Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗
Взяла грошi й дала бiлета. Там пани ще роздягаються, ну а я собi був у чумарчинi, то так просто й пiшов у ту залу, - не питався й куди, бо менi вже розказано, де повертати. Як увiйшов, то тут уже - не буду брехати - таки стало менi дуже моторошно. Хата така здорова, як клуня, та де! ще бiльша!… та вся блищить, - ну, незистино ще дужче, як у церквi!… А повнiсiнько стiльцiв наставляно… народ вештається, та все пани та панi, - якi сидять, якi ходять… Зроду-звiку не бачив такого, - якби не намiрився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.
- Держись цупко! - знов кажу собi та все посуваюся, та все посуваюся помалу промiж панами та промiж стiльцями, до свого первого ряду цiляючи… Та ще тi панiї з довгими хвостами, - ну їй же ти боговi моєму, - однiй так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, - мало не впав… Щось менi за це й сказано, та не розiбрав… Дивляться на мене всi та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свiй сьомий номер та й сiв. Бiля мене нiкого нема, - тiльки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому рядi сидять. Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на тi здоровеннi патрети, що по стiнах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, i вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через плече, - коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разiв зо два та й став коло мене.
- Мужичок, - каже, - ти не туди попав.
- Нi, туди, - ось у мене й бiлет є, - вiдказую, а сам собi думаю: точнiсiнько, як i на машинi.
- То що, що бiлет, - каже, - то дарма, а можна тут сидiти тiльки тому, хто в панськiй одежi, а в мужичiй - нi.
- Хiба, - доводжу, - одежа слухає? Адже люди!
- Та люди - люди, та тiльки не в такiй одежi. Це дворянське собранiє, так мужикам не годиться.
Дошкулив вiн мене. Стривай же ти, думаю, - загну й я тобi карлючку. Та й питаю:
- А хiба, - кажу, - пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А вiн собi круть та й побiг од мене, нiчого не сказавши. Бiжи! Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, - здається, той лакей, що одежу з панiв iзнiмав.
Прийшов:
- Мужичок, уставай, iди!
- Чого? - питаю.
- Нiдзя, тут только господам можна, панам.
- Хто заплатив за бiлет, той тут i пан, - одказую. - Я заплатив, то й сидiтиму.
- Iди, бо виведуть!
- Побачимо, - кажу. - Ви лучче йдiть до свого дiла, - чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побiг i цей тим слiдом. Може, вже й годi, i покинуть? - думаю собi. Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стiльцi валя, - так поспiшається.
Прибiг та як зашипить:
- Вон отсюда!
- Ваше благородiє, - кажу, - ви на мене не кричiть, бо я грошi вiддав так, як i пани.
- Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та полiцейський. Ухопили мене та й ведуть. Iду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться. Ну й сором же було промiж того панського натовпу йти! А вони, гемонськi, ще й смiються!…
Коли це якiсь паничi назустрiч:
- За що ви його ведете: вiн же має бiлет.
- Не ваше дiло, не мiшайтесь у полiцейськi дiла! - загарчав хватальний.
Вивели мене в сiни, каже хватальний до солдата:
- Забери його в полiцiю, - хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повiв мене солдат. Iдемо вулицею - темно вже надворi, лiхтарi скрiзь посвiтилися.
Пройшли трохи мовчки.
- А куди це ми йдемо? - питаюся.
- Хiба не чув? - одказує. - У полiцiю йдемо.
«А бодай би ти пiшов круга-свiта!» - думаю собi, а сам питаю:
- Так хiба це ви й справдi в полiцiю мене ведете?
- А веду.
- А нащо?
- Бо звелено.
- А що ж у полiцiї буде?
- Закину тебе в темну, то переночуєш. Хiба не чув?
- Чув, - кажу. - А як переночую, то що буде?
- А тодi надзиратель буде тобi розказувати по-своєму.
- Що ж то воно: по-своєму? - питаю.
- Хiба не знаєш?
- Не знаю.
- Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так менi мов окропом хто в обличчя линув, а далi й дух перебило. Зроду мене не бито, - хiба коли мати, як пустував малим, сторч ганчiркою вдарила. Це вскочив по самi вуха!
Ще помовчали. Тодi я й кажу:
- А що якби я зараз оце вiд вас та втiк?
- Який швидкий! - одказує. - Помалу, бо попа звалиш.
- Ну, а якби таки втiк? - знову я намагаюся.
- То я б тебе наздогнав i морду набив.
«А щоб ти i в старцях щастя не мав за таке слово!» - думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпiти, щоб не було гiрше. А вiн на мене скоса позира та:
- Не оставайсь, не оставайсь позаду, - iди лиш попереду!
- Та я, - кажу, - й не зостаюсь, а я так собi думаю: що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
- То тодi б, наздогнавши, морди не бив, а тiльки узяв за шияку та таки й потяг би у полiцiю.
- А якби два карбованцi, то, може б, вам важко було бiгти?
- Нi, не дуже… Ти багач, бiлети в первому рядi купуєш.
- Отож, що багато витратився я, - кажу. - Нi, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не пiдбiжите?
- Хто його знає… А що ж я надзирателевi казатиму?
- Скажете, що втiк по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
- Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованцi та укинув йому в руку. А ми дiйшли саме до темнiшої вулички. Я й метнувся туди, - бiжу, аж земля пiдо мною горить, аж дух менi забиває. Озирнувсь, - уже його в темному не добачу. Тодi завернув у другу вулицю, чую - торохтить… їде звощик. Пiдождав та так на нього й скочив.
- На станцiю, та швидше! Чи вспiємо на поїзд?
- Поганятиму, то вспiємо.
- Так поганяй же!
Поки до станцiї, то все боявся, що спiзнюся, а як увi йшов у станцiю, то вже не знаю, як i бiлета вхопив, як i у вагон ускочив. I що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився. Не страшно менi тих полiцейських самих, та страшно тiєї ганьби та зневаги. Отак я того права добувався… та й не добувся… Вернувшися додому, то й жiнцi довго не признававсь. А далi таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стiльки грошей перевiв.
- Тобi, - кажу, - байдуже, що з мене так назнущалися, тiльки за грошi клопочешся!
- Так тобi й треба! - гримає, - не витiвай абичого!
Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цiлий вернувся, так i байдуже, - аби грошi! Та то б iще дарма, а то бiда, що хоч я їй наказував, щоб нiкому анiтелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрi Хотинi, а в тiєї язик як лопатень, - так усi й довiдалися. Смiються тодi з мене: панського права, - кажуть, - добувався. А воно й неправда: не панського, а таки людського. Та де воно в нас є?
1902. XII. 5
м. Чернiгiв