Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
— То може, таки мені втекти, кинути ваші Горопахи? Шо я тут забула? Свою смерть? Вчитель нині скрізь потрібний, — запитувала мене. Висока, струнка, на чистому й білому обличчі тонко намальовані брови. Ніс мала задеркуватий. Важка смоляна коса. А очі — зелені. Я знаю, що її любили вчителі й учні, що вона в селі прижилася, і що її трохи ревнує моя Ірина… і, певно, в жіночих ревнощах була своя рація. Навіть самому собі я боявся признатися, що мені подобалися ці зелені очиська… цілий зелений світ — ліси, поля і води примружено споглядали на мене, і від зеленості світової я чомусь хвилювався. Та це була моя, підтоптаного уже чоловіка, тайна, з якою мені було веселіше жити. Тепер я мав би із зеленими очиськами розпрощатися?
Та чи в очах… чи в очах, товаришу директоре, річ?
— Хто ж буде наших дітей вчити, Галино Іванівно? — спитав її замість того, щоб відповісти на запитання. Дівчина мовчки повернулася й пішла.
Того вечора вона сиділа поруч із Одаркою Пилипівною. Ми сьорбали чай і розмовляли про всякий шкільний дріб'язок, і про те, що найвища пора віддати Галинку заміж.
— Час, звичайно, найвищий, — посміхнулася дівчина задумливо. — Тільки за кого? Одні хлопці в лісі, другі хлопці тих, які в лісі, ловлять. Всі зайняті війною. Лишилися каліки, старі, підлітки. — Галина роблено зітхнула.
— То вертайся додому, землячко, — порадила Одарка Пилипівна. — В Корсунь, до мами.
— Хіба в Корсуні парубків на ярмарок тепер водять? — пожартувала Галина Ярошенко. — Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила війна.
— Зате в Корсуні безпечно, — Одарка Пилипівна поправила косу на голові — корону свою й оглянула нас переможним поглядом. Сиділа в запраній у горошок ситцевій сукні й саморобному светрі. Лице від чаю розчервонілося, хатнє тепло розморозило її стриманість. Я подумав, що на Несміяновому пустищі до Одарки Пилипівни повернулася первісна її чиста душа, а дві інші, фальшиві, які вона мала про запас, спопеліли в її плачі на підвалині.
А все ж вона зрідка кидала тривожний погляд на вікно. В такі хвилини Ірина обнімала її за плечі, заспокоювала:
— Ну, ну, — лебеділа, — будьте в нас безпечні. Сніг на дворі… тиша там.
І ніби їй наперекір у селі то тут, то там свердлили снігову тишу автоматні черги: Ступа з своїми не спав.
— А ви кажете «безпечно», — хитала головою Одарка Пилипівна. — Як ви живете тут… як ти, Галю, дівча безборонне, не боїшся? Ось мого Сашка, озброєного до зубів, як то кажуть, і то…
— Чого ж, — відповіла Галинка Ярошенко. — Боюся, ще й як боюся. Та мусить хтось вчити наших дітей, — повторила колись мною сказану фразу.
Молодець, бігме, молодець. Ох, як я обняв би цю милу Ярошенчиху, як жартома поза очі її називали в школі. Стримувався проте, згадавши про Іринині ревнощі.
— Ой файно, — похвалила замість мене стара Когутячка, тобто Анна Когутяк, яка принесла моїй Ірині півкопи яєць «на вечерю». — Внуки в мене ростуть, будете їх вчити. — Стара скромно тулилася в куті біля креденса, тримаючи на колінах малу онуку. Дівча напівлежало в бабиному подолі, як у колисці, й тільки світило очима. Баба відмовилася від чаю, казала, що «гербату липову» п'є лише від перестуди, в розмову теж не впрягалася, а лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильніше вимацувала очима нашу гостю.
Я подумав, що напевно «в лісі щось велике здохло», як кажуть, якщо Анна Когутяк розщедрилася на півкопи яєць для Ірини — вона дуже рідко до нас забігала, а тут — навідалась. Чи не через те, що в нашій хаті гостює Одарка Пилипівна Козаченко… Козаченко… ох, Козаченко. Господи, та ж сержант Козаченко торік навесні вихвалявся, що його група з двома кулеметами засіла в глинищі «На Буківні» й викосила цілу боївку районного провідника «Сагайдачного».
