Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗

«Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».

«З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, — докінчила любим усміхом сестра. — Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем».

«Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?» — спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.

«Нехай би й попом…»

«Попом, а може, й філологом, — поправила авторитетно наймолодша сестра. — І се так можливо. Не правда?»

«Правда. Може, й так, а може, й цілком інак».

«Тобі б уже час і залюбитися, брате».

«Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, — відповів, — не годен буду понести стільки добра».

«Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи», — докінчила Марія.

«Ні, радше якась Антігона [47], що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, — пояснила Оксана. — Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати».

«Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…» — і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.

«А як справдиться… Гм?»

«Гм? та й буде гм…»

Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.

Вмить все споважніло.

Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.

«Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас».

«Будь, сину. Ми старі», — відповів сей коротко.

Мати німо притиснула сина до грудей.

«Не спаношися, дитинко», — прошептала, бо голосного голосу десь забракло.

«Ех, мамо…» — вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.

Відтак звернувся до сестер.

Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. «Чого?» — був би спитав.

Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…

«Він перший раз виїхав надовго з хати», — обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом. «Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається», — відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.

Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома.

Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно — вмовкли.

По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний вечір. Спокійний з роями зірок на небі, без найменшого подуву вітру, а здалека доносився до їх слуху клекіт жаб і пригадував село.

«Тепер було б гарно проживати на селі», — обізвалася старша.

«Ні, в горах», — додала учениця.

«Ні, на долах. І вертати отак самому, — або з ким-небудь удвійці, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечірньою росою, по пояс сягало й пестило стан».

«Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і — в товаристві — що вертало би мовчки або співало півголосом тужливу якусь пісню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне і — як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний розжарений, а ми — йдемо, йдемо трохи притомлені й… розходимося…»

«Ти поетка, Оксано. Що з того вийде?»

«Нічого. Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як другі. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине».

«Відки ти се взяла?»

«Сама з себе. Чому я чуюсь все самітна? Або знов вистарчаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, хоч би й як, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, а часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені лиш от з тим там добре».

І указала мовчки на небеса.

«Не знати, чи Юлик буде вже на місці», — сказала якось розсіяно Марія.

«Ні, мабуть, аж пізно ніччю; вони ж колією поїхали».

Коли мати вернула, упоравшись зі справунками, додому, і всі дівчата зібралися на чистім поді до супочинку (літом вони все там ночували, щоб удержати чистіше кімнати вдолині), виглядали, мов гурт ангелів, що зібрався на варту. Тут і там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а відтак, обтулюючись своїм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.

«Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?» — пішло шепотом з уст наймолодшої.

«Може…»

«Я завтра о п’ятій встану, щоб цвіти й ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати. Може, й   б і л а   г в о з д и к а   розцвітеться, великий той і повний… що я дістала», — сказала півголосом Марія до старшої сестри.

«Що за гвоздику ти дістала?» — пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула «Покутівка» й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.

Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору, а він не міг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії — був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду… через що Юліян і не споминав своєму товаришеві… що мав намір туди зайти.

Аж настав і на те час.

«Ти куди?» — спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софі й курив, Юліяна, коли сей взяв ціпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.

«На парохію», — відповів Юліян.

«Чого тобі там?»

«Запросили свого часу… ще від афери… і я обіцяв зайти до них, треба ж вив’язатися з обітниці».

«А-га..! Тодішня історія, де ти відограв ролю ангеласпаси-теля», — відповів молодий німчик і усміхнувся.

«Йди, йди, — сказав. — Впрочім, се порядні люди. Панна не дуже гарна, але, кажуть, мудренька, і як на попівну добра партія, бо заразом і многонадійна спадкоємиця…»

«Мене се що обходить?» — відповів понуро Юліян.

«Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нічого не сказав, так лиш собі замітив. Мені збудилося тепер се в пам’яти, що так мені раз економ з якоїсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить. Як тебе схотять там, як се в панів буває, в себе довше задержати (бо всі вони, старої Орлихи не виключивши, дуже гостинні) — ти не приймайся того. Час від часу показатися в них — не кажу… але не в’яжися нічим. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію, а й вони, Захарії, не будуть ліпші. Ти ж знаєш наші шпорти, конверзацію в англійськім в гувернантки моїх сестер, що в противнім разі прямує впрост до батька на „Rapport“ — і скандал..! Я її не терплю».