Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть позаду й спостерігає за нею. Вона іноді, а по суті, завжди хвилюється, коли що-небудь розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку лише трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля — нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це — не що інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка — адже це цілком можливо — мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.

6 листопада. Звідки ця несподівана впевненість? Хай би вона не минала! Коли б я міг як людина, що бодай трохи тримається на ногах, входити й виходити крізь усі двері! Не знаю тільки, чи я цього хочу…

18 листопада. Я знов писатиму, але скільки сумнівів викликала в мене тим часом моя писанина! По суті, я нездара й невіглас, який, коли б його не примушували ходити до школи — без жодних його власних заслуг, хіба що він ледве помічав примус, — був би тільки й здатний, що сидіти в собачій будці, вискакуючи з неї, коли йому принесуть їдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.

В яскраво освітленому сонцем подвір’ї з протилежних боків бігли назустріч один одному два пси.

Вимучив початок листа до фройляйн Бл. [41]

19 листопада. Мене захоплює читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю ані найменшої впевненості в теперішності? Мені все видається конструкцією. Будь-чиє зауваження, кожен випадковий погляд усе в мені перевертає — все, навіть забуте, зовсім незначне. Я впевнений у собі менше, ніж будь-коли, і відчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожній. Я — справді мов та заблукана серед ночі в горах вівця або вівця, що біжить услід за тією вівцею. Бути таким заблуканим і навіть не мати сили це оплакати.

Я зумисне завертаю у вулиці, де стоять повії. Коли я проходжу повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, безневинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу лише гладких, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, у простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток — певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері — тим часом стало прохолодно, — я вздрів її в облиплому жовтувато-бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує на клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я від неї просто-таки втік.

Невпевненість породжують, безперечно, думки про Ф.

21 листопада. Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, — плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.

Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки, конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, — так буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я від усього цього втечу, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?

Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний страх — вони просто смішні. Все це — конструкції, що їх навіть в уяві, де вони тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучко змиває хвиля. У кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню, не посічуть і не розкидають навсібіч тисячі ножів?..

4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо — померти чи навіть накласти на себе руки дорослим але ще молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умерти означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, бо хіба можна, навіть усвідомлюючи себе Нічим, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності…

Страх перед глупством. Глупство проглядає в кожному почутті, що пнеться нагору і змушує забути про все на світі. Тоді що ж таке неглупство? Неглупство — це по-жебрацькому стовбичити біля порога, збоку від входу, пускатися берега й нарешті загинути. Але П. і О. все ж таки огидні дурні. Мабуть, є глупства більші, ніж їхні носії. Огидність — це, певно, коли маленькі дурні аж із шкури пнуться у своєму великому глупстві. Та чи не в такому становищі опинився Христос в очах фарисеїв?..

9 грудня. …Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий і такий, і це через те, що… а сьогодні я вже такий і такий, і це через те, що… Ні, не правда, не через те й не через те, а тому й не такий і не такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.

5 січня. Пополудні. Батько Ґьоте помер, стратившися глузду. Коли він хворів востаннє, Ґьоте саме працював наді «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», — звертається до Ґьоте якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Август, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспитів. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я — не дикий звір».

«Здоров’я в мене радше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.