Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
То що ж ти робитимеш?
Виїду з Праги. Перед лицем цієї найбільшої з людських утрат, яких я будь-коли зазнавав, удатися до найрадикальнішого засобу, який я тільки маю.
Покинеш службу?
Служба, як я вже згадував вище, і є частиною тієї нестерпності. Надійність, розрахунок на все життя, достатня платня, неповне напруження зусиль — адже це, по суті, ті речі, які мені, неодруженому, ні до чого і які обертаються на муки.
То що ж ти робитимеш?
Я міг би одразу відповісти на всі такі запитання, заявивши: мені нема чим ризикувати, кожен день і кожен найменший успіх — це дарунок долі, все, що я роблю, буде добре. Але я можу відповісти й точніше: як австрійський юрист, ким я насправді зовсім не є, я не маю практичних перспектив; найкраще, чого мені пощастило б тут досягти, я в своїй ситуації вже маю і все ж не можу ним скористатися. На той випадок (вже сам собою, втім, цілком неможливий), якби зі своєї юридичної підготовки я надумав дістати для себе яку-небудь користь, мова може йти лише про двоє міст — Прагу, з якої я мушу виїхати, й Відень, який я ненавиджу і в якому був би нещасливий, бо вирушив би туди з глибоким переконанням, що нещастя не уникнути. Виходить, доведеться їхати за межі Австрії і, позаяк я не маю хисту до мов і погано впоруюсь як із фізичною, так і з комерційною роботою, їхати доведеться — принаймні на перших порах — до Німеччини, а там до Берліна, де найбільше можливостей протриматись.
Там я зможу якнайкраще і якнайбезпосередніше застосувати свій літературний хист і в журналістиці й знайти собі більш-менш пристойний заробіток. Чи буду я здатний, крім того, ще й до творчої праці взагалі, про це поки що не можу сказати бодай із найменшою певністю. Але одне я знаю, як мені здається, напевно: самостійне й вільне становище, в якому я буду в Берліні (нехай в усьому іншому воно буде навіть жалюгідне), дасть мені те єдине відчуття щастя, на яке я наразі ще здатний.
Але ж ти розпещений.
Ні, мені потрібна лиш кімната й вегетаріанське харчування, а більш майже нічого.
Та чи не задля Ф. ти туди їдеш?
Ні, Берлін я вибираю лише з вище означених причин, хоч люблю його завдяки Ф., через усе, що її там оточує, — але це мені непідвладне. Можливо, також, що в Берліні я зійдуся з Ф. Якщо наше спільне перебування в місті допоможе мені прогнати Ф. з мого серця — тим краще, тоді це стане ще однією перевагою Берліна.
Ти здоровий?
Ні, серце, сон, травлення.
5 квітня. Якби можна було переселитися до Берліна, стати самостійним, із дня на день жити, хай навіть упроголодь, але даючи вихід усій своїй сназі, замість тут її ощадити чи, ще гірше, зводити її нанівець! Якби ж то Ф. мені допомогла!
29 травня. Завтра до Берліна. Що я відчуваю — нервове піднесення чи таки впевненість і надійність? Коли б то! Чи правда, що, коли вже один раз пізнаєш радість творчості, ніщо вже не піде прахом, ніщо не пропаде, хоч і рідко що сягне високих вершин? Чи не такий буде й примарний шлюб із Ф.? Дивний, хоч, якщо пригадати, не зовсім невідомий мені стан…
Будую плани. Пильно вдивляюся перед себе, щоб не втратити з очей вічка уявного калейдоскопа, в яке заглядаю. Змішую добрі й корисливі наміри, добрі тьмяніють, натомість барви корисливих стають іще соковитішими. Запрошую небо й землю взяти участь у моїх планах, але не забуваю й про маленьких людей, яких ще треба повитягати з бічних вуличок і які поки що для моїх планів знадобляться краще. Адже це тільки початок, щоразу тільки початок. Я ще стою зі своєю бідою тут, але ззаду вже під’їздить величезний віз моїх планів, перший невеличкий поміст підкочується мені під ноги, голі дівчата, мов на карнавальних візках у чарівних краях, ведуть мене задом наперед сходами вгору, я пливу в повітрі, бо пливуть дівчата, й підношу руку, вимагаючи тиші. Поруч зі мною квітують трояндові кущі, куриться фіміам, опускаються лаврові вінки, переді мною і наді мною розсипають