Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗

— Через мене? Яким чином?

— Пам’ятаєш те діамантове намисто, що ти позичила мені на бал у міністерстві?

— Еге ж. То що ж з того?

— Так ось, я його загубила.

— Як так? Ти ж мені його принесла.

— Я принесла тобі інше, точнісінько таке саме. І цілих десять років ми за нього виплачували борг. Ти розумієш, як нам важко довелося, ми ж не мали нічого. Тепер з цим скінчено, і я страшенно з того рада.

Пані Форестьє аж спинилась:

— Так ти кажеш, ви купили нове намисто замість мого?

— Так. А ти нічого й не помітила? Вони були дуже схожі.

І вона усміхнулась переможно і простодушно.

Пані Форестьє схвильовано схопила її за руки:

— О моя бідна Матільдо! Таж мої діаманти були фальшиві! Вони коштували щонайбільше п'ятсот франків.

Щастя

Було це в годину вечірнього чаю, перед тим як мали засвітити лампи. Вілла підносилась над морем; сонце, зайшовши, полишало на небі рожеву дорогу, посилану золотим порохом. Жодної хвилі, жодної зморшки не було на Середземному морі, що полискувало, рівне та безмежне, в останньому промінні дня, неначе величезний лист полірованого металу.

Вдалечині, праворуч, вимальовувались на поблідлому пурпурі заходу силуети зубчастих гір.

Розмова йшла про кохання; сперечалися на цю давню, як світ, тему, повторювали слова, не раз і не двічі уже, певне, сказані. Ніжна меланхолія смеркання притишувала слова, розчулювала душі, і слово «кохання», яке щохвилини промовляв то дужий чоловічий голос, то м’який та легкий голос жіночий, ніби виповнювало невелику залу, ширяло там, як птах, віяло, як невидимий дух.

— Чи можна вірно кохати багато років поспіль?

— Так! — запевняли одні.

— Ні! — перечили інші.

Брали різні випадки, ставили певні умови, наводили приклади; і всі, чоловіки й жінки, охоплені раптом виниклими приємними й болючими споминами, про які не можна було говорити і які рвалися їм з уст, були схвильовані і з глибоким почуттям та запалом говорили про цю таку банальну й таку владну могутню силу — про солодке й таємниче єднання двох істот.

Зненацька хтось, глянувши вдалечінь, скрикнув:

— О! Гляньте-но! Що то таке?

На морі, далеко-далеко, підносилась сіра, величезна і невиразна маса.

Жінки повставали і здивовано дивились на це неспокійне, ні разу не бачене явище.

Хтось пояснив:

— Це Корсіка. Її можна звідси побачити двічі або тричі на рік, за певних атмосферних умов, коли особливо прозоре повітря не ховає її за млою водяних випарів, якими звичайно буває повита далечина.

Невиразні пасма гір були видні оку, і здавалось навіть, ніби можна відрізнити снігові вершини. Всіх вразила, майже злякала ця несподівана поява цілого світу, цей привид, що виник раптом серед моря. Чи не такі ж дивні видива. ввижалися мандрівцям, що, як Колумб, пливли невідомим, недослідженим океаном?

Тут заговорив старий чоловік, що досі не брав участі у розмові:

— Слухайте, я бачив на цьому острові, що встав перед нами ніби для того, щоб розв’язати наші суперечки і нагадати мені один чудний випадок, — я бачив там приклад на диво вірної і незвичайно щасливої любові.

Ось як воно було.

П’ять років тому я подорожував по Корсіці. Цей дикий острів менше відомий нам, дальший від нас, ніж Америка, дарма що його інколи, як от сьогодні, можна побачити з берегів Франції.

Уявіть собі світ іще в стані хаосу, безладні пасма гір і між ними вузькі ущелини, де течуть бистрі потоки: ніде жодної рівнини, скрізь велетенські безформні гранітні скелі та гігантські брили землі, вкриті чагарником або високими каштановими та сосновими лісами. Це незнайома, необ-роблена, дика й пустельна країна; правда, де-не-де можна побачити село, схоже на купу каміння на верхів'ї гори. Нема там ніякої культури, ніякої промисловості, ніякого мистецтва. Ніде не побачиш хоч би шматка різьбленого дерева чи обтесаного каменя, не натрапиш на пам’ятки дитячого чи витонченого смаку, про потяг до краси у давніх жителів цієї країни. Ось, власне, що найбільше вражає в цій пишній і суворій країні: спадкова байдужість до привабливих форм, які звуть мистецтвом.

