Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

А все ж На­та­лi тяж­ко бу­ло жи­ти. Чо­му? Во­на бу­ла зов­сiм чу­жа се­ред цього жит­тя. З са­мо­го по­чат­ку їй до­ве­ло­ся зви­ка­ти до ба­гатьох ре­чей, цiл­ком їй но­вих, - по­чи­на­ючи з за­вич­ки їсти м'ясо не ру­ка­ми, а но­жем та ви­дел­кою. Во­на нi­як не вмi­ла прист­ро­ми­ти шма­ток м'яса в бор­щi ви­дел­кою, а то­дi вiд­рi­за­ти йо­го но­жем: зви­чай­но шма­ток вис­ка­ку­вав з-пiд но­жа i з-пiд ви­дел­ки й ля­пав до­до­лу або на ко­лi­на На­та­лi чи якiй под­ру­зi, а борщ розх­лю­пу­вав­ся на стiл. Об­ля­па­на под­ру­га сер­ди­лась i ка­за­ла: "От, ля­па­ло не­до­теп­не! Се­люч­ка!" Олек­санд­ра Пет­рiв­на, на­чальни­ця, зав­ва­жа­ла На­та­лi, що так не мож­на ро­би­ти, що тре­ба бу­ти обе­реж­ною та охай­ною. Дiв­чи­на й са­ма це доб­ре зна­ла, дак ко­ли ж во­на нi­як не мог­ла ке­ру­ва­ти ти­ми стру­мен­та­ми! За­раз же, дру­го­го дня, во­на зно­ву те ро­би­ла, а Олек­санд­ра Пет­рiв­на ве­лi­ла їй ви­хо­ди­ти з-за сто­лу й обi­да­ти са­мiй ок­ре­мо пiс­ля всiх. Во­на мовч­ки по­кiр­но ви­хо­ди­ла з-за сто­лу й сi­да­ла в ку­точ­ку. Во­на ди­ви­ла­ся на дiв­чат, як во­ни всмак обi­да­ли, ве­се­ло смi­яли­ся, як не бу­ло на­чальни­цi (хоч їм смi­яти­ся за обi­дом i за­бо­ро­ню­ва­но), i до­жи­да­ла­ся своєї чер­ги. Вреш­тi дiв­ча­та по­чи­на­ли вста­ва­ти, со­ва­ючи та сту­ка­ючи ос­ло­на­ми, де­якi за­раз бiг­ли з ха­ти, а де­якi зос­та­ва­ли­ся при­би­ра­ти зо сто­лу, на­чальни­ця ви­хо­ди­ла. То­дi На­та­ля му­си­ла йти обi­да­ти. Їй хо­тi­ло­ся їсти, й во­на мовч­ки сi­да­ла за стiл. Дi­ти час­то бу­ва­ють не­жа­лiс­ли­вi,- об­ля­па­на На­та­ли­ним бор­щем под­ру­га, а за нею й ще дех­то по­чи­на­ли кри­ча­ти на На­та­лю:

- Селючка обi­да! Ля­па­ло обi­дає. Тi­кай­те, а то всiх по­об­ля­пує.

Наталя ки­да­ла їсти: їй бу­ло со­ром, тяж­ко, хо­тi­ло­ся пла­ка­ти, але во­на не пла­ка­ла, тiльки гу­би в неї трем­тi­ли i все її об­лич­чя якось кри­ви­ло­ся. Во­на спус­ка­ла свої ве­ли­кi тем­нi очi до­до­лу, її дов­гi вiї ви­раз­но виз­на­ча­ли­ся то­дi на зблiд­ло­му об­лич­чю. Так во­на си­дi­ла мовч­ки, аж по­ки дiв­ча­та об­ли­шу­ва­ли її й бiг­ли в са­док. То­дi во­на вста­ва­ла, го­лод­на йшла в який­сь за­ку­то­чок i хо­ва­ла­ся там так, щоб нiх­то не ба­чив, i си­дi­ла до­ти, аж по­ки го­лос­но дзенькне дзво­ник, кли­чу­чи всiх до ве­чiрньої на­уки. Во­на вся здри­га­ла­ся з нес­по­дi­ван­ки, то­дi ти­хо вста­ва­ла i йшла. Пот­ро­ху во­на од­на­че звик­ла обi­да­ти так, як i всi, але дiв­ча­та все ж драж­ни­ли її ля­па­лом. Це не­чу­пар­не прiз­ви­ще нi­як не прис­та­ва­ло до її то­ненької не­ве­лич­кої пос­та­тi з чор­но­во­ло­сою го­лiв­кою, до її за­мис­ле­но­го об­лич­чя з ве­ли­ки­ми зас­му­че­ни­ми очи­ма. Але вже як при­ло­жи­ли, то так во­но й зос­та­ло­ся.

