Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Потім невпевнено, боячись відмови, спитала:
— Чи можеш ти позичити мені це, тільки це?
— Авжеж, можу.
Вонаї кинулась на шию подрузі, палко її поцілувала й побігла геть зі своїм скарбом.
Надійшов день балу. Пані Луазель мала успіх. Вона була краща за всіх жінок — елегантна, граційна, усміхнена й несамовита з радості. Усі чоловіки дивились на неї, запитували, хто вона така, намагалися познайомитись з нею. Чиновники для особливих доручень хотіли танцювати з нею вальс. Її помітив сам міністр.
Вона танцювала з захватом, пристрасно, сп’яніла від утіхи, не думаючи ні про що, у тріумфі своєї краси, в славі свого успіху, в якомусь мареві щастя, причиною якого були всі ці поклоніння, всі ці захоплення, всі оці розбуркані жадання, оця її іцлковита перемога, така принадна для жіночого серця.
Додому вона пішла о четвертій годині ранку. Чоловік з опівночі спав у маленькій порожній вітальні разом з трьоМа іншими гостями, чиї дружини теж дуже веселились.
Він прикрив їй плечі накидкою, яку приніс їй, щоб їхати вже з балу, скромне повсякденне вбрання, що так не пасувало до елегантності її бальної сукні. Вона це відчула й захотіла втекти, щоб її не помітили інші жінки, що кутались у дорогі хутра.
Луазель утримував її:
— Почекай-но. Ти ще застудишся надворі. Я пошукаю карети.
Але вона не слухала його й швидко спускалася сходами. На вулиці екіпажа близько не було, і вони стали гукати всім візникам, що проїздили віддалік.
Вони йшли до Сени, втративши всяку надію, трусячись від холоду. Нарешті знайшли на набережній одну з тих
нісших карет, які можна побачити в Парижі тільки вночі, немов удень вони соромляться свого убозтва.
Візник довіз їх додому, на вулицю Мартір, і вони сумно увійшли до свого житла. Для неї все було скінчене. А він думав про те, що о десятій годині йому треба вже бути в міністерстві.
Ставши перед дзеркалом, вона зняла з плечей накидку, щоб ще раз помилуватися з свого блискучого вигляду, і раптом скрикнула. В неї не було більш на шиї намиста.
— Що з тобою? — спитав її напівроздягнутий уже чоловік.
Вона повернулась до нього, наче божевільна:
— У мене… у мене… в мене нема намиста пані Форестьє.
Він розгублено підвівся:
— Що таке?.. Як так?.. Бути не може!
Вони заходились шукати його в згортках сукні, пальта, в кишенях, скрізь. Проте ніде не знайшли.
— А ти певна, — спитав він, — що воно в тебе було, коли ми йшли з балу?
— Авжеж, я торкалася до нього в вестибюлі міністерства.
— Але ж якби ти його загубила на вулиці, ми почули б, як воно впало. Отже, воно в кареті.
— Так, це можливо. Ти запам’ятав номер?
— Ні. А ти також не поглянула?
— Ні.
Вражені, вони дивилися одне на одного. Нарешті Jlya-зель одягся знову.
— Я піду, — сказав він, — переглянути всі ті місця, де ми йшли пішки, може, мені пощастить ще знайти його.
І він вийшов. Вона так і залишилась у бальній сукні, не маючи сили роздягтися, впавши на стілець, не світячи вогню, не маючи в голові жодної думки.
Чоловік вернувся о сьомій ранку. Він не знайшов нічого.
Потім він подався до поліцейської префектури, до редакцій газет, щоб дати оголошення про винагороду, на візникові стоянки, тобто побував скрізь, куди його вела надія.
Вона чекала цілий день, так само пригнічена цим жахливим нещастям.
Луазель повернувся аж увечері блідий і змарнілий; він не знайшов намиста.
— Треба, — сказав він, — написати твоїй подрузі, що ти зламала застібку і віддала її полагодити. Тоді ми матимемо час щось придумати.
Вона написала листа під його диктовку.
Наприкінці тижня вони втратили вже всі надії.
Тоді Луазель, що постарів років на п’ять, заявив:
— Треба замінити намисто.
Другого дня, взявши футляр, вони пішли до ювеліра, прізвище якого стояло на кришці. Той попорпався в книгах:
— Це намисто, пані, куплено не в мене; я зробив тільки для нього футляр.