Італія, де кожен палац повний шедеврів і сам є шедевр, де мармур, дерево, бронза, залізо, метали і каміння свідчать, нагадують про людський геній, де найдрібніші старовинні речі в давніх домах будять у нас божественну жадобу прекрасного, — Італія для всіх нас свята вітчизна, яку ми любимо, бо вона показує нам, дає збагнути потуж^ ність, велич, силу й перемогу творчого розуму.

І поруч з нею — Корсіка, дика та пустельна, така, як у перші дні свого існування. Людина живе тут у своїм немудрім житлі, байдужа до всього, що не стосується власного її життя чи родинних суперечок. Вона зберегла тут усі негативні і всі гарні риси некультурних народів: жорстокість, злобність, кровожерність, розумову темряву, і поряд з тим — гостинність, благородство, відданість, довірливість, наївність; вона відчиняє двері для кожного, хто до них постукає, і дарує вірну дружбу за найменшу, ледве виявлену симпатію.

Отже, цілий місяць блукав я по цьому величному острові з таким почуттям, ніби я на краю світу. Ні заїзду ніде жодного, ні шиночка, ні дороги людської. Ідеш, ідеш стежкою, пристосованою лише для мулів, і натрапиш нарешті на невеличке, притулене до гори сільце, що висить над урвистими ярами, звідкіля ввечері чути ненастанний шум, глухий і глибокий гомін потоку. Ви стукаєте в двері, просите пустить переночувати і дати чогось підживитись. Вечеряєте ви за вбогим столом, ночуєте в убогому житлі,— а вранці стискаєте руку господареві, що виводить вас аж на край селц.

Одного вечора, пройшовши годин із десять, я опинився біля невеликої хатини, що стояла зовсім самотньо в глибині вузької долини, котра за яке, може, льє виходила до моря. Два стрімкі схили, вкриті чагарником, обваленими кам’яними брилами та високими деревами, ніби тяжкі стіни, стискали цю безмежно сумну ущелину.

Біля халупи кілька кущів винограду, невеликий садок, ще далі — треба ж із чогось жити — кілька великих каштанів, ціле багатство для цієї вбогої країни.

Жінка, що впустила мене, була стара, поважна і на диво охайна. Якийсь чоловік сидів на солом’янім стільці; він підвівся, уклонився мені і знову мовчки сів. Жінка промовила:

— Даруйте йому, він глухий. Йому вісімдесят два роки.

Вона говорила гарною французькою мовою. Це мене

здивувало.

— Ви самі не корсіканка? — спитав я.

— Ні, ми з континенту. Та ось вже п’ятдесят літ, як ми живемо тут.

Жах і смуток охопив мене, коли я подумав про п’ятдесят літ життя в цій похмурій дірі, далеко від міст, де живуть люди. Увійшов старий пастух, і всі сіли до обіду, що складався з єдиної страви — густого супу з картоплею, салом та капустою.

Піднсивившись чим було, я вийшов собі посидіти біля дверей; серце моє стискалося від хмурого краєвиду, глибока туга охопила мене — та туга, що виникає іноді у мандрівників під впливом сумного вечора в пустельному краю. Здається тоді, що настане кінець всьому — й існуванню, і всесвітові. У такі хвилини зразу розумієш страшну вбогість людського життя, одинокість кожного з нас, марність усього на світі і чорну самотину серця, яке до самої смерті заколисує і обманює себе мріями.

Стара приєдналась до мене і, охоплена тією цікавістю, що живе завжди навіть у найвідлюдніших душах, спитала:

— Отже, ви з Франції?

— Так, мандрую собі для розваги.

— Може, ви з Парижа?.

— Ні, я з Нансі.

Мені здалось, що вона дуже зворушена. Не знаю, з чого я те побачив чи, точніше сказати, відчув.

Вона повторила спроквола:

— Ви з Нансі?

Чоловік став у дверях, байдужий до всього, як звичайно глухі.

Вона зауважила:

— Нічого. Він не чує.

А потім, трошки помовчавши:

— То, певне, у вас там багато знайомих?

— Так, я знаю майже всіх у Нансі.

— А родину Сент-Алоз знаєте?

— Дуже добре, то були приятелі мого батька.