав на неї часу, завжди був або надто знеохочений і неуважний, або надто захоплений і схвильований своїми студіями, а з часом навіть перестав усвідомлювати цей гріх, і ось аж тепер, коли я геть занепав, опинився в критичному становищі, мені мусив нагадувати про це хтось інший. І справді, я тоді на превелику силу відновив лад у своїй душі, мусив вернутися до початкових вправ з медитації, щоб поволі вернути свою здатність до концентрації і самоспоглядання.