I з оде­жею кло­пiт. Це бу­ла зов­сiм не та сiльська оде­жа, що в нiй звик­ла хо­ди­ти На­та­ля,- та бу­ла та­ка прос­та. А в їй На­та­ля по­чу­ва­ла се­бе нi­яко­во. А най­гiр­ше спер­шу бу­ло те, що во­на не вмi­ла якось са­ма в неї вби­ра­ти­ся. Ко­пається, ко­пається й нi­чо­го не вдiє. Тре­ба до­жи­да­ти­ся, по­ки Ма­рин­ка, под­ру­га, до неї тро­хи при­хильна, по­со­бить. Але по­ки та пос­пiє, аж тут уже - дзень! дзень! дзень! - кли­че дзво­ник до снi­дан­ня. Пос­пi­шається На­та­ля, ру­ки в неї трем­тять… боїться во­на опiз­ни­ти­ся, бо ско­ро дзво­ник задз­во­не, за­раз бiг­ти тре­ба. Та пот­ро­ху й до оде­жi На­та­ля звик­ла. Але нi­як не мог­ла звик­ну­ти до панської мо­ви. Во­на її ду­же по­га­но ро­зу­мi­ла, їй ка­за­но на­дi­ти iн­шу "юпку", а во­на не роз­би­ра­ла, що це го­во­риться про спiд­ни­цю, i вдя­га­ла па­льто - ту юп­ку, що звер­ху вдя­га­ють. Її по­си­ла­но в "чу­лан", а во­на йшла нав­ман­ня в якусь ха­ту, бо не зна­ла, що во­но i де во­но той "чу­лан"; їй ве­ле­но вчи­ти­ся "при­леж­но", а во­на нi­як не мог­ла зро­зу­мi­ти…- на­вi­що це, вча­чи­ся, тре­ба ле­жа­ти, ко­ли їй кра­ще си­дi­ти. Ба­га­то її под­руг, хоч i са­мi бу­ли та­кi спер­шу, але те­пер смi­яли­ся з неї, а Олек­санд­ра Пет­рiв­на зва­ла її не­ро­зум­ною й ка­за­ла, що во­на зов­сiм по­га­но вчи­ться. На­та­ля справ­дi по­га­но вчи­ла­ся, але не че­рез те, що нi­би не­ро­зум­на бу­ла, нi! До­ма во­на все ро­зу­мi­ла, до­теп­на бу­­ла роз­мов­ля­ти, зна­ла без­лiч ка­зок та пi­сень. Нiх­то з її по­д­руг сiльських кра­ще вiд неї не вмiв спi­ва­ти, а каз­ки опо­вi­да­ючи, во­на го­ло­сом сил­ку­ва­ла­ся вда­ва­ти тих звi­рiв чи лю­дей, про яких ка­за­ла. А тут - тут во­на бу­ла не­ро­зум­на, бо нi­як не ро­зу­мi­ла тих слiв, "що в кни­зi по­пи­са­но"… Ви­в­чив­ши­ся вреш­тi чи­та­ти, во­на нас­мi­ши­ла весь клас, бо про­чи­та­ла: "Усерд­но за­нял­ся де­лом", а пе­ре­ка­за­ла те так: "У се­ре­ду за­няв­ся дом".

- I сгорєл? - спи­та­ла­ся, глу­зу­ючи, вчи­телька.

- I зго­рiв…- од­ка­за­ла На­та­ля, але, по­чу­ва­ючи, що щось не так i стра­шен­но чер­во­нi­ючи, за­раз же до­да­ла: - Нi, цього в кни­зi не на­пи­са­но…