Тоді вони стали ходити від ювеліра до ювеліра, шукаючи намиста, подібного до загубленого, пригадуючи, яке воно було, радячись одне з одним, обоє знемагаючи від горя й гнітючої туги.
В одній крамниці Пале-Рояля вони знайшли кольє, що здалося їм точно таким, яке вони шукали. Воно коштувало сорок тисяч франків. Відступили їм його за тридцять шість тисяч.
Вони попросили ювеліра не продавати кольє протягом трьох днів. Погодилися також, що він бере його назад за тридцять чотири тисячі франків, якщо загублене намисто знайдеться до кінця лютого.
Луазель мав вісімнадцять тисяч франків, що дістались йому в спадок від батька. Решту треба було позичити.
І він позичив гроші, в кого просячи тисячу франків, в кого п’ятсот, де п’ять луїдорів, де три. Він підписував векселі, брав на себе згубні зобов’язання, мав справи з усякими лихварями та позичальниками. Він заплутав усе своє дальше життя, ставив підписи, не знаючи навіть, чи спроможеться сплатити, і врешті, пригнічений жахливими картинами прийдешності, безпорадними злиднями, що оце зваляться на нього, перспективою всіляких матеріальних нестатків і моральних мук, він пішов по нове намисто та й виклав на прилавок крамаря тридцять шість тисяч франків.
Коли пані Луазель віднесла намисто пані Форестьє, та ображено заявила:
— Тобі треба було б вернути його раніше, бо воно могло мені знадобитися.
Вона навіть не відкрила футляр, чого так страхалась її подруга. Що б тільки подумала вона, помітивши підміну? Що б-вона їй сказала? Чи часом ще не стала б вважати її за злодійку?.
Пані Луазель зазнала жахливих злигоднів. Вона відразу, проте, героїчно скорилася своїй лихій долі. Треба було виплатити страшенні борги. І вона таки виплатить! Звільнили служницю й перемінили житло, найнявши мансарду під дахом.
їй довелося познайомитися із усілякою чорною хатньою працею, з осоружним їй куховарством. Вона мила посуд, ламаючи рожеві нігті об масні горщики та об денця каструль. Вона прала брудну білизну, сорочки та ганчірки, розвішуючи їх потім на шворці, щоранку виносила на вулицю сміття й тягала нагору воду, зупиняючись на кожному поверсі перепочити. Вона одягалась, як простолюдинка, і, взявши в руки кошики, йшла до овочевої чи бакалійної крамниці або до різника, де торгувалась і лаялась, відстоюючи кожне су із своїх нужденних грошей.
Щомісяця доводилося сплачувати одні векселі, поновлювати інші, домагатися відстрочки.
Чоловік працював вечорами, звіряючи рахунки якомусь крамареві, а ночами часто переписував рукописи, одержуючи по п’ять су за сторінку.
Таке життя тривало десять років. Через десять років вони посплачували врешті всі борги, з процентами та різними додатковими нарахуваннями.
Пані Луазель здавалася тепер старою. Вона стала якоюсь простацькою жінкою, брутальною, суворою, що їх так багато в убогих родинах. Розкудлана, з спідницями, що зсувалися набік, з завжди червоними руками, вона говорила гучним голосом і сама мила підлогу. Але іноді, коли чоловік був на службі, вона сідала коло вікна і згадувала давнішню вечірку, отой бал, де вона була така гарна, де мала такий блискучий успіх.
Що сталося б, коли б вона не загубила тоді отого намиста? Хто його знає? Хто знає? Яке ж воно дивне, яке ж мінливе наше життя! Як мало треба, щоб загинути або врятуватись!
Якось у неділю, вийшовши прогулятися трохи Єлисейськими Полями, щоб відпочити від тижневої праці, вона побачила даму, що гуляла з дитиною. Це була пані Фо-рестьє, така сама молода, така сама гарна, така сама зваблива.
Пані Луазель зворушилась. Чи сказати їй? Авжеж, звичайно. Тепер, сплативши вже борги, можна розповісти. Чом би й ні?
Вона підійшла ближче.
— Добридень, Жанно.
Та, не впізнавши її, здивувалась такому фамільярному вітанню якоїсь міщанки.
— Але… пані,— промимрила вона, — я вас не знаю… Ви, мабуть, помиляєтесь…
— Ні. Я — Матільда Луазель.
Тоді її подруга скрикнула:
— О!.. Бідна моя Матільдо, як же ти змінилась!
— Так, відколи ми бачились востаннє, я зазнала багато лиха, багато злигоднів… і все через тебе!
