Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Він стоятиме на мосту й дивитиметься у чорну воду Прегеля, у якій щомиті з’являються нові спалахи вогню. Без паніки. Він справді не почував жодного страху: це місто мало рано чи пізно загинути. Згідно з пророцтвами увесь світ теж мав загинути у вогні. Він нічого супроти цього не вдіє. Шкода, що він оглух. Пальці Германа ковзнули до вух, і він ледь не зареготав: у вухах були затички. Іноді він так робив, щоб гарно виспатися. Отже, він спав і якась бісова личина висмикнула його з теплого ліжка й кинула на Зелений міст, звідки до дому цілих 10 миль. Герман висмикнув затички, і в його свідомість увірвались звуки й голоси гинучого світу.
ЮЛІЯ:
У напівсні-напівз’яві Юлія побачила себе збоку: як вона біжить до передпокою, зачувши голос дідуся. Так ніби вже не майже доросла панна, а маленька Юльхен мчить стрімголов за марципанами, які дідусь приносить їй щонеділі, коли приходить до них на обід. У білій та рожевій поливі, по краях зацукровані вишні, темний м’якуш, і чудовий запах гіркого мигдалю. Вона хапає їх пальцями, замащеними чорнилом, бо щойно перед тим у класній кімнаті писала вправи з французької. Відчуття того, що все переплуталось, і щось було сном, а щось реальністю, будить Юлію. Рот її наповнений слиною, вона цівочкою стікає на підборіддя, болить голова від чадного газу. Ще трохи і вона могла б не прокинутись, бо скотилась у сні занадто близько до чавунної грубки. Юлія міняє позу, перевертається горілиць на купі старого дрантя, що ним вкривалися мешканці їхнього будинку, коли перебрались до підвалу після того, як місто почали бомбити. Вони навіть не встигли втекти, бо, власне, тікати не було як. Уся Німеччина оточена кільцем розплати, яке звужується. Так сказав дідусь, чиєї смерті вона чекає, щоб вийти з вогняного кола смерті, залишивши в ньому мертвих. Отож дідусь казав: «Ми прокляті. Нас ніде не приймуть. Щоб нас прийняли де-небудь, нам треба перестати бути німцями:
змінити ім’я, вивчити іншу мову, вигадати собі інше минуле». І вона повернулась до французької, годинами переписувала тексти з французьких книжок, сховавшись у себе в кімнаті, а потім, коли зошит закінчувався, спалювала його. Бо мамі це не подобалось, і їй теж не подобалось. Вона переписувала Блеза Паскаля, вгадуючи окремі слова, із товстої старовинної книги, що прадід колись привіз із шлюбної подорожі, хоча в книзі не було нічого романтичного. Вона з острахом спостерігала за боротьбою матері й діда, який не хотів переїжджати зі свого передмістя до них, а мати не хотіла переїжджати до нього, і якби дідуся не побив грець, вони так би й залишилися кожен у своєму кутку. На думку Юлії ніхто не зважав, а вона хотіла до тітки. Там, на селі, вони б перечекали війну.
Спочатку здавалося, що все це не надовго. Війна ненадовго. Дідусь ще приносив по неділях марципани, і далі казав, що кенігсберзькі марципани найкращі в світі і що він колись поведе її до пекарні, де мелють мигдаль на борошно, додаючи трохи зерен гіркого мигдалю, лиють в тісто трояндову воду, сиплять цукрову пудру, а потім коли тісто вистоїться, ліплять з нього фігурки й припікають, щоб тісто зарум’янилося.
Запах диму, до якого домішався запах мигдалю, перекинувся в сон Юлії з реальності, до якої вона так не хотіла повертатись. Могла горіти одна з пекарень, де пекли булки й тістечка упродовж десятків років. Але швидше за все то був спогад голодної дитини, який не дав їй заснути навіки.
Юлія провела рукою по давно не митому волоссі, усе тіло боліло, в горлі пекло. Як тільки вона усвідомила, що це тіло належить їй і вона лежить серед порваних старих ковдр, пропахлих чужим потом і сечею, уся її сутність повернулась до старого вмираючого чоловіка, її діда.
Той спав. Не помер уві сні, хоча кажуть, що найкраще для людини — померти уві сні. Подих його був уривчастий, але тихий. Крізь діру, яку вона залишила, аби проходило свіже повітря, просочувалось сіре світло. Міг бути ранок, але й день також міг бути. Вже довго дні були сірими від диму й весняне сонце не могло пробитись крізь нього. Але дим це ще не найгірше. Юлія поправила ковдру. У напівтемряві було помітно, що дід змінився: риси у нього загострились, а очі запали ще глибше.
