Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Тягнувся рукою до столу, де лежала розкрита «Калевала», але не так читав, як промовляв душею:
Вранці слухав по радіо звернення до народу Фінляндії прем’єр-міністра Паасіківі, який повідомляв про рішення президента країни фон Маннергейма залишити пост глави держави у зв’язку з різким погіршенням здоров’я.
Зачитавши листа президента, прем’єр проникливо сказав дещицю й від себе:
«Ім’я президента Маннергейма глибоко вкарбовано в історію нашої країни. Слугуючи країні, він завжди ніс на своїх плечах величезний тягар, а в серпні 1944–го, йдучи за одностайним побажанням народу Фінляндії, прийняв на себе відповідальну посаду президента республіки. Під його керівництвом і дякуючи його авторитету країна вийшла з війни. Ніхто інший не зміг би тоді виконати це завдання, адже ніхто, крім нього, не користувався такою великою довірою більшості свого народу. За це, як і за інший самовідданий труд його на благо країни, фінський народ глибоко вдячний президентові Маннергейму. Коли зараз, із погіршенням здоров’я він змушений піти у відставку з поста президента республіки, вдячність народу виявляти йому публічно. Президент Маннергейм може піти на заслужений відпочинок, знаючи про те, що народ Фінляндії ніколи не забуде тих величезних послуг, які він виявив Вітчизні. Найкращі і найтепліші побажання нашого народу будуть з ним».
Вперше в житті він просльозився (невже — таки й справді старіє?), слухаючи виступ прем’єр-міністра. «А так — таки і є — старію, — думав він, як текли дві сльозини запалими щоками. — Жаль, що Господь не вділив мені ще одного життя. Чи хоча б ще півжиття — його б якраз і вистачило, аби ще надійніше зміцнити нашу незалежність».
9 березня 1946 року новим президентом Фінляндії було обрано Ю. К. Паасіківі.
«Повернувшись до приватного життя, — писатиме Маннергейм у спогадах, — я тепер без перешкод можу користуватися правом нагадувати нинішньому поколінню і передати майбутнім за ним, що було дано мені в житті і які уроки треба з цього зробити. Цими записками і закінчується мій шлях на державному поприщі…»
Але саме його життя ще не закінчувалося. Попереду в нього ще буде п’ять років життя.
Аж цілих — цілих п’ять років життя!
І про дві речі він тоді знав точно: по-перше, він ще якийсь час буде жити, і по-друге, через певний час він неодмінно помре. Отже, треба використати цей «певний час» якомога повніше і щедріше. На благо своєї країни. Старий кінь не псує борозни. Він і на заході свого довгого дня ще пооре нивку — під майбутні врожаї.
Це вже як вийде «Калевала» і завоює світ, Іван Франко писатиме: «Від єгипетського божка Кнефа, який тримав яйце у своєму дзьобі яструба, і від божка Птага, який яйце як символ сонця тримав у руці, до яйця Леди, що дало початок цілому поколінню грецьких героїв, і до яйця дикої качки у фінській „Калевалі“, з якої постали небо і земля, тягнеться довгий ряд міфічних образів, в яких яйце символізує… початок усього сущого…»
Таким початком для Фінляндії і стала «Калевала», а в яйці фінської качки ховався і визрівав зародок фінської нації, початок усього їхнього сущого…
Сусідили на Півночі (може, десь у Скандинавії, може, десь ближче до Льодовитого океану, а може, деінде у тих краях) дві країни: Похйолі і Калевала. За фінським народним епосом Похйолі — країна вельми темна, бідна, як церковна миша, край захланних відьмаків, варварів, невдах та грабіжників, любителів легкої наживи, той край, чиї мешканці живуть з розбоїв і злодійств — на відміну від Калевали — землі сонця і працьовитих людей, які відзначаються незрадливістю, любов’ю до свого краю, вірністю роду своєму, мові своїй, врешті, свободі, що було для них найбільшим дарунком предків, і той дарунок вони щедро оберігали і відстоювали від сусідів лихих, любителів поживитися чужими землями. Розкидані по темних пущах в озерній, річковій та приморській країні герої Калевали — люди праці, вони корчують ліси, займаються рільництвом, мисливством і рибальством, варять пиво і складають гарні пісні, які вони називають рунами, а їхні дружини прядуть, тчуть полотно, шиють-вишивають, годують свійських тварин, ведуть господарство, оберігають сімейне вогнище, ростять дітей. Гарних дівчаточок і гожих хлопчиків.
(Між іншим, у «Калевалі» згадується й Росія, що для творців рун асоціюється — навіть у ті далекі часи — із в’язницею:
Калевалу, що споконвіку протистоїть захланній Похйолі, населяють хлібороби і теслі, музиканти і благородні воїни. Сини Калевали врешті-решт повертають собі оружною рукою чародійний млин Сампо, що є запорукою добробуту країни і який було захопили розбійники Похйоли, щоб жити на дурничку з чужого млина…
На чолі роду Калеви стоїть великий чародій Вейнемейнен — «бог стародавніх фінів».
А ще в Калевалі живуть співаки і творці рун — пісень їхніх. Вечорами, пізно восени чи взимку, як з усіма роботами вже впорано, і земля спочиває до весни, а дні короткі, а ночі довгі й темні, вони сідають верхи на лави обличчям один до одного, беруться за руки і, похитуючись, ніби відштовхуючись один від одного, імпровізують на задану (чи ними самими вибрану) тему: два рядки складе ведучий, заспівувач, їх повторює його співавтор і додає від себе два наступні рядки, заспівувач, повторивши (дещо змінюючи їх) рядки свого товариша, а той тим часом ще придумує два рядки. Так і виходило — співалося і вперед рухалося, і руна в присутності слухачів творилася: один співець, переспівуючи два рядки, придумані товаришем, хоч і повторює їх, але вже додає й свою дещицю… Так народжувалися руни, народні фінські та карельські епічні пісні, десятки і сотні їх, а може, й тисячі, й тисячі літ, що згодом складуть нині знамениту на увесь світ «Калевалу» — фінський народний епос, що його зібрав («знайшов епос у лісі», казали), впорядкував за своєю композицією Еліас Леннрот.
Коли він після закінчення медичного університету в Гельсінгфорсі (до школи пішов у дванадцять літ, вже будучи грамотним і начитаним — рідну мову вивчав удома, бо в школі вчили на мові тодішнього окупанта Фінляндії, російській), працював лікарем, то протягом двадцяти років (1833–1853) здійснив одинадцять подорожей по далеких закутах Фінської та Російської (Росією захопленої) Карелії, розшукуючи народні пісні, Леннрот долає лісові й болотяні краї своєї батьківщини, залишаючи позад себе тисячі кілометрів, взимку — на лижах, влітку — на човні, але здебільшого пішки, дістаючись до найвіддаленіших хуторів і сіл, де ще жили ті, хто тримав у пам’яті руни тисячолітнього віку; перечитує ще й п’ять томів рун, що їх видав його попередник у справі вивчення народного епосу Захарій Топеліус, теж лікар за фахом.
Перше видання «Калевали», композиційно створене Леннротом, вийшло у 1835 році і складалося з 32 рун (понад 12 тисяч рядків). Конфлікт у них розвивався навколо протистояння між родинами Калеви і Похйоли і врешті Вейнемейнен з Калеви перемагає темні сили з Похйоли. 500 примірників першого видання розпродувалися аж 12 років — доки не розбудила фінську громадськість тонесенька книжечка, що за Дмитром Павличком нагадувала появу нашого «Кобзаря» і започаткувала процес народження нової фінської культури.
