Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗
Від часу бурхливої сцени, батько й син оминали себе, неначеб се мало стерти всю тоді викликану, обопільну вразу. Оба ожидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі викличе якісь рішучі відносини між ними й надасть певний керунок у тім вигляді, а з тим і на будуче.
Батько переглянув швидким оком ноту й, віддаючи йому свідоцтво, сказав: «Я тебе не ґратулюю, сину. Я сього від тебе сподівався. Ти се вчинив в першій мірі собі, а з тим мені вдоволення». При тих словах подав йому руку й, коли сей уклав свою молоду правицю в батькову, він стиснув її щиро. В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, однак батько задержав його. «Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле вчинити».
Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по міміці його темних брів було видно, що він думав живо. Раз був його погляд і сестрі промайнув. Батько, замітивши се, усміхнувся: «Не можеш?»
«Противно. Я лиш хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали».
«Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу».
«Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашій хаті, не брали нагая в руки».
В хаті стало тихо.
Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний і підняв очі. Сі очі темно отінені в сій хвилі не благали, але — рішали.
Батько притакнув мовчки головою.
Він схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своїх уст: «Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?»
«Дві річі, мій сину. Одно: в к а р т и не грати, а друге — д о в г и не робити».
Юліян в першій хвилі всміхнувся, але надумавшись, відповів: «На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх».
«Держи слово», — і вдруге подав йому руку.
І мов переходячи по тім до денного порядку, спитав: «А тепер, який факультет? Філологія чи богослов’я?»
«Наразі нічого. Хоч я впишуся, може, на філологію».
«Може…?» — батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.
«Від батька Едварда Ґанґа, тату».
«Що він пише?»
«Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, — сказав. — Я мовчав, бо не хотів лиш одними своїми словами постановлення добродія Ґанґа випереджати».
Годинникар притакнув головою, читав: «Прохаю вас, шановний пане, о батьківський дозвіл, задержати вашого сина, Юліяна, через цілі вакації в нас; по укінченні їх згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з моїм сином відслужив рік війська, яко однорічник у Відні [36]. Реверс за вашого сина виставлю я. Про інше таке подібне обговорю з ним особисто. Стільки на тепер.
Освальд Ґанґе».
«Сьогодні ввечері я вже від’їду, тату, — сказав Юліян і відгорнув волосся з чола. Він висказав се, наче сповнив важний обов’язок. — І я такий гордий».
«Так? Вже? І на що?»
«Що я свобідний з власних сил».
Батько усміхнувся.
«Звичайно, почування академіка. Я розумію тебе, хоч ніколи академіком не був».
«Чи конче вже сьогодні мусиш їхати?» — обізвалася сестра і з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки і з нетаєною любов’ю в очі.
«Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеї хвилі! Не здержуйте мене. Вона мені багато коштувала».
Батько підсунув брови вгору.
«Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих трудностей».
«Ви й не помиляєтеся, тату. Але не забувайте, скільки я, окрім своїх обов’язкових студій, працював і в інших керунках. Крім того… але, — додав, мов пригадавши щось, — оставимо се» — й урвав.
«Тяжіла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися — не правда?»
«Так, тату. Виховуюча рука з нагаєм, з чим я совісно числився. Та не думайте, що я під тим розумію, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою „ниву“ не зраджу ніколи — яка б вона й не судилася мені. Через вакації будемо скріплятися з Едвардом, а опісля… в жовтні поїдемо».
«До В.?» — сказав годинникар і зморщив якось турботно чоло.
«Так».
«Ти, здається, дуже скоро справився з собою».
«Нема часу. Я одинак. У вас три доньки — а щонайважніше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».
«Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім т я г а р і п р а ц і. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ».
«Народ, народ, батьку. Іменно, народ, — відповів син квапно. — Але заким до нього може й справді діб’юся — піду в світ. Військо, дисципліна — інший світ… далі п о д о р о ж у в а н н я і… але про те все ще час говорити». І з тим вийшов з хати.
Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. «І сина маєте, й доньок маєте, тату», — сказала.
«Дякую тобі, моя дитино», — відповів.
По часі мовчання сказав: «Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруженгя, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити».
«Ви бачите примари, тату», — відповіла Зоня.
«Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству».
Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.
В кімнату неначе щось вступило.
Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра.
Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.
Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.
Він був такий чудний сьогодні.
Се діялося перед полуднем.
По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.
Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.
Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.
«Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо — та се х о ч м у с и т ь бути.»
«Що ж, мамо, так склалося», — відповів Юліян, вспокоюючи.
Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що матір відчуває се так сильно — а її шанував і любив він понад усе.
36
С. 54 — Відень — столиця Австрії, адміністративний центр землі Нижня Австрія. Вперше згадується у 881 р. Місто у Центральній Європі, порт на ріці Дунай.