Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
– І мені теж. Що ж, кажи, що привело тебе до нас.
Гусейн-паша ще раз приклав руку до грудей і, повернувшись, вказав позад себе.
— Прийми, о майбутній володарю Ляхистану, ці скромні подарунки падишаха. Ця велична тварина була привезена нами сюди, щоб своєю величчю вселити страх у ваші серця. Тож нехай тепер вона сповнює їх мужністю, коли ви будете дивитися на неї, пригадуючи ці події. А цей кінь відібраний із табунів самого падишаха. Прийми ж ці дари як знак дружби між нашими народами.
— Дякую, славний Гусейн-пашо. Ці подарунки гідні самого короля. Хочу і я віддячити так, як дозволяють мої можливості в умовах походу.
Владислав плеснув у долоні. Кілька передніх рядів гусар розступилися, пропускаючи обтягнутий зеленим сукном візок, що на ньому лежали дві начищених до блиску гармати. Яскраво-жовта бронза притягувала погляд надзвичайно майстерним литтям у формі казкових гадюк, що, химерно переплітаючись, прикрашали довгі, у зріст людини, гармати. За ними позаду високий широкоплечий рейтар, одягнутий у блискучу кольчугу, вів за повід осідланого коня. Кінь був не гіршим за того, що його подарували турки, а багатством рондика ще й перевершував його. Королевич з посмішкою вказав на подарунки.
— Сподіваюся, падишах оцінить наші щирі до нього дружні почуття. Вам же, мій любий Гусейн-пашо, хочу піднести триста золотих флоринів, щоб компенсувати хоч на мізерну частину ваші страждання під час нападу моїх козаків. О, я щиро жалкую за цей прикрий випадок.
Гусейн-паша люто зиркнув на Владислава і відразу відвів погляд, намагаючись опанувати себе. За мить він знову посміхався.
— Що ви, о мудрий князю! Попри всю повагу до вас мушу сказати: ви перебільшуєте можливості своїх підлеглих.
— Даруйте, але їхній кошовий отаман подарував мені вашу шубу. Якість тих горностаїв відмінна!
— О, запорожці великі злодії, тут не буду сперечатися. Що ж, я прийму ці гроші на знак тривалої дружби.
— Зробіть милість.
Гусейн-паша взяв гаман і почав прощатися. За кілька хвилин турки вже їхали до свого війська, везучи султанові подарунки королевича Владислава. Владислав захоплено поглядав на величезного слона, вкритого парчевою попоною і розмальованого химерними візерунками. Тварина мовчки дивилася поперед себе, час від часу помахуючи хоботом. Біля великої, як стовп, ноги стояв напівголий погонич — маленький смаглявий індус. Він дрібно дрижав від холоду.
— А слон не замерзне? На дворі жовтень, — стурбовано запитав королевич у навколишніх.
— Не замерзне, князю, — відповів Любомирський, ще щільніше загортаючись у хутро плаща, — вони ще й не таке переживають.
— Пан найсвітліший князь добряче провчив того турка, — раптом ні з того ні з сього ляпнув Березнецький.
— Так йому й треба. До речі, наші вивідники нічим не гірші за їхніх, — одразу ж підтримав Лєсковський. — А щодо Сагайдачного, то Гусейн тут проковтнув без слів…
— До речі, а де Сагайдачний? — раптом пригадав щось Владислав. — Сьогодні я бачив на чолі його війська генерального осавула, цього… як його?..
— Ганжа, князю. Тарас Ганжа, — відповів Собеський.
— Чому він? Хіба ці лайдаки вже знову встигли поміняти собі гетьмана? Чому я не знаю?
— Ганжу ще ніхто не обирав, — пояснив Собеський, — усе значно простіше — Сагайдачний смертельно хворий.
— Що ви кажете! Але ж, прошу пана, я надіслав до нього свого найліпшого лікаря. Хіба йому не полегшало?
— Він не встає з ліжка, а лікар каже, що через рану у нього захворіла кров. Боюся, це не виліковується.
— Погано… Все ж я накажу лікарям докладати максимальних зусиль… Ну що ж, панове! Запрошую до замку на бенкет. Завтра вранці ми вирушаємо у зворотному напрямку, шляхом переможців! А сьогодні на нас чекає славне угорське вино. Сорок років витримки — добрий час для доброго вина!
Сагайдачний не прокидався вже близько двадцяти годин. Лихоманка і марення перейшли напередодні у глибокий сон, і лікар зітхнув із полегшенням. Криза минула цього разу, і знесилений організм вимагав перепочинку.
— Зараз усе гаразд, нехай спить, — пояснював він старшинам, — але це поки що. Повірте, панове, я докладаю чимало зусиль і не можу подолати хворобу. Боюся, нам треба було ще два тижні тому відтяти йому руку. А тепер…
— Та ти що, різнику! Як так руку відтяти! — вибухнув Дорошенко.
