Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Вчений словом своїм, талантом історика, мовознавця стає на захист рідного слова. Мав мужність заявити: яке національне життя, коли немає своєї держави? Недержавний народ не може бути нацією, і навпаки, державний народ стає нацією. (Чи не від цього — недержавності, яка тягла за собою втрату національності — і рятував Маннергейм свій народ?)
Все це пізніше, з розгулом терору, пригадають старому вченому в катівнях НКВС. Шитимуть йому приналежність до міфічної підпільної СВУ, «створеної» і справді в підпіллі, тільки не в національно-патріотичному, а в надрах самого НКВС. Тож свою буцімто приналежність до СВУ Є. Тимченко рішуче відкине, бо ж справді не належав до неї і знав, що її взагалі ніколи не було, а ось на допитах гордо заявить з притаманною йому мужністю: «За переконанням я був і є націоналістом, самостійником», що було в ті криваві часи беззаконня рівнозначно підписанню собі тяжкого вироку. Але чесний вчений пішов і на це, аби не кривити душею. А те, що він був націоналістом — у кращому, не спотвореному радянським режимом значенні, у значенні патріота, — не було криміналом, карною справою. В усьому світі. Але тільки не в тоталітарному СРСР, де за любов до свого народу (якщо тільки ти не росіянин, росіянам дозволялося любити свій народ і навіть займатися шовінізмом та примусовою русифікацією «інородців») карали як за кримінал. Неруським в СРСР дозволялося любити лише руський народ — це вважалося інтернаціоналізмом, — як і славити руську мову, «великий и могучий язык». Любити ж свою рідну мову вважалося тоді націоналізмом.
Націоналістом, себто незламним патріотом, Євген Тимченко й залишився назавжди.
Ось чому слушно зауважить Д. Павличко у згадуваній передмові:
«Є. Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система».
Вченого за любов до рідного народу, його культури і мови, тільки за те, що він належав до національної інтелігенції, було засуджено до 5 літ позбавлення волі і відправлено до Красноярського краю — на сорока-п’ятдесятиградусні морози.
У 1944 році, як скінчиться термін його безневинного покарання, 77–річний вчений повернеться в Україну, і тоді ж старанням М. Рильського та Л. Булаховського його приймуть в інститут на попереднє місце роботи. Через чотири роки Євгена Костянтиновича не стане. У некролозі згадувані вчені напишуть, що Є. К. Тимченко відзначався «високими природними якостями вченого» й обережно добавлять, натякаючи на його стійкість під час арешту, що він «сполучав повну особисту порядність». З гідністю витримав і допити, і заслання, нікого не «заклав» і не відхрестився від своїх поглядів та переконань. Йому пощастить дожити до повної перемоги народу Суомі у його важкому двобої з СРСР, і це грітиме його душу й підтримуватиме в цьому світі. Є ж народи, які не злякалися і не покорилися червоному монстру, а відважно стали на прю за свою незалежність! Подвиг маршала Маннергейма на переконання вченого має завжди бути прикладом для українців, як треба любити і захищати свою Вітчизну.
Говорячи про працю Є. Тимченка, Дмитро Павличко зазначає, що його переклад вражає лексичною скарбницею, невичерпною синонімікою, майстерністю в побудові складних речень і, найголовніше, неповторною поезією фінської народної епопеї.
«„Калевала“ належить до вічних творів, які ніколи не зітруться в загальнолюдській пам’яті. Вона житиме і в українській культурі, як певний ключ до пізнання народу Суомі і людини взагалі. Добре, що вона перекладена знаменитою особистістю, людиною високого обдарування і благородства».
І далі поет слушно зауважує, що «засвоєння фінського епосу українською літературою на цьому лише починається», що час «підкаже сміливцеві, як підступитися до нової трансляції невмирущого творіння».
Останні роки спливали на чужині.
Та й скільки їх у нього лишилося — всього вже нічого.
28 січня 1951 року маршала Маннергейма не стане в цьому світі, і додому, в дорогу його серцю Фінляндію, маршал повернеться у труні, буде проведений в останню путь десятками й десятками тисяч своїх співвітчизників і похований в столиці країни, у місті Гельсінкі. Його об’ємні «Мемуари», які він встигне завершити за життя, вийдуть вже по смерті їхнього автора у 1952 році і будуть перекладені багатьма мовами світу.
А закінчуються вони (Карл Густав Маннергейм таки встиг їх завершити, хоч вже й перебував на смертній постелі) такими словами прощання:
«Я хочу сказати майбутнім поколінням, що розбрат у власних рядах б’є сильніше, як меч противника, а внутрішні розбіжності широко розчиняють двері перед противником, який приходить зовні. У двох останніх війнах фіни самі доказали, що одностайний народ, хай навіть і кількісно малий, може розвинути величезну ударну силу і винести найважчі випробування.
Зімкнувши свої ряди в мить небезпеки, фінський народ сам завоював собі право жити і надалі своїм самостійним життям в оточенні вільних націй. Він не захитався від напруги — він зроблений із здорового і міцного матеріалу. Якщо ми залишимося вірними собі і наполегливо й одностайно будемо триматися за ті цінності, які в наші дні є фундаментом свободи Фінляндії, а саме — за успадковану від наших батьків віру, любов до Вітчизни, рішучу і готову на жертву волю до оборони, то народ Фінляндії зможе упевнено дивитися в майбутнє».
Ці останні п’ятнадцять рядків (два абзаци) «Мемуарів» фон Маннергейма, написані, — власне, продиктовані ним — незадовго до кончини, сприймаються сьогодні як заповіт великого фіна, заповіт і своєму народові, й іншим, всім тим, хто, ламаючи кам’яні лабети неволі, хоче жити свободним, як треба відстоювати і в смертному — навіть у смертному — герці свою незалежність, що є найвищим сенсом людства, аби належати до вільних націй планети Земля.
Це ж і йому підходять слова, що їх український поет присвятив Великій Лесі:
Листопад — грудень, 2003 р., м. Київ.
