Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Ні, він не хоче бачити ні цих сходів, ні будинку. Тільки упевнитись, що в його дитинстві був Кенігсберг, що він мешкав тут з матір’ю. Принаймні, сьогодні він не увійде до темного під’їзду. Сонце спалахнуло, нарешті звільнившись від надокучливих хмар, забарвивши дахи й горішні вікна золотом, а ріку — блакиттю, і таким чином просигналізувало про всі спокуси й насолоди, які може отримати в цьому місті кожен прибулець. Дитячий страх наче дрібка солі розчинився у велетенській масі води, де на середині ріки панувала блакить, а ближче до берега відображались різнобарвні фасади будинків. Запах риби, застарілої смоли, диму з коминів, вранішньої кави наповнив ніздрі Германа, як барви наповнили йому очі — і все це збуджує, викликаючи нетерпіння й бажання рухатись по колу, ніде не зупиняючись. Колеса брички підстрибують по бруківці, і ось уже коні спиняються самі біля дому, де міститься контора тітчиного адвоката, тепер уже його адвоката. На цій же вулиці банк, куди він невдовзі буде заходити, щоб отримувати тепер уже свої гроші, тітчин спадок. Від цієї думки та схожих на неї він зіщулюється. Хочеться знову стати тим, ким він був усі ці роки: офіцером, товаришем, палким театралом. Занадто просторо, як на його скромні потреби, надто привертає увагу і викликає заздрість.
Герман довго підіймався рипучими вузенькими сходами на третій поверх, і запахи контор, що так рідко провітрюються, чіплялись до нього липкою звивистою стрічкою. Меблі тут ніколи не міняються й не переставляються, а запахи чорнила, крейди, злежалого відвологлого паперу нагадують про школу, що була далеко не найкращим періодом його життя, як, зрештою, в усіх, хто мешкав далеко від родини, серед чужих людей. І постійне відчуття, що ти не зробив чогось, і розплата за це буде швидкою та суворою. Адвоката Тетмайєра він бачив лише один раз, коли той оголошував ту частину заповіту, що стосувалась властиво маєтку, і привіз гроші на піврічне утримання господарства. З них Герман не витратив на себе нічого. Мав офіцерську пенсію, хоч невелику, але з неї тепер не потрібно було платити за помешкання, харчі та прання білизни. Коли все влаштується, він забере до себе ординарця Ганса, якого позичив Ульріху.
Тітка щось намудрувала з заповітом, наче з того світу мала змогу перевірити, чи годиться Герман їй у спадкоємці, чи виконав усі її умови. Аякже, виконав. Звільнився зі служби, принаймні, а які в неї ще були вимоги — йому про це невідомо. Отож усі ці місяці Герман провів майже відлюдьком у маєтку, що викликав у нього надто багато неприємних спогадів, пов’язаних зі ставленням тітки до матері та до нього. Він хотів, щоб вона його любила таким, яким він є, любила тому, що він є, бо так мало би бути в нормальній родині. Але ця жовчна стара ставилась до нього як до червивого плоду на родинному дереві, чекаючи його падіння. Єдиний порятунок від приниження для Германа полягав у тому, що він ще в юності відмежував себе від маєтку, сприймаючи його, як щось чуже. Ніколи не переймався тим, що відбувалось там, не переживав за врожай чи невдалі оборудки, які могли привести до боргів. Він був певен, що тітка зоставить йому у спадок якийсь дріб’язок — золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні. І треба ж було, щоб саме тоді, коли він мав уже йти у відставку через рік або два і жити ще скромніше, ніж досі, багатство прийшло йому до рук, і забезпечена старість була гарантована. Він надивився на відставних самітних офіцерів (утім, одруженим було ще важче), що закінчували вік в богадільні, так і не змирившись із правилами цивільного життя, бо там потрібен зовсім інший підхід. Це так ніби ручай з твердої ущелини випливає на широку рівнину й не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото. Доля таки всміхнулась, хоча й криво, Германові, обравши його з-поміж тисячі відставних офіцерів, у яких був лише один спосіб поправити своє становище — одружитись з багатою панною чи удовою. Якщо з панною, то ліпше зі згоди її батьків, щоб не вийшло так, як з його батьком, якого родина матері так і не прийняла, і лише рання батькова смерть відкрила матусі шлях назад, в бундючне пихате гніздо. Але вона до кінця свого життя носила тавро неслухняної доньки, яка втекла з дому задля бідного поручика, і зреклась маєтку на користь старшої сестри, яка отримала все. Не знати, як вчинив би Герман на місці батька, чи пожертвував би добробутом і честю коханої заради пристрасті, яка виявилася згубною для шаленої пари. Ні, хтозна. Повторювати батьків шлях — навряд чи доля любить повторюватись, бо й сама людина опирається такому повторенню. Герман з дитинства був тихим хлопчиком, намагався не потрапляти дорослим на очі, підсвідомо переживаючи, що став вінцем не надто вдалого, короткого, хоча спершу щасливого, шлюбу. І ця зачаєність переляканого звіряти супроводила його в школі. Офіцером він став з мовчазної незгоди тітки й мовчазного відчаю матері. Не виявляв особливих схильностей до наук, хоча й був доволі тямущим хлопцем. Дуже швидко Герман зрозумів, що нікого не цікавить, а отже, він може жити своїм тихим внутрішнім життям, без високих злетів і низьких падінь. Душевна рівновага була єдиним подарунком, який би він хотів отримати від феї-хрещеної, якби та існувала.
