Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Гарний, чорти б тебе взяли. Твоя полька якби побачила, одразу б в кляштор пішла, гріхи замолювати.
Максим хотів щось сказати, але, подивившись на Кульбабу, теж почав сміятись.
— Живі, Кульбабо! Чорти, чорти! Та хай хто завгодно мене взяв би! Ти хоч сам вірив?
— А! Перший раз чи що… Пішли!
Вони, притримуючи один одного, попленталися, час від часу зупиняючись від нападів істеричного сміху. Важкі години, коли нагла смерть зазирала їм в очі, відбилися дикими хмільними веселощами. Дихаючи на повні груди, вони підставляли обличчя краплям дощу і сміялися, сміялися… Відчували поряд міцне плече побратима і божеволіли від насолоди життя.
Похмурий ранок, що пробивався через поріділе жовте листя, наповнював ліс свинцевим сяйвом, коли друзі вийшли на узлісся. Попереду розкинулися пагорби, між якими у численних болотцях і очеретах закипали дощові краплі. Там, за версту від краю лісу, ішли нескінченною вервечкою темні постаті. Холодний вітер грав малиновим кольором козацьких хоругов. Зникаючи за смугами дощу, рухався козацький табір.
— Наші! — безсило вимовив Максим.
— Я знав! Бісу ваші душі! Знав же, знав… а дозволив!
Микита з жалем дивився на друзів. Він пустив коня кроком і їхав поряд з возом, на якому сиділи, спустивши ноги, Кульбаба і Горбоніс. Вони мовчки жували по шмату солоної пастреми.
— Зігрілись?
— Чекай, батьку! — повільно вимовив Кульбаба. Він зубами витягнув корок із плетеної сулії. — Давай ще по чарці, Горбоносику.
Максим мовчки підставив дерев'яну чарку. З бульканням у неї полилася прозора, як сльоза, горілка. Андрій підхопив другу чарку і наповнив її по вінця.
— За здравіє! — мовив, пригладивши короткі вуса.
— З днем народження! — відізвався Микита.
Випили. Андрій голосно видихнув. Занюхав шматком в'яленої баранини й подивився на Микиту.
— Треба повертатись!
Непийпиво знизав плечима.
— Ти що, з татарами теж хильнув?
Андрій подивився на курінного серйозно і якось винувато.
— Мушу, Микито.
— Що значить мусиш?
— Він обіцяв, — озвався Максим.
— Тьху на вас, скурві діти! Та кажіть до пуття, що сталось.
— А те сталося, батьку курінний, що мене жінки лаяли… Просили допомогти, а я не міг… Треба повертатись!
— Куди?
Кульбаба коротко переповів усе, що з ними трапилося. Розповів про бранців-селян, лісовчаків, Мороза. Про дівча з великими оченятами і прокльони, що ними проводжала його літня селянка. Пригадав крик Мороза десь у хащах… Микита слухав і не впізнавав молодшого товариша. Десь зникла зверхність і безтурботність, навіть бездумна хоробрість, якою супроводжувались усі вчинки Кульбаби. Не було у його словах нічого напускного. Андрій розповідав про дівчинку, і сльози бриніли у його очах. І Микита зрозумів, що ставав свідком разючої зміни в Андрієвій душі. Із бадьорого і безстрашного хвалька виростав справжній запорізький козак. Лицар із тих, у кого боліла душа за рідну країну, у кого серце обливалося кров'ю за страждання народу, як його, Микитине. Такі кидали всі справи, коли чули, що людолови женуть ясир через безводний степ. Підставляли груди під ворожу зброю, не задумуючись, скільки з такої сутички можна добути «козацького хліба». Сотнями гинули, закриваючи собою відхід товаришів… А може, він і був таким? Веселий, хоробрий хвалько, але з великим серцем?
Микита раптом захотів міцно обійняти Кульбабу і розцілувати в обидві щоки. Але замість того він почав розпитувати хлопців про кількість і місцезнаходження татар. Ті розповіли все, що знали.
— Привабливо, сто чортів бусурманові в пельку! — задумливо мовив він. — Та треба б з кошовим порадитися. Поїду до нього.
— А хто тут мене поминає? — загув поруч голос кошового отамана. Семен Шило у супроводі двох джур під'їздив до возів Переяславського куреня.
— О дітки, побила трохи козацька доля? — запитав у Андрія з Максимом.
— Добридень, батьку, — козаки потягнулися, щоб скинути перед кошовим шапку, але тільки пошкрябали чуби. Шапки разом із рештою майна залишились у татар.
