Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
17 серпня в Ставку в Міккелі зненацька прибув з Берліна генерал-фельдмаршал Кейтель — щоб привітати Маннергейма від імені рейхсканцлера Гітлера з новою посадою глави держави. Хоча, як відчував президент, мета Кейтеля була іншою — з наказу Гітлера він спробував ще раз вплинути на Маннергейма і перешкодити йому піти своєю дорогою.
Генерал-фельдмаршал забажав дізнатися, що означає на практиці об’єднання цивільної і військової влади в одних руках. Маннергейм, нічого не втаюючи, з прямотою військовика відповів: а те означає, що народ Фінляндії має йти своєю дорогою, тією, яку він сам вибирає. А дорога одна — та, що веде до свободи. І сама свобода. Президент Рюті, як найвищий керівник зовнішньої політики, не зміг зберегти свободу дій за обставин, що склалися. Тому й пішов у відставку. Про це він, Маннергейм, і хотів би донести до відома рейхсканцлера.
Кейтель нервував і зізнався, що не міг почути від Маннергейма нічого іншого, крім того, що в якості глави держави він буде робити все, аби вивести Фінляндію з війни.
— Так, я для цього й покликаний, — відповів маршал, пильно дивлячись в очі генерал-фельдмаршалу, і додав твердо, всього лише одне слово: — Долею.
25 серпня представники Маннергейма поцікавились у посла СРСР в Стокгольмі, які існують передумови для початку переговорів про мир? Пані Коллонтай відповіла, що головна одна: радянський уряд готовий до мирних переговорів, якщо Фінляндія виконає дві попередні умови: негайний розрив відносин з Німеччиною і вивід німецьких військ з країни на протязі двох тижнів, у всякому разі, до 15 вересня. Якщо ж німці не підуть на це, то треба інтернувати їхнє військо. Ці умови, додала пані посол, узгоджені з урядами Великобританії і США.
Уряд Фінляндії дав згоду на таких умовах вести переговори, його рішення затвердив парламент, і послу Німеччини 2 вересня в Гельсінкі була вручена нота, якою між Фінляндією та Німеччиною розривалися дипломатичні стосунки і пропонувалося негайно вивести німецькі війська з країни на протязі двох тижнів. Через генерала Ерфрута президент Маннергейм послав німецькому фюреру і головнокомандуючому Адольфу Гітлеру такого листа:
«В момент трудних рішень, які мають бути, я маю необхідність повідомити Вам, що прийшов до переконання, що спасіння мого народу зобов’язує мене знайти спосіб швидкого виходу з війни.
Неблагополучний розвиток загальної воєнної ситуації все більше обмежує можливості Німеччини в грядущі моменти виявити нам в достатніх розмірах і в потрібний час допомогу, якої ми потребуємо, і яку Німеччина, на мою думку, щиро хотіла б надати нам. Навіть перекидання в Фінляндію однієї-єдиної дивізії займе стільки часу, що протягом нього наш спротив може бути зломлений під натиском переважаючих сил противника. До того ж, як я розумію, обстановка не дозволяє спеціально тримати у Фінляндії достатню кількість німецьких дивізій, готових до дій. Досвід минулого літа тільки підтверджує це передбачення.
З оцінкою воєнної ситуації, викладеної тут, погоджується все більше і більше вибраників народу Фінляндії… Конституція не дає мені можливості не брати до уваги цю явну волю більшості народу, що постійно зростає. Коли пан генерал-фельдмаршал Кейтель за Вашим дорученням наніс мені недавно візит, він підкреслив, що народ Великої Німеччини, безперечно, зможе, як того вимагатиме судьба, вести війну ще з десяток років. Я відповів, що хоча це, сподіваюсь, і відповідає дійсності для дев’яностомільйонного народу, все ж ми, фіни, повністю усвідомлюємо, що навіть фізично не здатні витримати цю війну далі. Генеральний наступ росіян в червні позбавив мене всіх резервів. Ми не можемо більше собі дозволити такого кровопролиття, не піддаючи постійній небезпеці подальше існування всього невеликого народу Фінляндії.
Я хотів би окремо підкреслити, що якщо навіть судьба не подарує успіху Вашій зброї, Німеччина все одно виживе. Цього не можна стверджувати, говорячи про Фінляндію. Якщо наш всього лише чотиримільйонний народ буде переможений силою зброї, можна не сумніватися, що його виженуть із країни або доведуть до вимирання. Я не можу поставити народ перед такою загрозою.
