Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
— Підеш, княже, слом до Ратимира. Полк твій сіверський готовий, та князь же туричів усхідніх не відає про се.
Любиця здивувавсь:
— А як же полк?
Осмогруд, не дивлячись на нього, проказав:
— Поведе син твій, Стоїл.
В усіх, хто чув сю балачку, з подиву аж вуса пообвисали, та ніхто не зважився й слова зронити супротиву Великому князеві. Любиця теж не знав, на яку ступити, й що діяти, й що казати, й Осмогруд зрозумів се й першим пішов геть.
— Сього ж дні, — тільки й мовив він, але в тих трьох словах забриніла пружна струна тятиви.
Того ж таки дні під обіди Стоїл Любичич повів зготовану вітцеву потугу через холодні ще хвилі Данапра. Весілля, що призначалося на останній, Дажбожий день сідмиці, було відкладено на невідь коли.
Любиця Пугачич з'їздив до всіхднього турицького князя Ратимира й повернувся з його присягою сукупити обидві раті. Любиця ще не встиг заскочити й до своєї полотки, щоби вчинити требу Цурові за щасливе вороття, й був страшенно здивований, коли Великий князь поспитав його після всього:
— А де є тота княжна, Данка?
— Де їй бути: в полотці…
— Не є там. Її вмикнуто.
— Ким?!
— Твоїм сином.
Вуста Осмогрудові сіпалися, й він міцно стискав їх. Любиця спробував усміхнутись:
— Молода кров… не терпиться, може, й прислав по неї… Хай жониться…
Та Великий князь одрубав:
— Гони по ньому й речи, нехай вертає княжну в Стан.
— Пощо?..
— Візьму її жоною!
Любиця Пугачич насилу стримався, щоб не сказати Великому князеві лихого слова, та тільки почервонів і зціпив зуби, а коли сонце перекотилося через полуднє, взяв три сотні комонних косаків і побрався на захід, навіть не зголосившись до молодого володаря перед рушанням.
По трьох днях і Великий князь усією потугою раті своєї переплив Данапр.
Розділ 23
Вислідники перестріли головну рать Осмогруда вже за Данапром чільний воєвода їхній Живко доказав:
— Воїжир, жупан турицький, стоїть у гирлах Дунаю.
Та Великого князя цікавило не тільки се. Він поспитав:
— Ходили сте й на той бік?
— Ходили смо, Великий княже.
— Й що сте виділи?
Чільник вислідної сотні завагався. Що вони виділи? Рать, велику рать турицьку, й вози, й комоней, і череди споживної худоби.
— Скільки їх є? — знетерпелививсь Осмогруд.
Живко збрижив чоло На таке запитання не сплоха відповісти. Великий князь нарешті попустив:
— Питаю — на око скільки їх?
— На око? Виділи смо сім корогов темних. Мабути, тисяч із сімдесять.
Осмогруд махнув Живкові, щоб ішов, а сам замисливсь. Одну тьму він виставив поперед себе, шість мав під своєї корогвою. А де ж оті три, що їх повів Стоїл Любичич? Ні від Стоїла, ні від отця його вістей і досі не було, вислідники теж нічого не сказали про Стоїла, й іти далі не було змислу.
Поподумавши сей день і наступну ніч, уранці Великий князь гукнув головного волфа Вербана й повелів йому дізнатися волю Юра Побідника. Вербан спалив на вогнищі дволітню телицю, й спечену в її серці кров показав невтіху:
— Рече Юр Побідник стояти? — запитав Осмогруд, і чільний жрець кивнув запнутою головою:
— Так показує жертва…
Він і досі з острахом поглядав на Великого князя й не наважувався казати відверто: так або ні.
Осмогруд засів у своїй полотці з наміром дочекатися від кумира ліпшого знаку чи бодай почути щось про князя Любицю Пугачича або його сина. Та ні вістей, ні ліпших знаків не було, й у кінці квітного місяця він послав за Дунай ту саму сотню вислідників. Сімдесят тисяч Воїжирової раті супротиву сімдесяти — його власних… Хто зможе? Юр Побідник чи їхній Тур? Про міжню вдачу тамтих він начувся ще змалку, та не се хвилювало зараз Осмогруда. Хвилювало невідоме: де ті три тьми Стоїла Любичича? Й де сам Любиця Пугачич?