— А ви як гадали? У рану потрапила інфекція, тож треба було рятувати не руку… Втім, зараз уже пізно про це говорити.
— Чому пізно? — стривожено запитав Ганжа.
— Хвороба розійшлася тілом. Тепер треба тільки очікувати…
— А чого очікувати? — знову загудів Дорошенко. — Ви б, пане лікарю, лікували!
— Я ще раз кажу: роблю все можливе. Але тут не завжди допомагають найлшші ліки… Багато залежить від самого хворого, від його життєвої сили. Маємо лише молитись і сподіватися на краще. Як кажуть: «Домінус вобіскум».
Раптом хворий зарухався. Він подивився навкруги і обережно сів на постелі. Схудле обличчя над сивою бородою виглядало, як у мерця.
— Лежіть, пане гетьмане! — загукав лікар. — Вам не можна вставати!
— Я добре почуваюся, — хрипким голосом озвався Сагайдачний. Він повільно переводив погляд з одного присутнього на іншого.
— Скільки я був без свідомості?
— Довго, батьку, — тихо озвався Іван Зискар.
— День і ніч, — додав лікар.
– І що тут у вас?
— Пане гетьмане, усе добре! Вам потрібно відпочивати, — замахав руками лікар.
— Чекай, ієзуїте! На тому світі спочину. Ганжо, що тут у вас?
— Усе добре, батьку. Війна закінчилася, збираємося додому.
— А ляхи що?
— Ляхи як ляхи. У море заборонили ходити, на Крим… Але того, чого боялися, не сталося.
— Добре… У море і без їхнього дозволу підемо, — Сагайдачний говорив повільно, часто припиняючи мову.
— Коли відходимо?
— Уранці. Турки ввечері з татарами, на світанку Владислав, а ми після них одразу. Так Любомирський наказав.
— Чому ми останні?
— Так наказано…
Сагайдачний хвилину помовчав, переборюючи пекучий біль у руці. Потім підкликав лікаря.
— Принеси мені ще того неронового теріаку, він трохи полегшує…
— Так, так! Я все зроблю! Тільки, пани полковники, прошу вас, дивіться, щоб він не вставав!
— Не вставатиму, — Сагайдачний безсило відкинувся на постелі.
Швидкими кроками лікар вийшов із шатра. Теріак готувався з домішками золота й срібла, тож обережний ченець тримав такі дорогі ліки лише у замку. Сагайдачний це добре знав.
— От що, — мовив він, коли лікар вийшов, — Зискар, Дорошенко, Куроша, Шило… Одне слово, усі! Починайте готувати полки до переправи. Як стемніє, знімаймося. Розумники, вражі ляхи! Мало їм того, що війну виграли, ще й м'яке місце їм прикривай… Знають-бо, Джанібек-Ґірей так собі до Бахчисараю не повернеться, ще в дорозі обози потарбає. Та вже нехай вибачають… Усі зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку, — відповіли полковники.
— Ну, то з Богом.
Один за одним полковники повиходили з намету. Залишився лише Тарас Ганжа.
— Що думаєш, пане осавуле?
Ганжа знизав плечима.
— Не сподобається це Владиславу.
— То й хай! Що з того?
— Вони ще ж нічого не виконали з обіцяного…
– І не виконають, Тарасе…
— Як же це?!
— А от так. Я ще тоді в короля зрозумів, але надіявся, що не буде цього. А зараз… Доки самі не візьмемо, ніц не матимемо. Та тільки не мені вже це робити… Чую, віджив. У Київ мене завезіть, до Братства… Там хочу померти. А самі готуйтеся до війни з ляхами, ось моя порада. Якщо зараз Османові не продали, незабаром самі кинуться… У них руки розв'язані… тепер… зможуть усі сили на нас кинути. — Сагайдачний говорив останні слова вже крізь силу і нарешті затих. Важкий сон здолав його зболене тіло, і він відкинувся на постелі важко, зі свистом дихаючи уві сні.
Ганжа ще деякий час стояв над ліжком і дивився на гетьмана. Як же він здав! Тільки тінь залишилася від дужого колись козака. Якось раптово шкіра на руках стала блідою і прозорою, вкритою цяточками коричневих плям. Крізь неї проглядали темні сиві жили й вузли сухожиль. Ще вчора смоляна з сивиною борода враз побіліла, а очі десь глибоко запали. На пальці лівої руки страшно було дивитися: чорні й розпухлі, вони нагадували товсті ковбаси… Не вірилося, що вже ніколи ця видатна людина не скочить у сідло, не підніме вгору руку з блискучою булавою і не гукне дужим голосом до веселого сурмача: «Давай гасло до бою, сину!»
