Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Хто тут? — прошепотів Андрій.
— Мороз, — долинуло у відповідь. — Я говорив з лісовчаками, вони готові. Треба повзти до того вогнища, що найближче до лісу.
Андрій повільно, щоб не робити шуму, звівся. Він щосили напружив м'язи рук. Мотузки з болем увіп'ялися в зомлілі зап'ястя, проте пута не піддалися. Кульбаба мало не застогнав від болю. Раптом він відчув, що мотузки хтось намагався розв'язати. Чиїсь руки марно шукали у темряві міцно затягнуті вузли.
— Морозе, — пошепки покликав Андрій.
— Зачекай, зараз… А на біс йому! Добре затягли!
— Ти що, розв'язаний?
— Розв'язаний, розв'язаний. Це лісовчаки, у них ніж є.
— Не гайнуй часу, Морозику. У мене в сорочку крем'яний келепок зашито, дістань і розріж.
Трохи помацавши, Мороз натрапив на зігрітий теплом тіла шматок каменю. Він швидко розірвав Андрієву сорочку і дістав прадавню зброю. Похапцем заходився різати мотузку. За хвилину Андрій з насолодою потирав занімілі руки. На деякий час кінчики пальців наповнив пекучий біль, який незабаром зійшов із приємною хвилею свіжої крові. Ще не зовсім слухняні пальці стиснули примітивне знаряддя. У цей момент воно здавалось Андрієві чимось більшим, ніж шматок каменю. Якимось внутрішнім зором він бачив прадавніх мисливців, що жили серед жорстокого світу дикої природи і передавали цю зброю від батька до сина як символ мужності, сили і звитяги у боротьбі за життя.
Знайшовши у темряві руки Максима, зрізав пута і з нього. Горбоніс зрозумів усе без слів і на знак подяки на мить міцно обхопив Андрієву потилицю і притисся своїм чолом до його. Поволі всі троє почали переповзати до місця, де, за словами Мороза, очікували лісовчаки.
Потомлені бранці спали важким сном, тулячись один до одного у пошуках хоч якоїсь можливості зігрітися. Нещасні люди, вигнані з домівок. Вони змушені були дивитися на смерть близьких, коли татари звільняли ясир від старих, занадто малих і хворих. На їхніх очах падали, обливаючись кров'ю, старі батьки і розліталися на друзки черепи їхніх немовлят. Палало нажите роками важкої праці майно. Андрій раптом пригадав свій хутір, маму, сестричок. Те, що він роками намагався викреслити з пам'яті, забути, як нічний жах, знову наринуло так яскраво, мов відбувалося лише вчора. У горлі чомусь знову забринів клубок, як тоді, у перші тижні на Січі.
Несподівано Андрій відчув, як хтось міцно вхопив його за шаровари. Він миттєво повернувся і підняв над головою келеп. Прямо перед ним були великі дитячі очі.
— Дядечку, візьми мене з собою, — прошепотіла дівчинка.
Андрій ошелешено мовчав, не маючи сил поворухнутися.
— Візьмеш? Я боюся тут… — шепотіла дитина.
— Я… Я не можу… О Господи! Куди я тебе візьму?
Дівчинка тихо заплакала. А у рукав жупана вже вчепилася друга рука. Жінка, що притискала до себе дитину, намагалася поглядом знайти у темряві очі Андрія.
— Забери її, козаче, забери, молю… Бог тобі віддячить.
Андрій шарпнув рукою, звільняючи рукав.
— Ви здуріли!
— Молю, козаче!
— Як я її заберу, коли самого, може, зараз на той світ спровадять? Хочете, щоб і її зі мною?!
Біля пригаслого вогнища заворушився татарин. Він повільно звівся на нетверді ноги. Далеко не відходячи, справив малу потребу, потім підкинув до вогнища оберемок хмизу і за мить уже знову хропів. Бранці притихли. Напружено чекали, тиснучись до вологої землі.
Хвилин через десять вогнище знову пригасло. Жінка ще сильніше схопила Андрія за жупан і зашепотіла, обпікаючи гарячим подихом:
— Забери! Хай уб'ють, хай! На все воля Божа, може, якраз… Ти сильний, ноги швидкі маєш, забери! Як же їй з літ дитячих у неволі?!
— Що там, Андрію? — почувся шепіт Максима.
— Зараз.
Андрій м'яко, але сильно охопив руку жінки, що нею вона вп'ялась у промокле сукно.
— Пусти, матінко. Не можу я. І сам загину, і її загублю. Вибач…
Жінка забилась у безголосих риданнях. Вона розтиснула пальці, й рука її безсило впала на землю.