— Дідусю, ти мене чуєш? — тихо спитала Юлія.
Ні, не чує. Зате під ним мокро. Хай потерпить ще трохи. Ноги в неї тремтять від кволості, погано згинаються після ночі. Юлія починає свій день з того, що розпалює в грубці. Вона це робить вранці і ввечері. Ставить каструлю, щоб обмити діда теплою водою. Вона не пере пелюшок, надертих зі старих простирадл. Вони б все одно не висохли у вогкому підвалі. Просто відносить мокре в найдальший кут, скидає в порожню скриню з-під вугілля. Видирає зі вчорашньої книги кілька сторінок, жмакає, далі трохи вати, трісок, які сама наколола ножем.
Треба буде вийняти ще одну цеглину. Стрілянина майже ущухла, отже, вже по всьому. Згодом прийдуть розбирати завали. Вони ходили з мамою розбирати завали, півроку тому. Але тепер Юлію ніхто не змусить до цього. Вона вийде через двері. У неї є ключ. І замкнеться зсередини. Там має бути засув. На таких важких дверях, що ведуть до підвалу, зсередини завжди ставлять засув.
Коли вода нагрілася, дівчинка набрала її в миску й понесла до дідової постелі, де в ногах лежали наготовлені чисті пелюшки. Найважче було перевернути діда на бік. Вони робили це з мамою, а зараз Юлія мусила робити все сама: підтримувати за плечі й обмивати теплою водою. У грудях діда щось заклекотіло і він сіпнувся.
— Тихо, тихо, дідусю!
Нічого, все гаразд. Вона підіпхала під діда суху ганчірку й знову вкрила його, підтикавши ковдру. Дідові руки ожили, і вона намагалась уникати цього холодного доторку. Юлія відступила на крок, випроставши спину.
— Діду, ти мене чуєш?
…Я чув голос, десь здалеку. Чий то був голос? Моєї дочки? Я відчував, як в мені повільно відмирає клітина за клітиною. Жива матерія підмінювалась чимось твердим як… метал. Метал краще проводить звук, і той відлунює. Кожен звук, що доходив до мене, відлунював і множився. Один голос розшаровувався на кілька голосів, але всі вони належали одній людській істоті. Дерево просто поглинуло б голос, сховало його в собі.
Якась частина моєї свідомості була НІЧИМ. Я уявляв її десь в ділянці ніг. У мене не було ніг. Вони перетворились у НІЩО. Усвідомлення того, що я зникаю, поволі й невблаганно, було жахливо. Ось чому люди бояться повільного згасання. Мій дух втратив здатність покидати тіло. Він чекав остаточної розв’язки й погойдувався, пришпилений до моїх останків, що були йому потрібні, аби вступити в останній герць зі смертю, хоча я здався, я вивісив білий прапор. Але у нас є частка духу, що не належить нам, і вона мусить захищати тіло, доки не зупиниться серце. Це називається найбільшою таємницею смерті. Вона не розкривається нікому з живих, а мертві не можуть передати її з того світу. Тому, що того світу не існує. Якогось одного. Існує безліч світів, ізольованих один від одного, розділених тонкою перегородкою, схожою на діафрагму. Бабуся говорила мені, що зірки в небі — то душі померлих. Земля теж зірка, адже вона теж є чиєюсь душею. А Місяць і Сонце — чиї вони душі?
Не квапся, Дітріху, ти взнаєш це сьогодні, може, завтра. Мені було б значно краще, якби я міг розмовляти. Я б говорив з Юльхен, з Мартою, і виснажений потоком слів — відійшов. Гарне слово — відійти. Це означає померти з посмішкою на устах, заплющивши очі, наче поринути в сон. Я ще не такий старий. Я міг би прожити ще років з десять, але ці десять років у мене вкрав світ, охоплений полум’ям ненависті й жадобою влади. Я вже пережив одну війну, замолоду, я був учасником і свідком подій, що вже стали історією. Моя дочка була дитям війни, і її дочка теж стала дитям війни. Нічого не змінилось. НІЧОГІСІНЬКО. Світ абсурдний, світ брехливий, світ лихий. Я тебе покидаю, світе, в ганьбі своєї старості, хвороби й гіркоти, в самому осерді пекла, що зветься Кенігсбергом.
