Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗

Мартен, теж схвильований, поцілував її в чепчик. Обидва хлопчики, що сиділи коло печі, заревіли в один голос, почувши, як плаче їхня мати, а найменший, на руках у молодшої Мартенової дочки, пронизливо заверещав, як фальшива дудка.

Левек, стоячи, ждав.

— Пішли, — сказав він, — треба це владнати.

Мартен випустив жінку з обіймів, а вона, побачивши, що

він дивиться на дочок, сказала їм:

— Чого ж ви стоїте? Хоч поцілуйте вашого батька.

Вони підійшли разом, без жодної сльозинки, здивовані

і трохи побоюючись. Він поцілував одну й другу в обидві щоки, незграбно, по-селянському. А немовля, побачивши, що до нього наближається чужа людина, залилося таким несамовитим плачем, що аж корчилося від крику.

Потім обидва чоловіки вийшли.

Коли вони проходили повз «Купецьку таверну», Левек запропонував:

— А чи не випити нам по чарочці?

— Що ж, я не від того, — згодився Мартен.

Вони зайшли, посідали в ще зовсім порожній кімнаті, і Левек гукнув:

— Гей, Шіко! Дві скляночки абсенту, та найміцнішого; Мартен вернувся, Мартен моєї жінки. Знаєш, Мартена з «Двох сестер», який пропав був?

Тримаючи в одній руці три склянки, а в другій пляшки, підійшов шинкар, — товстопузий, багровий, набряклий від жиру, — і байдуже, спокійнісінько сказав:

— Диви но! То ти вже тут, Мартене?

— Атож, — .відповів Мартен.

Намисто

Вона була з тих гарненьких, чарівних дівчат, що немов через помилку народжуються іноді в чиновницьких родинах. Вона не мала ні посагу, ні надії на спадщину або на те, що її зустріне, оцінить, покохає і візьме за дружину який-небудь багатий та знатний чоловік; отож вона погодилась вийти заміж за дрібного чиновника міністерства народної освіти.

Не маючи коштів гарно вдягатися, вона вбиралася скромно й почувала себе нещасною, як парія, бо для жінок нема ні касти, ні породи — краса, грація та чарівливість заміняють їм походження та родинні привілеї. Властивий їм такт, гнучкий розум та смак — ось єдина ієрархія, що рівняє дочок простолюду з вельможними дамами.

Вона постійно страждала, бо відчувала, що народилася для всіх принад, для всіх розкошів життя. Вона страждала, бачачи мізерність свого житла, вбогі стіни, потерті крісла, вицвілі фіранки. Всі ці речі, що на них інші жінки її кола не звертають уваги, завдавали їй болю. Самий вигляд дівчини-бретонки, що прибирала її скромну господу, викликав у неї гіркі жалі та химерні мрії. Вона мріяла про мовчазні передпокої, де стіни вкрито східними тканинами, де світять високі бронзові торшери і де в широких кріслах куняють два поважні лакеї в коротких штанях, приспані важким жаром калориферів. Вона мріяла про великі салони, оббиті старовинним шовком, про вишукані етажерки, заставлені коштовними дрібничками, про маленькі, гарненькі й запашні вітальні, де о п’ятій годині точиться розмова з найближчими друзями, славетними й блискучими людьми, увага яких тішить кожну жінку.

Коли вона сідала обідати до круглого столу, застеленого скатертиною триденної свіжості, проти чоловіка і він, відкривши супову вазу, захоплено вигукував: «Га! Ось це добрий суп! Нема нічого кращого!..» — вона мріяла про вишукані обіди з блискучим срібним посудом, у кімнаті, де з шпалер дивляться стародавні постаті та чудернацькі птахи у химерному лісі; вона. мріяла про добірні страви на розкішних тарілках, про компліменти, які шепочуть їй і які вона слухає з загадковим усміхом, підносячи до уст шматок рожевої форелі або крильце рябчика.

Вона не мала ні вбрань, ні коштовностей, анічогісінько. Проте тільки в цьому вона й кохалась, тільки в цьому

вбачала своє призначення. їй хотілося подобатися, бути бажаною, звабливою, не схожою на інших.

У неї була багата подруга, з якою вона виховувалась в одному монастирі і якої не хотіла тепер одвідувати, так тяжко вона страждала, вертаючись потім до себе. Цілими днями вона плакала з туги, жалю, розпачу та нудьги.

