Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Розчервоніла від жару спаленого Фіхте, Юлія підходить до дідуся. Той лежить з заплющеними очима, спить. Добре, що спить, — тішиться Юлія. Є люди, яким щастить померти уві сні. Напевно, вони навіть не здогадуються, що вже померли. Вона обережно поправляє ковдру, і її рухи повторюють рухи матері, бабусі, прабабусі…
Вода в каструлі починає закипати. Чого-чого, але води в неї вистачає: напитися, вмитися, обтерти лице дідусеві. Але води не вистачить, щоб загасити пожежу в її серці. Ні, не треба про це думати. Юлія кидає кілька квіток сухої ромашки й жменьку липового цвіту. З тієї липи, що росла (і чи росте ще?) у їхньому дворі. Коли дідусь прокинеться, вона змочить йому уста цим відваром. А для неї є ще сухар. Все одно, у сні вона не хотітиме їсти.
Не вона перша почала палити книги, щоб зігрітися. Замерзаючи в блокадному Ленінграді, дівчинка Оля теж палила книги з родинної бібліотеки і, можливо, так само вагалась, яку палити вже, а яку зберегти, якщо раптом закінчиться війна і книги будуть читати знову. Російські солдати палили багаття з книг, що зберігались в бібліотеці Альбертини. Вони мерзли в снігах ворожого міста. Їхній вогонь був почасти й вогнем ненависті, бо вони не вміли читати ні латиною, ні німецькою. Шафи, столи, парти давали більше тепла, але дивитись, як корчаться в полум’ї сторінки з готичним шрифтом приємніше. Вони не розрізняли, як оці дві дівчинки з професорських родин, де Платон, де Ларошфуко, і де Гельдерлін, бідолахи палили книги, аби не померти сьогодні замість завтра. Якщо дівчатка виживуть, назви спалених книг й імена авторів викликатимуть у них завше неприємні спогади й докори сумління.
Юлія відсувається від грубки, щоб тепло йшло на дідуся. Наливає собі відвару в порцелянове горнятко й вмочає сухарик. Пити їй хочеться, а їсти — ні. Її шлунок зробився такий маленький, як у миші чи горобеняти. Це — добре, тільки вона надто швидко втомлюється й руки тремтять. І ноги попухли, добре, що черевики великі.
Приємне тепло розливається по всьому тілу. Вона всміхається:
— Я вийду через двері, — каже вона сама до себе. — Я знайду тітку Агнесу й розповім їй те, що захочу.
Бо вона не уявляє, як можна розповісти про те, що зробили з її мамою. Як можна розповісти, як вони вели через усе місто хворого дідуся, що тихо плакав, і по дорозі бачили повно сплячих людей.
— Ти хотіла сказати «мертвих», Юльхен? — спитає тітка.
Вона похитає головою і відповість:
— Ні, сплячих. Смерть — це сон. І життя — це сон, тітонько. Я це знаю. Колись вони прокинуться усі. Мені просто так легше думати.
— Чому?
— Бо сон — це не насправді.
Коли отак просидиш півроку в підвалі, починаєш думати по-іншому. Юльхен допиває все, що залишилось в горнятку, витирає з чола піт, потім підходить до дідуся. Його дух блукає світами, але він ще повернеться. Юлія гладить рукою ковдру, і хрипкий подих завмирає. Їй хочеться спати.
Вона позіхає, вкладається на брудному матраці, загортається в купу лахміття. Заплющує очі й проганяє від себе всі спогади, як добрі, так погані, бо від того її серце може луснути. Одну руку вона кладе під щоку, іншою перебирає в себе на шиї перлове намисто. У неї є ще ключ. Вона, звісно, розуміє, що колись доведеться все згадати, але не тепер, не тепер…
Старий, чия душа висить на ниточці, а дух блукає світами, зустрічає свою дочку Марту.
— Ще трохи, тату, потерпи.
— Ти не знаєш, що таке агонія, Марто. У мене серце завжди було здорове. Це може трапитися сьогодні вночі, а може й через три дні.
— Вода підступає, — мовить Марта, не звертаючи на його слова уваги. — Весна запізнилась, але зате літо ближче. Не турбуйся, невдовзі тобі стане байдуже до твого тіла.
— Я переживаю за нашу Юльхен.
— З нею буде все гаразд. У неї ключ.
— Ти не знаєш, але я віддав їй перли. Їх не можна продавати.
— Якщо йдеться про порятунок — то можна.
— Я не знаю, куди насправді веде той хід.
— Куди б не вів, але він виведе її з цього пекла. Ми їй допоможемо. Не знаю, яким чином, але допоможемо. Тримайся, тату.
