Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Одарка Пилипівна не відповідала; вона думала про щось своє, осібне, її уже не обходила наша галицька безпросвітність й те, що кулі не долітають до тих, яких вони повинні вбити. Котроїсь хвилини я помітив, що жінка приспішила крок, іще приспішила, іще… й мало не побігла, й виглядало збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цієї вулиці, на якій загинув її син, щоб позбутися перехресних людських поглядів… позбутися тих очей, що її обсідали, як шершні. Я подумав, що вона втікає від самої себе, від спогадів і, може, від колискової мелодії, яку наспівувала малому Сашкові; у співанці колисковій, певно, молода вчителька вистелювала своєму первісткові барвінком дороги, й мали барвінкові шляхи повести її Сашка у високості, до людяності й мудрості, а дорога однак чомусь збочила, покотилася униз і завела його, озброєного автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти.

Я пробував уявити себе на її місці: клекотав, мабуть, у її душі вир; у скаламученому вирі злютувалися воєдино ненависть до землі, на якій вбито її сина, і материнський жаль, що Сашко доріс лише до енкаведиста, який розгулював у цьому солом'яному селі з автоматом і утверджував, як він писав додому, щастя і добро… ой, щастя і добро, а де автомат — там смерть, там смерть, там… А ще підсвідоме мучив її сумнів, чи направду можна утверджувати добро силоміць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи колгосп, червоний прапор на сільраді, трудодень, райком і енкаведе, Ленін і Сталін на стіні справді уособлюють добро. Так, варто було в листі до Сашка запитати, чи сам він вірив у добро, скручене в кулю і всаджене в патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посміла б… страшно… адже листи перечитують.

А ще в каламутному її вирі метався, як дикий звір у клітці, мимовільний страх, що за нею хтось стежить крізь проріз прицілу карабіна… стежить і палець його дерев'яніє на курку.

Я ледве її наздогнав; я розумів її втечу, і, розуміючи, був готовий оборонити її від куль й від лихого слова, адже, люди добрі, мати не повинна нести хрест за те, що її син зблудив із барвінкової дороги; я був настроєний просто по-людському її заспокоїти, прогнати страх і навіть посумувати, що на її сина передчасно вилито кулю. Та водночас і поруч із співчуттям мене ятрила — і чим далі, тим сильнійше — її філософія про трояке розщеплення людської душі; я не міг їй цього простити; я хотів знати, яка з черги душа провадить її підтюпцем із сільської вулиці… невже вовкулацька… Свят-свят!

Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечистої сили, як від власного сум'яття й непевності. Шкода, хрест мені не допоміг, в мені поступово кільчилася злість на цю жінку в сірому з солдатської шинелі пальті; так, одна тільки злість мною оволодівала: а таки вона не має права легко втекти від самої себе, від синової смерті й смерті Михася Затички; не має вона права тільки себе вважати скривдженою, є ще кривда Михася Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що існує велика кривда цієї землі, і я думаю, що якраз земля, струми її правічні, вклали в долоню підлітка зброю й стрілили в Сашкові груди; земля не мала сили більше терпіти.

Чи мав я жінці про це говорити і пояснювати?

Чи вона у повноті осягне трагедію моєї землі, яку скроплюють кров'ю, спустошують, як колись татари, набігами-облавами, пожежами, потоптом, ловленням бранців? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешні хлопці, молоді й не дуже молоді ґазди, покинувши любі серцю чепіги, взялися за зброю? Чи ця інтелігентна начебто особа спроможна бодай краєм ока зазирнути в безодню Божої кари, зісланої на наш народ… Бог поділив нас на «східняків» та «западенців», двох братів зробив ворогами, й вони винищують себе взаємно: один із червоною фаною, другий із синьо-жовтою. Один брат осліп від ненависті до «бандитів», до галичан, які не дають запрягти себе в ярмо… а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу сяку-таку, щасливе й заможне життя без темної сили землі, яка обернула вас у своїх рабів, це ж буде раювання без експлуатації людини людиною, це вивільнення простого трудівника від церкви й релігії, від забобонів і буржуазної моралі. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка називається комунізмом: їж — розперізуйся; ми принесли вам ключі від цієї комори, беріть ось золоті ключі й кидайте автомати.