Одного вечора її чоловік повернувся додому з урочистим виразом на обличчі й подав їй великий конверт.

— На, — сказав він, — тут є щось для тебе.

Миттю розірвавши конверт, вона витягла з нього картку, на якій було надруковано:

«Міністр народної освіти та пані Жорж Рампонно просять пана та пані Луазель завітати на вечір до міністерства, в понеділок, 18 січня».

Замість умлівати від захвату, як сподівався її чоловік, вона спересердя кинула запрошення на стіл.

— Навіщо воно мені?

— Але ж, люба моя, я гадав, що ти будеш рада. Ти ніде не буваєш, а тут така щаслива нагода. Я на превелику силу дістав запрошення. Всі його домагались, — це велика відзнака, таке випадає далеко не всякому чиновникові. Ти побачиш там увесь офіційний світ.

Вона роздратовано подивилась на нього і з серцем відповіла:

— Що ж, на твою думку, я одягну на цей бал?

Йому таке й на думку не спадало; він пробелькотав:

— Та сукню, в якій ти ходиш до театру. Вона здається мені дуже гарною.

Враз він замовк, здивований, розгублений, бачачи, що його жінка плаче. Дві великі сльозини поволі котилися з її очей до кутиків рота.

— Що з тобою? Що з тобою? — белькотав він.

Зробивши над собою зусилля, вона погамувала горе

й спокійно відповіла, витираючи мокрі щоки.

— Нічого. Тільки я не маю вбрання, а тому й не можу поїхати на цей бал. Віддай запрошення комусь із товаришів по службі, чия дружина одягається краще за мене.

Його охопив розпач.

— Послухай, Матільдо, — мовив він. — А скільки б коштувала пристойна, проте скромна сукня, що й іншим разом могла б стати тобі в пригоді?

На'хвилинку вона замислилась, подумки підраховуючи видатки й прикидаючи, скільки можна попрохати, щоб ощадливий чоловік не зойкнув з переляку й не відмовив остаточно.

Врешті вона, вагаючись, відказала:

— Я не знаю напевне, але, по-моєму, чотириста франків вистачило.

Він трохи зблід, бо саме стільки він заощадив, щоб купити собі рушницю і пополювати наступного літа в околицях Нантера з кількома приятелями, що стріляли там по неділях жайворонків.

Проте він відповів:

— Гаразд. Я дам тобі чотириста франків. Дивись тільки, щоб сукня була гарна.

Надходив день балу, а пані Л у аз ель здавалася сумною, занепокоєною, стривоженою. Сукня була, проте, готова. Якось увечері чоловік сказав їй:

— Що з тобою? Ось уже три дні ти якась дивна.

Вона відповіла:

— Мені сумно, бо в мене нема жодної коштовності, жодного самоцвіту, нічого, що я могла б одягти на себе. Я матиму зовсім нужденний вигляд. Здається, краще мені зовсім не їхати на цей вечір.

— Приколи живі квіти, — відказав він. — Узимку це вважається навіть елегантним. За якихось десять франків ти матимеш дві чи три розкішні троянди.

Та він її не переконав.

— Ні… нема цічого принизливішого, як мати вбогий вигляд серед багатих жінок.

Тоді чоловік вигукнув:

— Ох, яка ж ти дурна! Та піди до своєї подруги Фо-рестьє і попроси її позичити тобі прикраси. Адже ти з нею в досить добрих стосунках.

Вона радісно скрикнула:

— Ай справді! Я зовсім про це забула!

Другого дня вона подалася до подруги й розповіла їй про свою скруту.

Та підійшла до дзеркальної шафи, дістала велику шкатулку, принесла її, відчинила й сказала пані Луазель:

— Вибирай собі, моя люба.

Спочатку вона побачила обручки, потім перлове намисто, потім оздоблений самоідеітами золотий венеціанський хрест чудової роботи. Вона поміряла прикраси перед дзеркалом, вагалась, не в змозі розлучитися з ними, покласти їх назад. І все питала:

— У тебе більш нічого немає?

— Та є. Шукай собі. Я ж не знаю, що тобі може сподобатись.

Раптом вона помітила розкішне діамантове намисто в чорному атласному футлярі, і серце в неї шалено забилося в грудях. Тремтячими руками застебнувши намисто на сукні з високим коміром, вона аж скам’яніла в захваті перед самою собою.