Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Ще й як дивно! – погодився колишній послушник.
– То як же ти поясниш зникнення листа кошового, показаного особисто тобі, і появу замість зниклого листа грамоти імператриці, яку Шелест тобі чомусь не показав?!
– Як пояснити?! Присягаюся чим завгодно – не відаю! У листі йшлося про конфедератів… Тому-то, напевно, таємні вбивці мого козацького побратима листа і вкрали! Напевно, так.
– А грамоту чому ж залишили?
– Грамота була запечатана, і прочитати її зміст було неможливо, не зламавши печатку. Тому грамоту й не чіпали, що не знали, сказано там щось про конфедератів чи ні! Навіщо ж її чіпати?
– Чому гонець показав тобі листа кошового, а про Золоту грамоту промовчав?
Залізняк на якийсь час замислився, потім відповів:
– Напевно, моя занадто вже смиренна поведінка в той день утримала пана Шелеста, не дозволила відкрити все до кінця! От якби я виявив рішучість негайно ж іти на Січ, тоді мій товариш не промовчав би про Золоту грамоту! Але я не хотів порушувати свою послушницьку обітницю перед Богом. Свята правда, що не хотів…
Кайдани сумно дзеленчали в такт словам бранця, що хвилюючись розминав пальці рук. Дивлячись на ці красномовні жести, Розумовський перейнявся мимовільною жалістю до варнака. Невеселі думки роїлися в мозку графа: «Але ж нічогісінько Залізняк не розуміє! Ані на крапельку не розуміє, як жорстоко його обдурили, обкрутили круг пальця, як використали насамперед ченців Свято-Троїцької обителі… а потім уже й усіх цих гайдамаків!!! Зрозуміло, убивці прекрасно знали зміст і листа, і грамоти. Ясна річ, напередодні у Шелеста був один лише лист кошового, котрий забрали, перш ніж всадити йому в груди кинджал, замість нього підсунувши підробну грамоту. І зарізали, як останнього барана. Дурні, нещасні дурні!..»
Втім, Максим Залізняк, ігумен Мельхіседек, усі ці смиренні ченці й лихі гайдамаки – далеко не перші, та й не останні також, хто повівся на подібні виверти. Свого часу попався на гачок і сам він, між іншим! Це тепер Кирило Григорович Розумовський змужнів, порозумнішав, а колись… ще коли ненависна нині імператриця Катерина Олексіївна була любою його серцю Като!..
До речі, краще в цій фортеці не затримуватись. Ясна річ, багато хто в ці дні приїжджав до Києва з цікавості, щоб побачити полоненого ватажка бунтівників-гайдама-ків. Не сам тільки граф Розумовський просив улаштувати побачення з колишнім послушником Свято-Троїцького Мотронинського монастиря…
Однак з огляду на нинішню опалу, а також деякі міркування щодо правління Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни, висловлені нещодавно пихатому індикові Радзивіллу, разом з підвищеним інтересом до персони Максима Залізняка могли декого підштовхнути до дуже, дуже, дуже цікавих висновків про нелояльність Кирила Григоровича Розумовського нинішній владі! Тому граф квапився поставити останнє запитання:
– Ти назвав себе гетьманом… Навіщо тобі це знадобилося?
– Не я називав – люди так захотіли. Я ж усюди повелів іменувати себе не інакше як полковником Низового Війська Запорозького.
– Твоя правда. Але все-таки якщо люди тебе йменували гетьманом… якщо ти проголосив відновлення Гетьманщини, традиційних козацьких порядків і судів… Скажи, чому ти не звернувся безпосередньо до мене, як до справжнього гетьмана Украйни, зведеного на цю посаду самою дочкою Петра Великого – государинею Єлизаветою Петрівною?!
– До тебе, Кириле Григоровичу?..
– Ну, так! Я ж був свого часу призначений на цю посаду, а якщо відновлювати гетьманство…
– Тебе хвилює, чому я, а не ти? Так?!
– Саме так!
Бранець презирливо скривився, тож випалене на його обличчі слово «ВОР» помітно спотворилося, і зі зарозумілою інтонацією в голосі запитав:
– А що зробив ти для рідної Украйни, щоб розраховувати на таке ставлення людей?! Чом вирішив, що саме з тобою, а не з кимось іншим зв'яжуть вони надію на поновлення нашої держави?!
– Як це?.. Тож ти!.. Та як же?..