квіти, два трубачі, мовби витесані з каменю, грають у фанфари, збігаються юрби простолюду, і їм дають лад вожаки; порожні, гладенько витесані вільні місця, сяючи чистотою, темнішають, на них з’являється рух, вони переповнюються, я відчуваю, що зусилля людей досягли межі, і з власної волі й несподівано спритно роблю на своєму підвищенні трюк, яким багато років тому захоплювався в людини-змії: повільно прогинаюся назад — цієї миті небо силкується розверзтись, щоб показати якесь видіння, що нібито стосується мене, але спиняється, — пропускаю голову й верхню частину тулуба поміж ніг і помалу знов постаю випростаною людиною. Чи було це найвище піднесення, приступне людині? Схоже, що так, бо я вже бачу, як з усіх брам землі, яка, широко розкинувшись, лежить глибоко піді мною, вилазять і повсюди метушаться невеличкі рогаті чорти, під їхніми ратичками все ламається, їхні хвостики все змітають, і ось уже півсотні хвостиків чепурять моє обличчя, земля під ногами розм’якає, я загрузаю однією ногою, потім другою, дівчачі крики супроводжують мене до самої глибини, куди я опускаюся сторчовою шахтою, такою самою завширшки, як моє тіло, проте безкінечно глибокою. Ця безкінечність на особливі звитяги не надихає, все, хоч би що я зробив, було б дріб’язкове, я безтямно падаю, і це — найкраще.
Лист Достоєвського до брата про життя на каторзі.
6 червня. Повернувся з Берліна. Був закутий, мов злочинець. Якби мене посадили десь у кутку в справжніх кайданах, приставили жандармів і лише за таких умов дозволили дивитися на те, що діялось, це було б не жахливіше. І це були мої заручини, й усі силкувалися пробудити мене до життя, та, позаяк це не вдавалось, намагалися терпіти мене таким, який я є. Ф., щоправда, старалась найменше, і цілком справедливо, адже вона страждала найдужче з-поміж усіх. У тому, що решті людей здавалося простою формальністю, для неї чаїлася загроза…
12 червня. …Лист Достоєвського до однієї художниці.
Життя суспільства рухається колом. Лише люди, вражені тією самою недугою, розуміють одне одного. Об’єднані однаковими стражданнями, вони утворюють своє коло й підтримують одне одного. Вони ковзають уздовж внутрішнього краю свого кола, поступаються одне одному місцем чи обережно підштовхують одне одного в натовпі. Одне втішає іншого, сподіваючись на зворотну дію свого втішання, а потім із пристрастю дістає насолоду від цієї зворотної дії. Кожне має лише той досвід, який йому дає власне страждання, та коли такі товариші в біді починають своїм досвідом обмінюватись, у їхніх вустах він стає неймовірно різноманітним. «Такий уже ти вдався, — кажуть вони одне одному, — і не нарікай, а дякуй Богові, що ти такий, якби був інакший, це накликало б на тебе таку чи таку біду, таку чи таку ганьбу». Звідки той чоловік про це знає? Якщо судити з його слів, він належить до того самого кола, що і його співрозмовник, і так само потребує, щоб його втішали. А люди одного кола завжди знають те саме. Нема й натяку на думку, якої той, кого втішають, не мав би проти того, хто втішає. Тим-то їхня розмова — це тільки поєднання самонавіювань, обмін побажаннями. То одне дивиться долі, а друге на птаха вгорі (така різниця між ними, коли вони спілкуються), а то їх об’єднує одна надія, і обоє, схиливши голову до голови, задивляються в безмежну небесну далечінь. Але своє становище вони усвідомлюють аж тоді, коли обоє опускають голову й на них падає той самий молот.
1 липня. Надто стомлений.
5 липня. Яких страждань мусиш зазнавати й завдавати!
29 липня. Двоє друзів, один білявий, схожий на Ріхарда Штрауса, усміхнений, стриманий, метикуватий, другий чорнявий, штивно вбраний, чемний і твердий, надто гнучкий, любить посюсюкати, обидва втішаються життям, весь час п’ють вино, каву, пиво, горілку, без угаву курять, один доливає другому, їхній готельний номер навпроти мого, в ньому повно французьких книжок, у гарну погоду в задушливому кабінеті багато пишуть.