А другий брат, теж осліплений від розпачу, від того, що «східняк» служить Сатані… так, служить, чистить йому копита й розчісує хвіст, трубить у трубку про комунізм і при цьому сам добре знає, що за дверима нема ніякої комори, пустеля там, земля в руїні, а душі людські блукають там у фуфайках і в шинельному сукні, й до небес возвеличують олжу, називаючи її правдою.

Як багато треба сказати Одарці Пилипівні, не маючи певності, що достукаєшся до її серця. Та й чи безпечно?

За селом у колодязі лагідного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у відповідь довгою чергою проскрипів автомат; кулемет відгавкувався раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межі осені й зими спалахнула, як віхоть вівсяної соломи, перестрілка. Тривала на землі війна. Я подумав, що кулі, котрі дірявили лагідну сонну тишу, означали те саме, що я збирався тільки-но втовкмачувати Одарці Пилипівні.

Вона не чула стрілянини; стрілянина її не обходила, жінка втопилася у власному горі й далі втікала від самої себе, розбризкуючи чобітьми калюжі. Аж поки не скінчився мій терпець. Гнів мене душив; я постановив зробити цій жінці боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськів учитель вступитися за нього. Я грубо взяв її за лікоть і спитав… і спитав, чи не бажає вона бодай упівока подивитися на подвір'я, де був колись… де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жінка від несподіванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не відразу второпала, що власне від неї вимагають; її зір був повернутий у середину самої себе… у власну глибизну… а там, у глибизні, в минулих літах сидить на мураві посеред квіття і гудіння бджіл і вигойдує на клінах русяве дитя молода жінка; навколо її голови ясніє німб, молодиця наспівує щось хлоп'яті, голос її медовий, а з-під вій крапляться сльози.

То було щастя.

Так я собі уявляв у цю хвилину молоду Одарку.

Я, певно, був безцеремонний, і таки був грубий, бо стиснув їй лікоть і зупинив втечу, жінка поверталася у сьогоднішній день і на її продовгастому лиці відбилося роздратування.

— В чьом дело? — спитала по-чужому, наслідуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабіном. — Ради Бога, — смикнулася, — дайте мені спокій. Нічого не хочу бачити.

— То як же поїдете… то як же поїдете на Велику Україну, не відаючи, що сталося опісля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? — Я був упертий і вона, зітхнувши, погодилася.

Я узяв її під руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якій заледве могли розминутися дві фіри, і котра, мов на сміх, називалася Королевою, хоч не то що королі, а навіть багатші ґазди тут не селилися на домарство. Хатки обабіч стояли старі, з прогнутими дахами й через те були схожі на вироблені у плузі клячі, обтулені з усіх боків загатами, з розчухраненими стріхами. Зате, як ніде в Горопахах, тут розросталися сади; господарі, щоправда, втикали навколо хат різну садовину не так для краси й затишку, а для того, щоб уліті галапаслива дітвора мала чим поживитися. Сади у цю пору стояли чорні, безлисті, немов тернові вінки навколо принишклих хат.

Обійстя Дмитра Несміяна колись нічим не вирізнялося від інших: халупчина з прибудованою коморою, під вікнами — городчик, повний чорнобривців, далі стаєнчина, збоку — гноярка і нужник із кукурудзиння, а ще далі в глибині — стодола для збіжжя і сіна. І скрізь понатикано дерев: груші, яблуні, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будівлям під їхньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний повоєнний час плив тільки вузькою вуличкою, на подвір'я ж його не впускали, як не впускають нечистого хрестики на стовпах коло воріт.

— Існує в наших краях звичай, напевно дуже давній, — оповідав я приїжджій учительці, — прибивати напередодні Водохреща дерев'яний хрестик на воротях… хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою ружею. Це була як оберега, що стерегла подвір'я від нечистої сили.