Усмішка варнака зробилася просто вбивчою. Ледь опанувавши себе, Кирило Григорович нарешті заговорив:
– Що ти говориш таке?! Та чи знаєш ти, скільки всього зробив я для блага землі української?! Чи не я відновив Батурин, що до того лежав у руїнах?! А Глухів хто відбудував?! А хто таланти по всій землі нашій вишукував і в люди виводив?! Я все це зробив!!! Я – Кирило Григорович Розумовський, Божою милістю гетьман Украйни!
– От і збрехав ти, – спокійно мовив бранець.
– Я збрехав?! Я?!
– Твої слова: «Божою милістю гетьман Украйни»?
– Мої, але…
– Отож бо, графе, не Божа милість зробила тебе гетьманом, а милість цариці покійної Єлизавети Петрівни! Що, хіба не так?!
Розумовський геть розгубився.
– Мовчиш, Кириле Григоровичу? Ну, от бачиш… Проти правди не підеш: ти ж тільки-но сам казав, що це покійна Єлизавета Петрівна тебе на посаду гетьманську поставила! А Катерина Олексіївна тебе з посади турнула… При чому ж тут Господь Бог, а?! Тож ти у свідки Його не закликай – не варто!
Граф звів очі на бранця, щоб перевірити, чи не сміється той. Але ні, Залізняк був серйозний, продовжуючи говорити:
– Ти кажеш, Батурин відродив, Глухів відбудував? Так воно й є. Але ж Украйна – це далеко не Батурин і не Глухів! Це всього лише два міста, нехай дуже важливих – але всього два міста, Кириле Григоровичу!.. А за межами їхніх стін ще багато, ой як багато людей живе, і в кожного свої надії, свої болі й турботи – що знаєш ти про них?! І яке тобі було діло до всіх твоїх підданих, коли ніжився ти у променях слави, а вони потерпали від свавілля підсвинків, яких ти у панство повитягував?! А що таланти по всій землі нашій вишукував… Куди ж вони після цього поділися, таланти ці – у Санкт-Петербург відправлялися тамтешнім панам служити?!
– Як можеш ти говорити таке!!! – розсердився Кирило Григорович. – Та чи знаєш ти, що я також із самих низів вийшов?! Та я ж!.. Я!.. Я коли маленьким був, худобу на хуторі пас – отакої!!! Як же я можу про простих людей не пектися?!
– А чи багато ти дбав про них, сидячи у палацах Глухова або Батурина, а тим паче в далекому Санкт-Петербурзі?! Або ти все-таки про знатних панів думав, пікся насамперед про інтереси тих, з ким їв-пив собі на втіху?..
Розумовський хотів відповісти, але чомусь промовчав. Дивний спазм стиснув йому горло. Він згадав молоденьку яблуньку, бачену якось у чужій землі…
Розцінивши його мовчання якось по-своєму, Залізняк мовив:
– А тепер-от скажи чесно: для кого ти відроджував ці два міста, якими нині пишаєшся – хіба ж не для себе і не для всяких нахлібників царських та петербурзьких сановників, з якими ти спізнався, щоб надалі від їхньої волі залежати повною мірою?! Або, скажеш, для простих людей ти звів пишні палаци із садами й іншими витребеньками?
Граф щосили стримувався, щоб не відповідати. Справді, визнавати свою ганьбу зараз, перед колишнім монастирським послушником, а нинішнім варнаком було б самогубством для його графського достоїнства. І Кирило Григорович знову промовчав. Залізняк же, не дочекавшись відповіді, лише рукою махнув:
– Мовчиш, не знаєш, що відповісти?! От і подумай на дозвіллі про те, що Батурин із Глуховим ти відбудував, зате решту Гетьманщини при цьому втратив! Втратив і землю, і людей, найталановитіші з яких у далекий Санкт-Петербург служити подалися. Отак, пане гетьмане… Втім, не ти перший, не ти, либонь, і останній. Усі ви поводитесь, як вигідно тільки вам, але не простим людям – особливо скоробагатьки, які в дитинстві худобу чужу пасли! Народ же кидаєте напризволяще, ледь припече. От цього у панів не відняти, цього у вас у надлишку!.. Кажуть, був такий гетьман Мазепа: теж за кордон утік і помер там за ламаний шеляг замість того, щоб на землі рідній умерти по-людському. Що йому було до народу, на розтерзання ворогам кинутого?! Либонь, життя своє врятувати хотів… Отакі справи, Кириле Григоровичу. І ще…
Варнак дуже неприємно посміхнувся, потім гордовито розправив плечі й заговорив так, немовби перетворився раптом на судового обвинувача:
