Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Йосипе!..
– Прощавай, Максиме, більше ми в цьому житті не побачимось, а щоб на тім світі зустрітися – на те воля Божа! Прощавай…
Так і не зумів утримати його послушник. Повернувшись у келію, спробував заснути, але до ранку так і не змежив повік. Максиму не давала спокою думка, що він так і не сказав запорозькому гінцеві чогось дуже важливого, чогось такого, що могло б…
Втім, Залізняк і сам не розумів, про що ж вони не договорили… Думки про це недоговорене мучили його так сильно, що і спровокували на прикру помилку зі свічником. І от послушник укотре вже бубонив:
– І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого…
Знадвору донісся неясний шум, потім ледь чутні гнівні вигуки. Залізняку надзвичайно хотілося з'ясувати, у чім річ, але оскільки покуту на нього наклав сам ігумен Мельхіседек, переривання молитви було рівносильне новому прояву гордині й опору волі людини, яку надзвичайно поважала вся братія. Тому Максим залишився стояти на колінах перед вівтарем.
Як раптом двері храму розкрилися, і до послушника долинув схвильований голос отця настоятеля:
– Нумо, чадо, вставай і йди сюди негайно!
Двічі просити не довелося. Максим вихром вилетів у монастирський двір… і остовпів: двоє ченців тягли волокушу, на якій лежав…
– Йосипе, що з тобою?!
Вмить опинився Залізняк на колінах поруч з волокушею, припав до рук Шелеста, складених на його грудях: долоні були холодні як лід.
– Йосипе?!
Насилу зрушив закам'янілі руки: під ними відкрилося багато прикрашене руків'я кинджала, встромленого в сонячне сплетення. Максим потягнув за руків'я – лезо було закривавлене, але кров з-під нього навіть не засочилася.
Смертельна рана була нанесена так давно, що труп уже оклякнув.
– Коли ви розмовляли вчора ввечері, ти бачив у нього цей кинджал? – немовби далекою луною донісся до послушника голос ігумена Мельхіседека.
– Ні, панотче, це не його зброя…
– Отже, це не самогубство?
– Його вбили… вбили!..
Зненацька Максим зрозумів, хто насмілився напасти на гінця кошового отамана Війська Запорозького! Ну, так воно і є: от чому руків'я кинджала багато прикрашене!.. Ну звісно ж, звісно!..
І послушник несамовито заволав:
– Так-так, його вбили!!! Убили ці самі… як їх?.. Конфедерати барські вбили – от хто!!!
– Конфедерати?! Які такі конфедерати?! Що ти верзеш, отроче?
– Та ці самі! Ось ці от!
Максим заходився обшукувати труп: учора під час суперечки гонець показував йому послання кошового, де коротенько роз'яснялося положення справ з Барською конфедерацією й містився заклик до антипольського повстання. Однак замість достопам'ятного листа послушник витяг з-за пазухи загиблого пергамент розкішного вигляду, з позолоттю по краях і поважного вигляду зеленою печаткою на шовковому шнурку. Пергамент був трохи ушкоджений ударом кинджала, що обірвав життя Йосипа Шелеста, й обагрений зовні його кров'ю.
– Подай-но це сюди, – велів ігумен. Залізняк скорився. Настоятель дуже уважно оглянув печатку. Обличчя його, дотепер серйозне, тієї ж миті стало врочистим. Отець Мельхіседек проголосив співучо, немовби завершуючи проповідь:
– До грамоти прикладена печатка Божою милістю імператриці російської Катерини Олексіївни!
Потім зламав печатку, розгорнув пергамент і прочитав…
Києво-Печерська фортеця, Україна, 12 серпня 1768 року.
– То що ж за повеління містилося в документі, що ти називаєш Золотою грамотою?
– Указ цариці про необхідність захистити віру православну, врятувати землю батьків і дідів наглих від нищівного впливу католиків. Грамота обіцяла всякому, хто володів нею, право різати, вішати, знищувати у всякий спосіб, якого душа зажадає, ляхів, жидів і уніатів. А крім того повідомлялося, що за зроблене ніякого покарання не буде.
– І як же ти вчинив?
Брякнуло залізо кайданів: це арештант в безсилому гніві стис невеликі, але міцні кулаки.