Тому коли Герман нарешті постав перед адвокатом, звинним й сухим наче ящірка, в очах його відображалось побоювання, що душевна рівновага буде порушена. І це побоювання було недаремним. Адвокат вручив йому конверт із посланням з того світу. Другу частину заповіту.
Клята тітка ніяк не могла розлучитися зі своїм статком, половина якого могла належати його матері. Стару напевно непокоїло, що вона після смерті свого батька, а його діда, не повернула частку сестри. Мати була переконана, що дід взяв з тітки Грети обіцянку не віддавати половину маєтку невдячній доньці за жодних обставин, але чи так воно насправді було? У картці, що знайшлася в конверті, Герман прочитав, що він НЕ ПОВИНЕН полишати маєтку, віддавати в заставу, продавати і впродовж десяти років не виїжджати за межі держави. Інакше…
Герман почервонів наче рак. Якби він був старший років на двадцять, та ще любителем випити, від такого його міг би вдарити грець. Адвокат, що, безперечно, знав зміст потойбічного послання, стежив за ним безбарвними очима, в яких не було ні крихти лицемірства чи фальші, та, власне, не було нічого. Порожньо.
І наостанок. Якщо Герман не одружиться або помре бездітним, його маєток буде продано, а гроші розподілено між доброчинними товариствами. Тобто вдова не отримає нічого, окрім свого посагу.
Герман вдихнув, видихнув, і не сказавши ні слова, вклонився сторожу свого майбутнього пекла й вийшов з кабінету. У приймальні клерк шкрябав пером по папері якусь чергову хитромудру мерзоту і навіть не підвів очей, наче то був не Герман, а привид. Ще одного клерка Герман стрів на сходах, той ніс масний пакунок з пиріжками з капустою, й, можливо, шмат славетної кенігсберзької ковбаси. Хлопчина притиснувся до стіни, коли Герман, тупаючи ногами, прогримів повз нього вниз по сходах.
Денне світло різонуло йому очі. Перед ним було вже інше місто: те, яке відібрало в Германа щастя, що посилала доля: батька, родинний дім, і нарешті посягнуло на гідність, бо йому йшлося насправді не про статок, а про довіру і любов, безкорисливу й чисту.
Зміст другої частини заповіту може стати відомим його теперішнім сусідам, а Богуш з Фрідою напевно все знають, от тільки перед ними він не відчував сорому. На порозі дому Герман відвернувся від свого візка, якийсь час вдивляючись в глибину вулиці, ніби виглядав звідтіля богинь тітчиної помсти — Еріній, а насправді, щоб прийти до тями. Кляте місто! Завжди від нього приходить найгірше. Зрештою, зітхнув він, вулиця, де в чоловіка відбирають гідність, може виявитись у Варшаві, Берліні чи навіть Парижі. Чом би не трапитись такому в Парижі? Усюди є прикрі старі тітки й небожі, які не викликають довіри, й юристи, у яких висохло серце. Кеніг не сміється над тобою, заспокойся, Германе…
Усе ще палаючи внутрішнім соромом, Герман сів у бричку й наказав везти себе до крамниці колоніальних товарів, а звідти… Ні, він не мав тепер бажання дивитись на афішу театру. У такому разі довелося б заночувати у когось з товаришів, а ті одразу помітять, що він має камінь на серці. А повертатися до того осиного гнізда, в якому він тепер змушений мешкати до скону, не хотілося ще більше.