Голосний ре­гiт не дав їй да­лi ка­за­ти. Увесь клас ре­го­тавсь, аж сльози вти­рав. I в На­та­лi заб­ри­нi­ли на очах сльози, але не з смi­ху. З цього ча­су її проз­ва­но Се­ре­дою, а Ля­па­лом зва­ти об­ли­ши­ли. Увесь клас на­шо­ро­шу­вав уха, як Се­ре­да вста­ва­ла про­ка­зу­ва­ти вив­че­не: во­на не тiльки по­га­но йо­го зна­ла, а ще й зав­сiг­ди ка­за­ла якусь ку­мед­ну нi­се­нiт­ни­цю, зве­се­ля­ючи тим нуд­ну лек­цiю. А як во­на щи­ро вчи­ла тi зав­дан­ня, скiльки во­на пра­цю­ва­ла, щоб їх зна­ти, щоб не бу­ти пос­мi­хом усьому кла­со­вi! I не мог­ла, до­сi не мог­ла по­ду­жа­ти нез­ро­зу­мi­лої книж­ки. I ця книж­ка ро­би­ла з її го­ло­вою щось див­не. На­та­ля блу­ка­ла по їй очи­ма й дум­кою, так, як ди­ти­на блу­ка­ла б тем­ної но­чi се­ред не­вi­до­мо­го безк­рай­ого сте­пу, шу­ка­ючи шля­ху до­до­му. Во­на стiльки ра­зiв по­ми­ля­ла­ся, стiльки ра­зiв її ос­мi­яно за цi по­мил­ки, на­вiть ка­ра­но, що во­на те­пер не бу­ла пев­на нi в од­но­му сло­вi, чи ро­зу­мiє йо­го, як тре­ба. На­пи­са­но "мас­ло",- мо­же, це й спра­в­дi те мас­ло, про яке до­сi зна­ла На­та­ля, а мо­же, й щось зов­сiм iн­ше: ад­же ду­ма­ла во­на, що "орать" - це на по­лi ора­ти, а сьогод­нi її ви­ла­яно дур­ною й ска­за­но, що це зна­чить - ре­пе­­ту­ва­ти; або от учо­ра: во­на ду­ма­ла, що "ро­жа" то квiт­ка та­­ка, а їй ка­жуть, що це - пи­ка… Мо­же, й з мас­лом так бу­де… I пот­ро­ху На­та­ля зов­сiм пе­рес­та­ла вi­ри­ти своїй го­ло­вi; во­на вi­ри­ла тiльки то­му, що ска­же вчи­телька, а своя дум­ка в неї за­ми­ра­ла, пе­рес­та­ва­ла жи­ти, пра­цю­ва­ти. Дiв­чи­на спра­в­дi ста­ва­ла дур­ною. Зна­ючи се­бе i своє знан­ня, во­на бо­яла­ся то­го кла­су як ог­ню i тим ще гiр­ше ро­би­ла со­бi, бо страх ви­го­нив у неї з го­ло­ви й те, що там удер­жу­ва­ло­ся так-сяк.

Еге, во­на бо­яла­ся кла­су i вся здри­га­ла­ся враз, по­чув­ши, як уда­рить го­лос­ний дзво­ник, на­ка­зу­ючи їй до то­го кла­су йти. "Дзень-дзень-дзень!" - роз­ко­титься скрiзь, а їй так i ви­­явиться, як во­на стоїть пе­ред учи­телькою, блiд­не, чер­во­нiє, зно­ву блiд­не, му­читься, сил­кується щось iз­га­да­ти - i нi­чо­го не мо­же… Ох, цей уже їй дзво­ник! Як вiн їй упiк­ся! Вiн дзво­нив на день шiст­над­цять ра­зiв! Дру­го­го ж дня, як во­на приїха­ла сю­ди, її вра­зив цей дзво­ник. Був ра­нок, i во­на ще спа­ла. Їй сни­ло­ся рiд­не се­ло й те, що так час­то бу­ва­ло з нею справ­дi. Зе­ле­на-зе­ле­на, квiт­ка­ми зме­ре­же­на, лу­ка, на тiй лу­цi во­на з дiв­ча­та­ми бi­гає й грається. Яс­но сяє над їми не­бо, пиш­но пах­нуть, навк­ру­ги квiт­ки, всмi­ха­ючи­ся до неї своїми чер­во­ни­миї, бла­кит­ни­ми, жов­теньки­ми блис­ку­чи­ми лич­ка­ми… Дзвiн­ко та ве­се­ло роз­ко­чується по всiй лу­цi ди­тя­чий гаїмiр, смiх. I так їм, дi­тям, гар­но, так без мi­ри гар­но йi ве­се­ло, що тiльки пташ­кам вiльним, ще­бет­ли­вим вiльнi­ше й ве­се­лi­ше, нiж їм… Та й во­на, На­та­ля, ма­буть, уже пташ­кою ста­ла, бо ось уже во­на не на лу­цi, а на вер­бi гiл­ляс­тiй над во­дою, - ши­ро­ко-ши­ро­ко роз­ли­ла­ся вес­ня­на во­да, пой­ня­ла лу­ки, го­ро­ди, i вер­ба тая, де На­та­ля си­дить, теж у во­дi, аж гiл­ля в їй ку­пає…