— Не побила, батьку! — Андрій перейшов на свій звичний тон шибайголови. — Ми ще самі кого хоч поб'ємо!
— Хо! Відважний у Кульбаби синок. У самого душа тіла не тримається, а він храбриться. Добре, синку!
Шило повернувся до Микити.
— Що ти хотів? — запитав уже серйозно.
— Та ось, — Микита вказав на козаків, — кажуть, татари ясир женуть, тут недалеко. Чамбул невеликий…
— Невеликий, це який?
— Шабель півтораста.
— То що від мене потрібно?
— Дозволь!
Кошовий трохи помислив.
— А що? Тут і думати нічого. Давай, Микито, з Богом.
— Зрозумів! — Микита повернув коня, щоб наздогнати курінну хоругву.
— Або зачекай… Може, ще кого в поміч дати?
— Впораємося, Семене…
Чамбул застали на гарячому. Татари, що їх тепер уже було близько трьохсот, швидким галопом забігали в невеличке селище, яке безтурботно розкинулося на мальовничому березі Смотрича. Білі, немов умиті джерельною водою, хатки спокійно позирали блюдцями вікон, ховаючись від хижаків за садками вишень та груш.
— Вони! — страшно крикнув Кульбаба. — Ось, шакали, і ясир женуть.
За передньою частиною чамбула, яка вже вступала у селище, дійсно гнали півсотні душ бранців. Нещасні, що їх задні погоничі щедро пригощали малахаями, з плачем і прокльонами переходили на біг. До узлісся, на якому застигли переяславці, вітер доносив моторошну какофонію розпачу і горя.
Микита, що стояв на чолі куреня, швидким рухом видобув шаблю. Очима він немов прикипів до натовпу полонених.
— Нумо, панове-молодці, наваримо татарві пива! — голос курінного з кожним словом виростав, міцнів і врешті перейшов на ревіння. — Уперед, переяславці!
Немов хмара швидких стріл, вилетіли запорожці на широкий лан перед селищем. Із несамовитим свистом і гиканням розпласталися над стернею. Бойові коні миттю долали по кілька саженів відстані, і за лічені секунди передні вже вдарялись у нескладні татарські ряди.
Списи вдарили з глухим дзвоном, розриваючи вивернуті хутром назовні кожухи, місяцями немиту шкіру і живе тіло. Бризнула зі страшних ран перша кров, і закипів, забився веселим полум'ям несамовитий «галас». Запорожці кололи списами, а коли коні заносили їх у гущу бою, відкидали непотрібні тепер ратища і діставали з піхов блискавиці шаблюк. Загуляли шаблі-сестриці, шаблі-неньки. Навпіл, до зубів, розрубували ворожі голови, що бризкали, мов гнилі кавуни. Ошелешені татари десятками сипалися під копита коней, а ті немилосердно добивали поранених. Кров змішувалась із землею.
Виконуючи команди досвідченого Микити, запорожці одразу оточили ворога зі всіх боків і почали тиснути їх, не даючи можливості втекти. Спочатку це було досить складно: численна перевага козаків була мізерною. Але вже через хвилину під ногами неушкоджених запорожців лежала добра сотня ногаїв. Бій перейшов у різанину. Татари боронились із затятістю загнаного в куток пацюка і гинули один за одним, не маючи змоги вчинити, як звикли, — повернути і кинутися навтьоки, покладаючись лише на швидкі ноги своїх степових коней.
За чверть години все скінчилося. Татарський чамбул перестав існувати. Всі, не враховуючи десятка вершників, які першими вдерлись у покинуте людьми селище, лежали на лані перед білими хатинами. Немов у п'янкому екстазі стискували в обіймах землю, що її прийшли зґвалтувати. А віконця-блюдця вкритих соломою мазанок дивилися на них тепер сумно, немов промовляючи: «А чи вам не казали? Не благали?..»
Микита сплигнув з коня і обтер шаблю до татарського кожуха. Стер піт із чола і пішов полем бою, роздивляючись, чи нема серед трупів татар убитих козаків. Нарахував дванадцять. Козаки витягували загиблих товаришів і клали окремо. Біля криниці, на подвір'ї крайньої хати, перев'язували кількох поранених. Решта запорожців розклала на землі кілька кобеняків і зносила на них здобич. На кобеняках росла все більша купка, чого ніхто й не очікував від ногайського чамбулу. Вочевидь, дався взнаки кривавий перехід через Буковину, а потім Поділля.