За товстими стінами великокняжої полотки притамовано гомонів багатотисячний табір, але всередині було тихо й прохолодно. Роб-огнищанин допіру підіклав у вогонь дубових рубанців, і полум'я силкувалось облизати їх пекучими язиками. Та дубці не піддавалися, й Осмогрудові раптом похололо на душі. Невже се він завинив перед теплим духом свого вогнища, перед домашнім Цуром, і Цур тепер одворотився від нього?
Юний володар квапливо зняв із полиці над вогнищем глечик і линув у полум'я священної олії. Вогонь засичав і став поволі чорніти. Осмогруда повив ще дужчий ляк, і він вигукнув у двері:
— Лиско!
Старий, ще вітчий вогнищанин, мов тут уродився, й князь безпорадно вказав йому на згасаюче полум'я. Лиско вибіг, уніс трісочок і торішнього сіна й заходився коло вогню, та в сей час увійшов чільник вислідної сотні Живко й зблиснув проти дверей голеним тім'ям. Оселедець коси йому змок і прилип до щоки, й Осмогруд забув за свої дотеперішні страхи:
— Що стало? Що-с вислідив?
— Стоїла, Великий княже, — прохрипів Живко, мнучи шапку. — Стоїл… ускочив.
— К-куди?
Від несподіванки Осмогруд аж затнувся.
— До Воїжира турицького…
Того ж дня нарешті прибився й сіверський князь Любиця Пугачич. Він так і не знайшов свого сина й тепер був геть приголомшений звісткою. Сімдесят Воїжирових тисяч та тридесять тисяч під корогвою Стоїла — супротиву їхнім сімдесятьом…
А Великий князь Осмогруд ще й злостиво нагадав:
— І всі ладді греків афінських.
Рудовусий северин спідлоба глянув на Осмогруда:
— Повелиш закувати мене в колодки?
Великий князь витримав його погляд:
— Ні. Але сина твого закую, коли здобуду. Йди.
Любиця згорбився й вийшов, а вранці його не стало. Осмогруд ошалів:
— Де він є?
Та ніхто не знав. Лише згодом хтось повідав, що сіверський князь Любиця взяв пару коней і двох робів і нишком перейшов на той бік річки.
— Мав би закути його, — сказав Осмогрудові Дорогомир, але Осмогруд лише сумно зітхнув:
— Отець ніколи чада свого не видасть. Так я речу? — звернувся він до малого воєводи. Слободан теж зітхнув, нічого не мовивши. — Дивно ми слухати твої річі, — сказав по довгій хвилі Осмогруд. — Супротиву коханого друга намовляєш…
Велій болярин Дорогомир нахмарився:
— Коли друг ускакує до ворога твого, то ворог і є друг йому.
Се була правда, й Осмогруд знову подумав, який він ще зелений і як мало знає людей.
Але по двох днях той настрій випарувався, й Осмогруд зайнявся ще більшим шалом супроти Стоїла.
— Вийму й із-за Дунаю, й з-відусюду вийму! Й посаджу в колоддя, й возити-йму як того звіра хижого. Я-м Великий князь, і моє слово зверху буде!
Вранці Осмогрудова рать усією потугою витяглася далі на полудень. Але в серці Великого князя не було супокою. За що ж він ратиться? За вкраїну вітчу? Волів би думати, що се так і є, та щось мовби пропікало його зсередини, й перед очима виринав образ кароокої русинки, яку силоміць умикнув молодий Любичич.
Так і не давши ради своїм думкам, Осмогруд ішов і йшов на полудень, а коли до Дунаю лишалося менш як два денних поприща, несподівано прибув Любиця. Він увійшов до великокняжої полотки й став коло порога. Був обдертий і схудлий, підборіддя йому геть заросло рудою щетиною, очі ж дивилися з глибоких западин, червлені й стомлені. Слободан перший устав йому назустріч, і Любиця якось негнучко вклонився Великому князеві й так само негнучкими здавалися його слова:
— Мій син Стоїл…
Осмогруд не витримав:
— Що?!.. — В голові майнуло найгірше припущення. — Що-с учинив ти з ним?.. Де він є?
— Тута, — відповів Любиця. — По сей бік Дунаю, — додав він і знесилено вхопився за головну соху полотки. Тоді ноги йому підламались, і він був би впав, коли б Слободан учасно не взяв його попід руки. Вічі рудовусого Любиці стуманіли, й Слободан крикнув до Великого князя:
