Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Ні, ще не час, батьку! — сказав Ганжа невідомо до кого і рвучко вийшов з намету.
Тим часом Низовий кіш готувався до від'їзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней і стягували з обжитого за півтора місяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реєстрових полках. І ще не відлунав у замку над річкою бенкет, як Запорізьке Військо було готове в дорогу. Поляки, заклопотані власними зборами, не звертали на це уваги.
Микита походжав повз вози, гарби й велетенські кантари. Прискіпливо оглядав, як змащено колеса, закріплено вантаж. Наказував віддати коням залишки фуражу, щоби без зупинок проїхати якомога далі від сплюндрованого військами Хотина і пограбованих довкола нього сіл.
— Маківко, чортів сину! Куди ти ту діжку тягнеш?
Верткий Маківка підвів голову і витер рукавом спітніле чоло. Перед собою він котив чималу бочку з-під пастреми.
— Як куди? На воза…
— Покинь, вона розсохлась!
— Ще чого! Покинь! Підлатаю потім, аякже…
— Тьху, дурень! Возів не вистачає! Ти розумієш чи ні? Кому казав весь непотріб тут залишити. Чи, може, я поранених покину, чи здобич?!
Маківка у нерішучості розкрив рот.
— Та воно так… Але ж добра ще діжа!
— Кинь, кажу!
— Та добре, добре!
Залишивши бочку, Маківка пішов до свого воза. По дорозі знизував плечима і вимахував руками.
— Облиш, облиш! Добра ще… Ех!
До Микити підбіг Горбоніс. Очі його сяяли. Але, незважаючи на те, що питання було викарбувано у погляді, почав здалеку:
— Добре, що коней пригнали…
— Добре, — невизначено відповів Микита.
— Так, он скільки майна доведеться залишити. Он свинцю п'ять пудів під кузнею. Шкода.
— Свинець заберемо. Он мотлох усякий на вози носять… Товкачу! Товкачу!
Товкач, який поблизу стояв на возі й змотував порубаний і поколотий списами турецький одяг, підвів очі:
— Га?
— На біса воно тобі? У крові ж усе, та так, що не відмиєш!
Товкач, зітхнувши, згріб колись коштовні речі і кинув у калюжу.
— Та бачу! Гадав, може, відмию, залатаю…
— Чи тобі мало?! Іди он, краще, пушкарям допомагай гармати вантажити.
Не сперечаючись, Товкач сплигнув із воза і попрямував до кантари, що на неї четверо козаків підіймали важкі мортири на товстих, збитих з дубових дошок лафетах.
— Кошовий що каже? — знову заговорив Максим.
— А що він має казати?
— Ну, коли в дорогу.
— Та дочекаємося темряви і вперед.
До курінного підбіг джура кошового отамана.
— Вас кличе кошовий, батьку, — мовив захеканий козачок.
— Добре, йду.
Джура кивнув головою і побіг далі.
— Треба до Семена. Напевне, узгодимо час і порядок руху.
— А… То я зачекаю, — сказав Максим.
— Максиме! Не грай шимка! Чи я не зрозумів, чого ти хочеш?
— То що скажеш?
— Боюсь я за тебе, братику! Джанібек-Ґірей тут свого не впустить. Чи ти на каторгу захотів?
Максим посміхнувся.
— На все Божа воля. Як на роду написано, так і станеться, сам колись казав.
— Ох, гріх на душу беру! — Микита глибоко зітхнув. — Як хочеш, не маленький… Тільки от що! Ти мене дочекайся. Прийду від кошового, тоді поїдете.
— Чому поїдете?
— Тому! Я тебе самого не пущу, бери Кульбабу з собою. Я йому сам скажу…
— Але ж…
— Ніяких але ж! Мені спокійніше… І по коневі на переміну візьмете. Я думаю, ми до Кам'янця не підемо, щоб поляків не зустріти… Одне слово, чекай мене тут.
Через півгодини Непийпиво повернувся у супроводі Андрія. Той, як завжди, був веселий і безтурботний. Лукаво підморгнув Горбоносу.
— А мені панянку знайдеш?
Максим засміявся.
— Ха! Знайдеш! Ти ж краківську хотів!
— Така вона, доля сіромахи: дають — бери…
— А як б'ють?
— Хай спробують!
— Мені б ваш настрій, — стурбовано сказав Микита.
Він сів на товсту колоду біля кабиці і почав накладати люльку. Потім, не кваплячись, висік вогню, припалив трут і роздмухав жарину. Затягнувся гірким тютюновим димом.
— От що. Виходимо опівночі. Йдемо позаду всіх полків, як і сюди йшли. Спочатку на Жванець, потім, минаючи Кам'янець, на Бар. Там виходимо на Кучманський шлях і далі ним через Буг та Інгул до Чорного моря. А там на Чорний шлях і до Базавлука. Вас, звісно, ніхто чекати не буде… Ех, і я б з вами, та не можу! Матиму тепер, про що думати…
— Будь спокійний, Микито! Я за ним наглядатиму, — авторитетно заявив Кульбаба.
— Сам не влети… Ну що ж, — Микита подав Максимові руку, — з Богом. Їдьте до Інгулецької паланки, як нас не наздоженете. Там на Саксагані є хутір Чубенків, знаєте?
— Я знаю, — недбало кивнув Андрій, — у тому році там раків ловили, ото раки!
— Так, раки добрі… — Микита встав, — їдьте вже. Доки військо не знялося, вам безпечніше буде. Чубенкові перекажете від мене привіт. Скажете, може, сам зберуся, навідаю старого…
Вітер несамовито бив у вуха, а по обличчю боляче шмагали мокрі гілки, заліплюючи очі жовтим листям. Кінь напружено дихав і мчав усе далі й далі, перескакуючи рівчаки, калюжі та пеньки. Десь зліва чувся тріск: там пролазив через хащі Кульбаба, а позаду земля стогнала під сотнями копит. Татари майже не мали сумніву в своєму успіхові й весело перегукувалися. Навздогін козакам летіла образлива татарська лайка.
Максим протер очі. Кінь, косячи на вершника бузковим оком, немов благав про відпочинок. Та Горбоніс зціплював зуби і ляскав змилену тварину плазом шаблі. Десь позаду залишилися спис і мушкет, що їх вирвали з рук густі чагарники.
— Максиме! Чуєш, Максиме?! — доніс вітер хрипкий голос Кульбаби.
— Чую!
— Роз'їдемося, Максиме! Єдиний вихід…
— Ні! Вперед! Вперед! — кричав Горбоніс.
– Їдь, Максиме, я завертаю. Давай!
— Куди ти, дурню?!
Та було вже пізно. Хрускіт зліва припинився. Андрій зупинив коня і, діставши шаблю, повернув назустріч переслідувачам. До них залишалось якихось сто кроків.
— Андрію! Ти що?! Вперед, там річка, маємо надію!
Кульбаба побачив, що Горбоніс наближається до нього. Він мало не заплакав:
— Максиме, тікай! Зараз же. Не можу я з тобою, кінь ногу пошкодив. Скажеш батькові…
— Сам скажеш. Або ніхто!
Татари наблизились і оточили двох мокрих і розхристаних козаків щільним колом. Деякий час стояли мовчки, темні і хижі, було чути лише брязкіт кінської збруї. Кілька чоловік натягнули тятиви луків, але випускати стріли не поспішали. Козаки важко дихали, спокійно позираючи на ворогів.
— Ех, Максиме, Максиме. Ну, чого ти повернувся, тепер удвох… Ні за цапову душу…
— Як є, так є. А як би я Микиті в очі подивився? А батькові твоєму? Чому коня не замінив?
— Відстав він, братику, ще під лісом.
— Тьху ти! Доля собача… — зітхнув приречено Горбоніс.
Один із татар виїхав наперед. Тримаючи напоготові пістоль, наблизився до друзів.
— Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якші жити будеш. Ятаган піднімай, помирай якші!
Рука, що нею тримав пістоля, помітно тремтіла, а в очах читався страх.
— Що будемо робити? — позираючи на татарина, запитав Андрій.
— Здаватися будемо, що тут вдієш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.
— Дулю їм! Я в неволю не піду!
— Не дурій! Стій тихо і слухай.
— Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!
— Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось…
Андрій знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбоніс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кілька арканів. Татари зірвали запорожців із сідел і мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язані мотузками з сиром'ятної шкіри. Ґелґочучи щось по-своєму, людолови роздивлялися здобич, що її знайшли на козаках і у сідельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанів і жовтий сап'ян чобіт. З кишені Максима витягли золоту каблучку з великим діамантом — подарунок, що його він віз Юстисі. З байдужістю Горбоніс поглядав на річ, заради якої відмовився від доброї половини належної йому здобичі. Що тепер з неї, якщо і сам він може стати чужою річчю. Татари їх майже не били, а це свідчило лише про одне: вони вже ясир…