— Боїшся! Дитини боїшся! — тільки й прошепотіла.
Нечутно підповз Максим.
— Що в тебе?
— Не за себе боюся, матінко! За неї! Занапащу ж. Татари не жартуватимуть. Але я обіцяю повернутись. Обіцяю!
— Коли ти там уже повернешся… Та й куди? Ех, ти, запорожцю… — у тихому голосі жінки був навіть не розпач, а чорна важка туга.
— Андрію, не гаймося! Ще татари прокинуться.
Вони поповзли далі, минаючи сплячих бранців. Андрій не витримав і ще раз обернувся.
— Вірте мені, повернусь! Обіцяю!
Нарешті наблизилися до лісовчаків, що лежали утрьох, один біля одного. Один із поляків повернувся до прибулих і зашипів:
— Лотри, пся крев! Такий рейвах учинили. Тихше не могли?
Андрій підповз до поляка. Мовчки показав келеп. Той у відповідь продемонстрував невеличкий кинджал. Потім указав рукою на вогнище і викинув на руці три пальці. Потім приклав долоні до щоки — сплять! Поляк коротко і зрозуміло розмовляв мовою жестів, і козаки, погоджуючись, махали головами. За хвилину всі знали, яке на кого покладено завдання. Усі шестеро мали повзти до вогнища й одночасно зайняти свої місця. Андрій мав взяти на себе татарина, що лежав найближче, з головою загорнувшись у кобеняк. Поляк, який мав ножа, брав того, що лежав на спині, відкинувши голову на кульбаку. Решта беззбройних мали душити третього. Необхідно було зберегти тишу до того, як усі троє будуть мертвими, потім забрати всю можливу зброю і стрімголов бігти до лісу, там розділитись, уповаючи на ноги та Господа Бога.
Довго обдумувати було нічого, тож одразу й вирушили. Повзли густою травою, мов гадюки, мов чорні привиди і важкі хмари, що згущувалися над головами татар, які нічого не підозрювали. Хвилина за хвилиною стискалося смертельне кільце навколо сплячих людоловів.
Андрій завмер, тамуючи подих. Прямо перед ним лежав смердючий кобеняк, з-під якого було чути спокійне дихання. Зачекав, доки примарні тіні застигнуть над головами інших татар. Нарешті почув тихий шурхіт зліва, там немов шило шевця прокололо товсту ряднину. Сильно замахнувшись, опустив келеп на кобеняк у тому місці, де мала бути голова. Загострений кремінь із глухим чваканням проломив кістку. Одночасно Андрій навалився на татарина, перетискаючи залізною хваткою його горлянку. За мить усе було скінчено. Краєм ока побачив, як на третього охоронця опустилися важкі тіні. Той запручався, але відразу обм'як. Андрій провів рукою вздовж розпластаного під ним тіла. До рук потрапила шабля і невеликий обтягнутий шкірою щит. Відкинувши щит, підхопив зброю і побіг до лісу. За ним кинулись інші. Тепер уже ніхто не ховався. Щодуху бігли до чорної смуги, а позаду вже долинали крики, постріли й тріск сухого хмизу, що ним татари намагалися світити. Перед козаками затанцювали їхні довгі тіні. Впали перші стріли, і хтось позаду, різко зойкнувши, повалився на землю.
Ліс зустрів рясними краплями води з мокрих кущів. Із тріском козаки кинулись у густий підлісок, не звертаючи уваги на болючі удари гілок. Бігли не спиняючись, кожен у своєму напрямку. Андрій, відхиляючи від обличчя чергову гілку, побачив поряд темну постать на півголови вищу за нього. Максим! Як би не було, треба триматися разом…
Три довгих години до світанку тривали божевільні перегони густими чагарниками. Один раз почули позаду несамовитий крик Мороза:
— Прощавайте, браття!
І бігли далі. Андрій стискав однією рукою закривавлений келеп, другою шаблю. Час від часу прорубував нею шлях серед підліску і намагався не відходити від Максима. Нарешті, коли похмуре небо почало сіріти, безсило попадали один на одного. Погано розуміючи, що відбувається, важко дихали. Сторожко прислухалися до найменшого шурхоту.
Минуло півгодини. Десь далеко чули ще тріск і крики, але поблизу нікого не було.
— Схоже, вдалося, — усе ще важко дихаючи, вимовив Андрій.
— Не кажи гоп. Треба йти…
Жупан Горбоноса нагадував купу лахміття, а по обличчю з численних подряпин текла кров. Змішуючись із потом і дощовою водою, вона робила Максима схожим на казкового упиря. Андрій мимоволі засміявся, зайшовшись від цього сухим кашлем.