– Кожен на моєму місці вчинив би так само… У присутності монастирської братії над застиглим уже тілом січового товариша мого Йосипа Шелеста я, не барячись ні секунди, випросив благословення отця Мельхіседека на те, щоб розірвати дану мною обітницю послуху й виконати царицину волю, викладену в Золотій грамоті.
– Що ж відповів тобі ігумен Свято-Троїцького монастиря?
– Зрозуміло, він благословив моє рішення, тому що дуже засмутився долею славетного запорожця, якого підло зарізали ці псипідпанки ляські!..
Далі Кирило Григорович майже не слухав бранця. Загалом, усе було зрозуміло: організаторів бунту обдурили найжорстокішим чином… але водночас із елегантною простотою, на яку здатен був лише витончений розум!
Ну так, звісно ж: підле вбивство гінця, посланого в Мотронинський монастир отаманом Запорозького коша, вкрай розбурхало всю братію на чолі з самим ігуменом Мельхіседеком. За цих обставин настоятель Свято-Троїцької обителі просто не міг відхилити прохання Максима Залізняка, що всім серцем рвався оголосити священну війну за потоптану віру православну, за нібито потоптану конфедератами землю батьків і дідів наших…
Далі все пішло, як по писаному: розлючений послушник зібрав у Холодному Яру тисячу чоловік, незадоволених бешкетуваннями польських панів (які й насправді мали місце в незліченній кількості), гайдамаки ввійшли в Мотронинський монастир, відстояли там всеношну, одержали особисте благословення ігумена – і спалахнула Коліївщина!!!
Пригадуючи, що в зниклому листі кошового йшлося про Барську конфедерацію, гайдамаки насамперед ополчилися проти панів-конфедератів: саме їхні володіння першими потрапили під нищівні удари бунтарів… з якими хвальки не могли вдіяти анічогісінько! При цьому до Санкт-Петербурга щотижня прибували перелякані прохання (більше схожі на благання) польського короля Станіслава-Августа Понятовського про допомогу як проти Барської конфедерації, так і розбурханих холопів!
Зрозуміло, у цій ситуації Її Імператорська Величність Катерина Олексіївна ніяк не могла залишатися байдужою до прикростей союзної Польщі. В охоплені бунтом землі був надісланий корпус генерала Кречетнікова, який для початку зайнявся чомусь не гайдамаками, а втихомиренням геть деморалізованих конфедератів. Останні виявилися абсолютно не готові воювати одночасно і проти росіян, і проти гайдамаків, тому особливого опору не чинили. Тож осередок Конфедерації – фортецю Бар, а слідом за нею Бердичів, Львів і навіть гордий пишний Краків росіяни скорили майже граючись.
Тут в Умані сталося щось надзвичайне: замість того щоб відбити облогу повстанців, старий мудрий сотник Іван Гонта з усіма підлеглими козаками з надвірної міліції панів Потоцьких зненацька перейшов на бік гайдамаків! Умань захлинулася в крові декількох тисяч жертв, а околишні дерева прикрасилися трупами повішених рядком поляків, євреїв і собак… Подальший безкарний розгул Коліївщини загрожував похитнути підвалини держави, тому генерал Кречетніков одержав наказ негайно заарештувати бунтарів.
Що і зробив без єдиного пострілу: адже Золота грамота клятвено обіцяла повну безкарність «захисникам віри православної»… Гайдамаки преспокійно здалися на милість генералові Кречетнікову, він же негайно оголосив грамоту підробкою, виготовленою Максимом Залізняком з напучування хитрого ігумена Мельхіседека Значко-Яворського. І от уже Іван Гонта замордований поляками, настоятель Мотронинського монастиря зміщений з посади, а Максим Залізняк…
На колишнього послушника було моторошно дивитися: худий, блідий, у жалюгідному лахмітті, з кайданами на руках і ногах, без ніздрів, а на чолі й щоках випалені букви «В», «О», «Р».
Варнак…
Отакою виявилася плата за вірність государині імператриці й за неухильне виконання її наказів!..
– Скажи мені от що, – перервав Розумовський бранця, що захоплено розповідав про штурм Лебедина. – Тебе самого або когось із монастирської братії хіба не насторожила та обставина, що показаний тобі Йосипом Шелестом лист кошового отамана зник, тоді як замість нього на трупі ти виявив так звану Золоту грамоту?! Хіба не дивно?