П'ять трупів виставили того дня для спізнання під стіною сільської читальні; три дні навіжений Ступа зганяв людей упізнавати побитих, щоб «по-християнському» поховати — і ніхто нікого «не впізнав».
Серед постріляних був сам «Сагайдачний» — Петро Когутяк, середущий син старої Анни. Вона, бідолашна, теж його «не впізнала», не мала права впізнавати, бо цілій родині, яка відразу ставала «бандитською», загрожувала висилка на Сибір… а в родині «Сагайдачного» трирічна доня, для котрої він винайшов десь у своїх книжках панське ім'я Соломія, і старший на два роки Гриць, і дружина Софійка — тендітне, ніби й не хліборобське створіння. Всі вони не витримали б довгої дороги на Сибір, окрім, мабуть, кістлявої баби Когутячки, стара про це добре знала й наказала невістці й сама собі: «Мовчімо, не плачмо, не видаваймо себе. Петрові вже нічим не поможемо, а собі нашкодимо. Чуєш, Софіє?»
Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а таки скинули в яму на сільському цвинтарі. Це була єдина радість для Анни… радість, бо могла крадькома піти на синову могилу, засвітити свічку й помолитися за його душу.
Не знаю, чи хтось у Горопахах впізнавав у «Сагайдачному» Петра Когутяка, мабуть, що ні, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це дізналися б — і закурилася б за Когутяками сибірська дорога. Зате Анна запам'ятала Козаченкову хвальбу: «Я особисто прострочив „Сагайдачного“. Мужик був крепкий, ніяк не хотів падати, а я бив із кулемета й бив». Сержант, п'яний і веселий, тинявся безпечно по селу і, завжди сторожкий, на цей раз закинув свій автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав марші й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. І ось тепер Когутячка пасе очима Козаченкову матір; вони, мабуть, були ровесницями, тільки Анна, немов рибина на вітрі, висушена та зав'ялена… та і як такою не будеш, коли сама мусиш орати і сіяти, косити й доглядати худібку, намолочувати совітам контигент, бігати вечорами до читальні на Ступині проповіді, вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендітну, як весняний первоцвіт, невістку. Старий Когутяк помер ще за німців, а син у партизанці Україну виборював, поки не згинув.
Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипівну зацікавлено й, може, трохи розчаровано; вона сподівалася побачити якогось страхопуда, відьму, яка породила енкаведиста, а тут, біля столу сиділа й пила чай звичайна стара жінка… ну, трохи ця жінка залишена й неприступна… та й не до лиця їй, старій, викладати, немов дівчині, коси короною. Жінку з Великої України варто й пожаліти, знайти для неї ласкаве слово, адже, що не говоріть, а її сина вбито в нашому краї… і вона не винна, що її Сашко, той Козаченко в кубанці, геть озвірів від засідок, перестрілок і переслідувань, від пиятики також і від енкаведистського свавілля; ні, ця жінка з Великої України навіть не знає, що її син вирізав на своєму офіцерському паску із звіздою карб за карбом на кожного вбитого бандерівця, і цим, бувало, вихвалявся… і був там карбований Петро Когутяк. Господи наш, Господи…
Карб на ремені стара Когутячка немовби раптом зримо побачила і він її обпік… або ж до того карбу мимохіть торкнулася ручкою мала Соломійка… так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий плач сполошив, як голуба на підвіконні, бабині жалі й умив лагідністю, вона горнула до себе дитину, сухе й гостре її лице зблідло, а губи стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, люті жаркі слова. Ой, як повно в мені клекоту, слова розчервонілися, як каміння на вогні, і я зараз буду ними каменувати стару вчительку… і най їй стане боляче, най вона завиє від болю, як я вию ночами, коли внуки сплять… і най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска.
Одарка Пилипівна інтуїтивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, і я відчував, що ось-ось розірветься поміж ними граната; я не міг до цього допустити, я мусив Когутячку заглаїти. Сів коло неї і поклав, перестерігаючи, руку на її плече… і кілька разів стиснув її плече, мовляв, Анно, схаменіться, у гніві самі себе видаете, за вами прецінь Сибір плаче, а маєте на колінах малу Соломинку.
Спам'ятайтеся.
Вона переборювала себе цілу вічність, ковтала й ковтала розпечені слова, гасила їх у собі, і клекіт поступово улягався, а білість на лиці зникала. Врешті глипнула на мене вдячно, хитнула головою:
