Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Навіщо ви так жорстоко, товаришу директор… прилюдно ятрите дітям рани?
— Наші діти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипівно. їх теж жорна мелять… я ж казав: мелять їх і мелять. — Я відчував, що ніколи не був так близько споріднений з моїми учнями, та з їхніми живими й мертвими батьками, як у цю хвилину; я їх усіх голубив, пригортав до грудей і їх сльози пекли мене.
Одарка Пилипівна обідала в мене.
Ірина перепрошувала за скромні страви, гостю ж не чекали: чим хата багата. Гостя сиділа за столом насторожена, немов бідна жінка остерігалася, чи не підсилимо до страви чогось отрутного, але моя Ірина (моя лагідна, усміхнена Ірця) поступово її розговорила і заспокоїла. Ми навіть випили по келішку зачервоненого вишняком самогону; і самогон пригасив її осторогу, і ще Ірчині ніжні долоні, що час від часу, як райські птахи, торкалися або ж плечей нашої гості або ж неспокійних її великих рук — очищали жінку від страху. І вона немов скинула солдатську шинелю й визулася з солдатських кирзових чобіт, стала само собою — зажуреною, згорбатілою матір'ю, що втратила на війні сина. Вона дивилася на нас із Ірою довірливо, благала її зрозуміти, й вибачалася, що в школі необачно збовтнула про оте «бандерівське виковання»; вона відкривала для нас із Іриною таємницю, бо тоді це для нас було першим відкриттям, що в радянської людини є дві або й три душі: одна намальована напоказ, для зручності, для начальства, і для власної безпеки, друга схована в глибинах, приспана, як дитина маковинням, і спутана мотуззям… ця глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрідка… бодай на самоті серед житів або ж у снах людина могла б звільнитися від мотуззя і терзання. А є ще третя душа… Тяжко бути людиною в такій ситуації.
Вона, гостя наша, так і сказала, що, ой, як складно у наш непевний час бути людиною; вона ловила Ірині руки в свої розплескані по-селянському долоні й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповідалася:
— Мусимо приміряти душі на кожний випадок, — сказала. — Мою поведінку… ворожість оту в школі помітили? Правда, помітили, я бачила: ви помітили, так. Це панувала в мені перша душа. Повинна я була політичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнівались; гнів ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бідна, ледве не розплакалася… було мені жаль осиротілих дітей, бо що діти винні. А третя душа є, мабуть, тільки в жінок… це, певно, ангел-хранитель, що даний або від Бога, або сотворений самою жінкою; ангел той денно й нощно літає над народженим тобою дитям. Хтось собі думає, що ангел-хранитель мусить бути лише лагідним і добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злості? Хіба назвеш такого ангела — хранителем? Ви повинні мене зрозуміти, це так просто мене зрозуміти: отут, у цьому селі вбито мого сина.
Нам із Іриною було й тяжко і страшно слухати жінчину балаканину про три душі, немов про три одежини, котрі можна при потребі міняти… можна міняти, а можна й повісити їх у шафі й тинятися по світу без душі. Якась вовкулацька філософія. Невже кожен може сотворити для себе потрібну на певний час душу? Досить лише напнути маску і ти вже доброчинець, або ж ти — вовк, або ж ти опер Ступа, який під кулеметом учить наших краян «жити по-новому». Нічого не існує святого чи забороненого, або ж бодай стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людяність можемо говорити, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку — бери й приміряй.
Як легко…
Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жінка, нарікає, що важко бути людиною. Радянською людиною, так?
Хоч… що ми з Іриною знаємо про радянську людину? Чи маємо право її судити? Чи вовкулацька напнута шкура не є слимаковою хаткою, в якій можна переховатися від доносів, від куль, від приниження, від страхів, від проповіді ненависті. Ми ж бо «визволені» у вересні тридцять дев'ятого, за вісімнадцять місяців більшовицької «волі» встигли лише краєчком ока зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися тисячами й тисячами замордованих.
Будьмо терпеливі, Іринко…
Одарка Пилипівна, схиливши голову на руки, які розпластала на столі, схлипувала; плечі її тремтіли, ціла її постать обвуглилась, скоцюрбилась, і не стало гордої жінки з козацького кореня.
— Я чомусь вірую… я чомусь хочу вірити, що мій Сашко жив великою метою: творити добро для цих людей, що в селі… конкретно добро для Горопах. Вони ж йому заплатили злом — пустили в нього кулю, — лебеділа жінка, ковтаючи сльози.
Ми з Іриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озброєну німецьким автоматом.
— Вибачайте, — сказала згодом Одарка Пилипівна, — я тут розплакалася.
Ірина її обняла; моя тендітна Ірця вилася біля гості, як хміль навколо тички.
— Така вже доля випала матерям — оплакувати своїх синів. — гладила вона плечі, голову старої учительки, гріла у своїх долонях її долоні. — В мене теж був син, Роман, і теж, уявіть собі, жадав добра для людей… для цілого краю; він теж був комуністом… ще в підпіллі за буржуазної Польщі був комуністом. Гестапо арештувало його у Львові… і згинув він у концтаборі під Любліном. Десь там розвіяли його попіл. Ви бодай знаєте, де вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин засіявся… або квітка синя.
Чому синя, Ірцю?
Я смалив цигарку, притулившись у кутку біля теплої кахльової печі і боявся сколихнути тихий плин жіночої журби. За вікнами шибав собою вітер, розганяючи низькі хмари по далеких куточках неба, на чисті небесні плеса викочував несміливе, по-осінньому соромливе сонце. Воно скупо посміхалося, й скупого того усміху вистачило, щоб день за вікнами прояснився і немовби подобрів.
Мені так здавалося.
У тиші, у ясності та в згоді сиділи за столом, обнявшись дві згорьовані жінки, які й не підозрівали, що до закутка за кахльовою піччю приходили на мій поклик Роман і Сашко Козаченко, я їм насипав у клапті газети рубленого тютюну, хлопці слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували:
— За що ми погинули, брате?
І позирали при цьому на мене.
В мене боліло серце: ой, хлопці, вітер на дворі…
Ой, хлопці, як скриплять старі верби…
Вербовий мокрий листок приклеївся до шибки вікна; листок був продовгуватий, тонкий, темний і блискучий, як азіатське око невідомого звіра.
Може, звіром була осінь?
— Чи можете мені показати місце, де впав мій Сашко? — спитала опісля Одарка Пилипівна. — Ще прошу: розкажіть, як це сталося? Тільки без героїчних домальовок; про героїчне уже розповідав мені капітан Ступа. Читала я також у вашій районці. Великих слів велика сила.
Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжі; на нас косилось оком сонце, а з-за фіранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипівна котроюсь своєю душею відчула, що людські погляди зі своїх сховків вистрілювали кулями, село ж бо напевно довідалося про її приїзд, але кулі її не брали, вона навмисне дибала вулицею відкрито, навіть гордо, і я не міг би вгадати, котра душа у ній тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для людського ока. Вона не бачила невидющими своїми очима ні принишклих хат, ні тинів, потрощених облавниками, ні мокрих садків, що різьбилися на подвір'ях чорно-білими грав'юрами, ні навіть цвинтарних хрестів… дубові хрести, попришкандибали з-поміж гробів ближче до вулиці й нахилилися чи то від вітру, чи з наміром оповісти Одарці Пилипівні про тик, що лежать на гробовиську: кого замучено, кого застрілено, а кого вбито гранатою в криївці; хрести були наївні, стара жінка слухала тільки мою уривчасту оповідь про смерть її сина, і тільки його смерть бачила.
Я повідав їй, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю. Сталося се серед білої-білої днини, коли начебто смерть від кулі не чигає відкрито на людину. Так думала принаймні група енкаведистів, яка, запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сільську вулицю… довбала й порегочувалась із чогось там, і підспівувала «Катюшу», і смачно матюкалася.