Хоча навряд чи я можу сподіватися, що Ви визнаєте правильними чи схвалите ці мої міркування і мотивування, все ж я вирішив послати Вам ці рядки до остаточного вирішення.
Очевидно, невдовзі наші дороги розійдуться. Але пам’ять про німецьких братів по зброї в нашій країні буде жити. Адже у Фінляндії німці були не представниками чужоземного іга, а помічниками і братами по зброї. Але і в такому вигляді становище чужоземців важке і вимагає багато чого. Можу засвідчити, що за останні роки не трапилось нічого, що дало б нам привід дивитися на німецькі війська, як на чужих пришельців і пригноблювачів. Упевнений, що стосунки німецької армії, що знаходиться в Північній Фінляндії, до населення і офіційних органів влади, можливо, увійдуть в нашу історію, як винятковий приклад коректності і сердечності відносин, що склалися в такій обстановці.
Вважаю своїм обов’язком вивести народ із війни. По своїй волі я ніколи не міг би і не хотів би повернути зброю, яку було нам передано в такім достатку, проти німців. Сподіваюсь, що Ви, хоч і не схвалюєте цього мого послання, все ж зробите спробу, як і я, і всі фіни, прийти до остаточного вияснення відносин, що існують досі між нами, усіма засобами уникаючи непотрібного загострення».
Радянський Союз, використовуючи всю свою могутність, незважаючи на втрати і сильний спротив фінської сторони, все ж просувався вперед, захоплюючи фінські території.
До Гельсінкі йому вже було рукою подати, тож треба було квапитись з вигнанням німців. А поки що Маннергейм призначив делегацію для переговорів з радянським керівництвом, а для того, аби вони відбулися в належних умовах, через Стокгольм запропонував Сталіну призупинити воєнні дії на час переговорів. Слава Богу, Сталін пристав на це. Але в ніч на 15 вересня, коли поїзд президента і головнокомандуючого стояв на станції Коувола (поїзд постійно міняв позицію — уряд остерігався радянських диверсантів), із Ставки надійшла тривожна звістка: німці на території Фінляндії досі не складають зброї. Особливо різко відмовились вони це зробити на острові Гогланд. І тоді президент і верховний головнокомандуючий, спалюючи за собою всі мости, переходячи Рубікон, віддає наказ своїм військам: силою зброї вибити вчорашніх союзників з країни. Вибити за будь-якої ціни, інакше країна під натиском радянських збройних сил втратить незалежність.
А тим часом радянське керівництво поставило — як умову для укладення миру — кілька жорстоких і тяжких для Фінляндії вимог: замість острова Ханко радянці вимагали оренду на 50 років основної частини області Кіркконуммі, що розташована зовсім близько від Гельсінкі з мисом Порккала, що входив у цю зону, а також частин трьох сусідніх областей території Порккала-Удд. Крім того, фіни мали віддати весь район Петсамо, що означало позбавлення Фінляндії єдиного порту на Північному Льодовитому океані і ще багато чого іншого. Щоправда, розмір репарацій з 600 мільйонів був знижений до 300 мільйонів доларів США, і фінів зобов’язували виплачувати їх поставками на протязі шести років. Армію потрібно було відвести за кордон 1940 року (це треба було зробити за п’ять діб!) і перевести її на мирне становище на протязі двох з половиною місяців з дня підписання угоди на перемир’я. Вигнати або інтернувати німецькі війська, надати СРСР право використовувати порти та аеродроми Південної Фінляндії, а також торговий флот аж до закінчення світової війни.
Умови були надзвичайно тяжкими, проте виходу не було, і парламент на пропозицію глави держави прийняв їх.
К. Г. Маннергейм:
«Виборзька ляні знову опинилася в складі Росії, і народ Карелії разом з худобою і всім рухомим майном знову відправився на захід. Дякуючи теплій погоді та існуючій у нас можливості пароплавних перевезень по озерах, евакуацію цього разу змогли організувати краще, як у листопаді 1940 року. На дорогах тих часів, не розчищених від снігових заносів, можна було бачити сум і печаль, нещастя і безлад, коли в кучугурах застрягали сільськогосподарські машини і рогата худоба, яка ледве могла рухатись. І все це проходження вигнаних із своїх будинків мешканців Карелії зараз, як можна так висловитись, становило ще більш сумне видовище, як минулого разу.
