Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗
Сидить Наталя й голосно веснянки вигукує:
I далеко по водi розлягається тоненький голосок:
Розвилися садки, та густi-густi - як лiс. I справдi, це вже не садок, а лiс густий, а пiд дубком сидять вони вдвох: Наталя та її подруга Оксанка… Це вони сюди заховалися вiд батька Наталиного: вiн прийшов додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з Оксаною заховалися… Вони одна одну так люблять… Обнявшись, оповiдають одна однiй про своє горе й щастя… Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цiлує… Ох, як гарно, як любо! Коли це вiдразу як гримне щось над їми… Озирнулися вони, - аж позад них батько Наталин п'яний… Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла…
- Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук ухопило її, держать.
Вона розплющує очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька, - круг неї дiвчата, держать її й говорять:
- Як iсхопиться сонна, як побiжить!… Чого ти? Наталя спершу не знає, що їй казати, тодi вiдмовляє:
- Злякалася… щось загримiло…
- Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.
Озирнулася Наталя й бачить, що круг неї дiвчата встають, убираються… Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися, коли це знову несподiвано вдарив дзвоник i примусив її здригнутися… Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всiєю своєю душею, що минулося її щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих, гаїв зелених; не обнiме її, не пригорне, не приголубить Оксанка… Сльози бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку… Як вона житиме тут без неї? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема рiдних, нема подруги… Вона втекла вiд їх, забилася в куточок i сидiла там мовчки. Дiти знайшли її, силкувалися витягти звiдтiля, займали її, але вона мало й озивалася. Деякi смiялися з неї, що вона така дика, деякi жалiли її, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка, i Наталi вони були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти її кинули. I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя в самотинi. Жила? Нi, вона не жила. Вона слухалася - дзвоника. Дзвоник будив її - вона вставала, кликав снiдати - вона йшла, велiв учитися - вона вчилася, випускав з класу пiсля лекцiї i знову наказував сiдати - вона слухалася. I так усе: сон, їжа, гулянки, наука - все дзвоник велiв, промовляючи своїм гострим, уховi дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волi - вiн усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибiгати на волю i ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в чистих хвилях оточеної зеленими очеретами рiчки. Ото життя! А тут нема життя, бо вiн одняв волю. Їй стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слухається його й через те вона така завсiгди однакова… Її, Наталю, дзвоник знає i вмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити. Вона, звiсно, знала, що це не так, але не могла збутися тiєї думки. I вона зненавидiла його. Вона зненавидiла його всiєю своєю душею, всiм своїм серцем, всiма своїми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди. Зненависть задавлена почала перемiнятися на одчай. Нiколи Наталя не вирветься з тiєї тюрми, не збудеться свого ворога. Хiба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть її вiдцiля?
Може, батько схоче назад її забрати? Може… багато ще дечого думало бiдне дiвчатко, але нiчого того не робилося, i вона знала, що нiчого й не зробиться. Безнадiйнiсть страшна обняла Наталю… А життя йшло все одним ладом. Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волi, а з чужого наказу. Незрозумiла їй шкiльна наука пригнiтила їй мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, нiчого не хоче сама розумiти й повинна робити одно тiльки: питатися старших та їх слухатися. Коли хочеш ступнути, то спершу спитайся, а тодi вже ступни. Iншi дiвчата часто дурили начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже пригнiчена в неї голова була. Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. I вона жила дивним життям: життям без своєї волi, без надiї. З покiрним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що їй велено, не робила нiчого, чого їй не наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася вiд усiх у садку й сидiла в гущавинi сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом, щоб виплакатися, а тепер рiдко коли плакала, а тiльки сидiла й дивилася: як листя зелене коливається, як жучок лiзе. Їй подобалося це: їй тодi було спокiйно. Подругам i начальницi вона здавалася байдужою до всього, i дiвчата вже продражнили її Сонною Середою - така вона була з погляду. Хоч вона спала мало: вночi бiльше лежала тихо, нерухомо i згадувала, як листя зелене коливалося, як жучок лiз… Iнодi своє село згадувала… В душi маленькiй, дитячiй глибоко й далеко вiд людського ока ховався тяжкий бiль… I нiколи не переставало болiти.
У дворi в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!…
- Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш, - сказали їй дiвчата.
- То що? - спиталася Наталя.
- От дурна! То жити не будеш.
Вона знову хотiла сказати: то що? - та спинилася й не сказала.
Але другого дня, як нiкого поблизу не було, вона знову пiдiйшла до колодязя й почала зазирати в його: її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, i вона аж уся затремтiла. Але дивна рiч: з того дня, тiльки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, i глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне? З того часу думка про колодязь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шiстнадцять разiв на день нагадував їй про його. Як вiн дзвонив, їй здавалося, що вiн так i вимовляє: топись! топись! топись! Вiн зучив її до цiєї думки, i ця думка запанувала над нею цiлком. От тiльки що перехилятися через цямрину Олександра Петрiвна гостро заборонила… Але ж ця думка так її пече… Вона мало не зовсiм перестала спати за нею. Запаморочена голова мало що стала розумiти до пуття. Вона не працювала, в їй цiлком запанувало тiльки двi речi: глибокий-глибокий колодязь i заборона перехилятися в його…
Одного разу Наталя обiбрала такий час, що Олександра Петрiвна сама була в своїй хатi. Вона пiдiйшла до її дверей i постукала. Серце в неї замирало…
- Хто там? - озвалася Олександра Петрiвна.