Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗
Сказавши се, не поглянув ні на кого — опустив кімнату.
В ній стало тихо.
Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.
По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату — стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. «О Цезар, Цезар…» — прошептали враз його молоді уста і вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. «Ти любиш тоту постать зі старинної історії?»
«Так», — відповів і мовчав далі.
«Але його зрадили і вбили…»
«Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм».
«Так».
«Він був один з найбільших й найзначніших мужів». При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.
«Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина», — вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.
«Так воно й є, — відповів він. — Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство».
«Кожда, брате».
«Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше».
«Як-то?»
«Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї». Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юліяне…»
Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.
«Юліяне!»
Мовчання.
«Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни».
«Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, я к и й в і н».
Брат зморщив чоло.
«Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що».
«Я хотіла сказати, брате, — вкинула поважно сестра, — що колись все зміниться на краще, на ліпше».
Він похитав головою.
«Так. Бо й ти віриш в той забобон — ілюзію, що все, що будуче — краще. Але можна й помилитися».
«Я думаю щодо наших обставин, Юліяне».
«Ах… — сказав протяжно і усміхнувся сумно. — Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати».
«Ти і нас колись ущасливиш, як діпнеш своєї цілі».
«Коли-то буде?» — спитав коротко.
«Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце».
«На мою поміч в життю можете все числити — яка б вона там і не була», — він звернувся до неї і показав їй своє бліде, в тій хвилі майже перетомлене молоде обличчя, що так і виявляло якісь душевні муки.
«Доки не одружишся», — обізвалася нараз тут з іронією молода Оксана, що усіла вже на софі й закинула сплівши пальці поза коліна, а тілом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.
Її голос тремтів ще з задавлюваного плачу. Брат звернув бистро голову до неї.
«Що ти кажеш, що? Не говори нісенітниці, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заким я не одружуся. А тепер оставте мене. Лише кільканадцять днів до матури, треба мені супокою й рівноваги. Лише кільканадцять днів. Мені треба не лише упоратися і з собою самим, але і Едвардом Ґанґом. Його позиція проти ожидаючих його питань мене роздражнює. Він не дуже певний себе. А він не лиш мій ученик і добрий товариш, але…» — і вмовк.
«Я вийду з дому, — додав згодом. — Вернусь, може, пізно. Ви ідіть в сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк. Про мене не журіться. Буде час, поговоримо про все».
Але сестри не пішли в парк.
Старша засвітила небавом світло й взялася далі до викінчування праці, щоб її ще сьогодні віднести, де належалося. А Оксана так само не виявляла охоти виходити з дому. Вона приступила до вікна й сперлася тут о нього. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій, а опісля наче всі враз заблистіли на небі. Гляділа на місяць, але він легко притомлений невеликими прозірчастими хмарками, як здавалося, віддалявся спішно в далечину. Група великих лип з сусіднього парку, між ними й кілька тополь стояли нерухомо, знявшись ростом вгору. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. «Гляди, щоб ти не віддалася, доки я не оженюся», — відзивалися в душі слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до «любови». Але зате він, їх той одинокий брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло їй болюче в душі і підвела голову вгору. Ревнивість..? Ах! Вона відвернулася від вікна й вийшла живо в зільник.
Тут обхопив її запах рож, що стояли сильно в розквіті. Вона похилилася за білими. Любов. Любов — то безперечно щось таке гарне, солодке, невловиме, як запах. Може, й як запах отсих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.
А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають, поволічуть його з собою. Але її ніхто не любив (кінчила вже шістнадцятий рік, хоч у хаті вона все ще п’ятнадцятилітня й «мала»). Вона не була до любови, як їй сказала поважно Зоня (!). Зате він був такий, що його певно якась полюбить. Вернувши в хату, вона скоро записала в свій дневник: «Неронська сцена з батьком [34]. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць — зорі. Група темніючих дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів [35]. Я не до любови, але зате мій брат, котрий все від дівчат здалека держиться й коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється (він елегантський), але в тій хвилі щезає».
Тиждень пізніше сидів старий годинникар Цезаревич в своїй робітні глибоко похилений над якимось годинником давньої, тепер вже малознаної конструкції й роздумував. Не міг дійти до причини, через яку механізм не відповідав законові рухів. Він морщив чоло, підсував брови вгору і від часу до часу зачувала його помічниця з уст: «Гм, гм, гм…»
«Що там, тату?» — спитала.
Він сказав, о що розходиться, і в кінці додав: — Чудно. Перший раз в житті мені таке трапляється.
Донька поглянула на батька й звернулася назад до свого заняття. Вичищувала годинники, розбирала їх, складала назад до себе приналежні частини… а в потребі й доробляла поодинокі… віддаючи остаточно справлену річ під батьківську контролю.
Нараз хтось застукав у двері й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увійшов. Се був Юліян.
Здавши матуру з якнайліпшим успіхом, він приніс свідоцтво і поставив перед батьком на стіл. Був ще в святочній одежі й виглядав поважно.
34
С. 52 — «[…] Неронська сцена із батьком» — у творі О. Кобилянська змальовує одну із непривабливих сцен родинного життя Цезаревичів, коли розгніваний на доньку Оксану, що плакала, отримавши двійку з математики, батько підняв на неї руку. На захист п’ятнадцятилітньої сестри вступився брат Юліян, який стиснув батькові руки і не випускав. Пізніше Оксана зробила запис у своєму щоденнику: «Неронська сцена з батьком». Цим самим вона зіставила жорстокість годинникаря Цезаревича із жорстокістю Нерона.
Нерон Клавдій Цезар (37—68) — римський імператор з 54 р. з династії Юліїв-Клавдіїв. Нерон відзначався підступністю, жорстокістю, грубістю і варварством. За Нерона було окуповано ряд міст Боспорської держави, приєднано Понтійське царство.
35
С. 52 — «[…] Метерлінських композицій і творів» — мається на увазі творчість Моріса Метерлінка (1862—1949) — бельгійського письменника, лауреата Нобелівської премії 1911 p., який є одним із провідних представників драматургії символізму. Для ранніх його творів — п’єс «Неминуча» (1890) та «Сліпці» (1890) характерні складна символіка, містичні настрої. Згодом з’являються реалістичні тенденції, як в історичній драмі «Монна Ванна» (1902). Найкращим твором Метерлінка є п’єса-казка «Синя пташка» (1908), в основі якої — пошук істини, прагнення до щастя.
Сама О. Кобилянська шанобливо ставилася до творчості Метерлінка, та у листі до Петко Тодорова від 5 грудня 1900 р. запитувала: «Знаєте всі твори Mauric’a Maeterlinck’a (Моріса Метерлінка)? Він мені дуже до душі промовляє. Знаю його кілька творів. Тут тяжко діставати новіші речі […]». Навіть О. Кобилянська планувала написати відчит (реферат) про М. Метерлінка.