— Добре, Марто. Я дам їй поспати цю ніч. Їй треба набратися сили.
Сон Юлії
— Але й поганий сон мені снився! — каже Юлія, підіймаючи догори чашку з кавою. Погляд її занурюється у широке вікно, затінене кущем бузку.
Кетяги бузку витягують з неї сон, і вона завмирає.
Господи, що ж їй снилось?
— Що тобі снилося, Юльхен? — питає мама, така гарна у блакитному шлафроку, з ідеально зачесаним волоссям.
— Що снилося моїй русалочці? — стурбовано питає тато, підводячись з-за столу.
— Темно… темно… наче… Наче у склепі!
— Фе, Юльхен! — кривиться мама.
— Це ж сон, — зупиняє її татко. — Може, то просто була пивниця з діжками кислої капусти, га, доню?
Юлія хитає головою:
— Ні, там було…
Вогонь там був. Якесь світло. Дівчинка розпачливо дивиться на батька, наче той може їй допомогти згадати.
— Що ти читала на ніч, Юльхен? Знову оті моторошні балади?
Вона вже й не рада, що заговорила про сон. Але татові очі сміються, і дівчинка кидається йому на шию, вдихаючи вишневий запах тютюну й міцної кави.
— Та годі тобі, лисичко! — відбивається тато. — Мені час іти. Стривай, а ти сказала чарівні слова?
— Не знаю. Може, й казала…
— Напевно, казала. Бо ти ж з нами…
Останні слова він шепоче їй на вухо, щоб не почула мама.
Юлія згадує, що сьогодні четвер, й похмурніє. До тата прийдуть його друзі — пан Штрауб і пан Бальцерайт, і він цілий вечір просидить з ними в кабінеті, граючи в карти. Дівчинка, ні, вже панночка, п’ятнадцятий рік пішов, розтуляє руки й відходить. Мама з посмішкою спостерігає за цією сценкою, і Юльхен теж бачить усе ніби збоку.
Вона опиняється в садку і ступає в бузкову темряву. «Herz, mein Herz…» — бубонить вона про себе вірш Гете. Квіти обліплюють їй лице, в роті стає гірко, вона тоне в гіркій темряві, і їй стає страшенно шкода себе: такої розпещеної, неврівноваженої. Себелюбної. Щось повзе їй по носі, і Юлія з вереском вискакує з кущів.
— На що ти схожа, моя дитино! — каже кухарка Ліза, розгинаючись на грядці з базилією. Із зіллям в руках вона схожа на відьму. Бракує тільки мішка за плечима й палиці в руках.
Юльхен регочеться й біжить далі. Волосся в неї всипане пелюстками бузку, плечі в росі, і хтозна, куди б вона забігла, якби сад був такий, як у маєтку тітки Клотильди. Але їхній садок невеликий, бо ж вони живуть у місті. Коли тато по суботах грає на скрипці, мама затикає вуха ватою. Юлії теж не подобається ця уривчаста музика. Їй хочеться, щоб мелодія текла як ріка, щоб не просвердлювала діру в кораблі, що пливе рікою до моря.
Садок оточений муром. З вулиці видно тільки верхівки дерев. За муром — сад сусідів, значно більший. Сад Шенбергів. Вони виписують тюльпани з самого Амстердама. У них є навіть теплиця. І карета. Бо вони дуже багаті… і що з того? Нехай собі.
Юлія застигає посеред саду. Щось не так. Не тому, що сьогодні четвер. Згори долинає якийсь звук. З неба. Вона обхоплює голову руками і бачить себе згори: маленька постать залазить під дерев’яну лаву.
— Мене нема, — шепоче вона задеревілими губами. — Мене нема.
ГЕРМАН:
За сніданком Герман не втримався і розповів, що бачив уві сні пожежу в Кенігсберзі. Фріда констатувала сухо й безбарвно:
— Сниться, бо спиться.
— Мені здавалось, що я начебто вставав і ходив. Як у дитинстві, Фрідо, пам’ятаєте?
— Звідки мені про це знати, ходив ти чи не ходив уві сні, — знизала плечима стара. — Мені треба, щоб ти купив у місті, коли твоя ласка, півфунта кави і фунт білих родзинок. Богуш знову забув.
— Добре, — відказав Герман. Крапля вишневого варення впала з ложечки на скатертину, і він прикрив її долонею.
Відчув, як економка стежить за ним з-під важких повік, чи щось раптом не змінилось у ньому після вчорашніх відвідин пані графині, про яку розповідали, ніби та полюбляє роль свахи або ж розлучниці, залежно від того, що їй спаде на думку.
