Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗

— Я-м ся знав не тікмо з вітцем твоїм, а й з дідом твоїм, Боримислом…

Осмогруд не застав на сім світі Боримисла, й казання старого були йому не зрозумілі, та він прихильно взяв його в темряві за руку й посадовив поряд себе на ложу. Тимна мовив, снуючи далі недокінчену думку:

— І вони слухали мене й речінь моїх: й отець твій Велеслав, і радці його.

Великий князь тепер уже знав, про що вестиме мову Тимна, й протягло зітхнув:

— Речи, діду, я вчиню, як ректи-ймеш.

Тимна помовчав, тоді спитав:

— А пощо не палиш світила в своїм вогнищі, Великий княже? Потемки слова не знаходять вуха людського. Вони також живі, як і дух людський.

Осмогруд гукнув, не встаючи, вогнищанина, й коли той прибіг і запалив три світила та повісив їх на середню соху, Тимна поглянув на молодого володаря. Чуб і вуса в старця були геть білі, аж яскріли.

— Був я-м в Ольбії, грецькому торжищі. Привіз єсмь до них збіжжя пашенного й скір, і заліза болотного від дулібів, і мечів. І видів я-м у торжищі грека їдного. По-руському зветься Дардан, а по-їхньому… Геродот! І рече мені Геродот: «Знаєшся, Тимно, з басилевсом вашим, тож речи йому, що й в Афінах не всі урядці велемудрі».

Осмогруд здивувався:

— Се мовить гречин? Дивно ми є слухати річі твої.

Старий мов і не чув його:

— Й радить Дардан сей, тобто Геродот, збитися з ладдями грецькими й трієрами, іже ввійшли в море наше.

Осмогруд отетеріло поглянув на Слободана, та той сидів, уп'явшись очима у діл: певно, дідо Тимна вже повів йому все те до нитки.

— Й се рече гречин? — ще з більшим подивом перепитав Осмогруд, і сього разу Тимна почув його.

— Гречин, сину Велеславів.

— То чи не є сей Дардан… сей Городот ускоком грецьким?

— Не є! Рече: ліпше буги битим, аніжелі побитим. Зумів єси?

Молодий володар зрозумів. Тоді схаменувсь:

— А як же… клятьба дідня?

— Коли в дім русина приходить гість, русин дає йому все й ні про що не питає три дні: сам оповість, коли хіть мати-йме. Якщо ж гість і по третьому дні мовчить, господар питає його: хто єси й пощо-с прийшов до вогнища моїх дідів?

Старець, ані слова більше не сказавши, встав і мовчки попростував до дверей. І вже з порога, обернувши голову, мовив:

— А ще чолом б'є тобі гречин той: привели туричі тобі роб наліжних красних. Є межи них діва ім'ям Данка. Взяли її з тамтої трієри, що на неї рекли люди «червлений афінець». Перейми викуп за діву й оддай її всп'ять гречинові тому Дарданові. Люба йому та Данка.

Й сього разу вже пішов зовсім, а молодий князь полишився з важкими думками на самоті. Слова дивного гречина не бгались у голову. Думку про те, ніби Дардан-Геродот заради тієї роби вдався до хибних намовлянь, Осмогруд відкинув — се було б надто просто. Намовляти проти своїх кревних може тільки ускок, але й тут щось не тулилося купи. Осмогруд сів і схилив голову до самих колін, і тугий оселедець коси впав аж на червлені халяви. Меч Юра Побідника видався йому страшенно важким, і се вже було вкотре…

Уранці він звелів Слободанові знайти ту робу, що про неї мовив гречин. Малий воєвода не швидко повернувсь, і, на виду в нього застигла розгуба.

— Що ся стало? — спитав його Великий князь.

Той відповів:

— Стоїл Любичич зажонився з нею.

— Взяв наліжницею?

— Ні, Осмогруде. Зажонився з нею син Любичин.

— Із робою?!

Слободан стенув плечима. Болярські пересуди й досі лишалися йому чужі й незрозумілі, хоча й сам став уже малим воєводою, майже болярином.

— А так…

Осмогруд вийшов з полотки. Данапр був по-весняному широкий і каламутний, і над його плесами та над неосяжним обширом Великого лиману перегукувалися чайки. Великий князь обернувсь і глянув у той бік, де сновигали вої та боляри, й поманив рукою косака з варти:

— Поклич Любицю! — Тоді подумав і додав: — Любицю, й Дорогомира, й Радуна Струнича, й Людоту.

Й коли викликані невдовзі посходилися до великокняжої полотки, він сказав:

— Приймаю з'юз турицького князя Ратимира.

Се було громом серед зими, й чільники ратні перезирнулися. Любиця всміхнувсь і швиденько стер усмішку долонею. Та Великий князь мовив інше, після чого Любиця вже відверто розтяг руді вуса:

— Поймай, княже Любице, тридесять тисяч і йди до Дунаю. Відітнеш грецькі ладді од Воїжира.

— Сам відітну? Комонцями?

— Ладдями князя Ратимира. Ті з моря, а ти з суходолу. Зумів єси?

— Зумів єсмь! — охоче підвівся Любиця. Сталося те, чого хтів: без тиску й утиску на молодого володаря. Афіни треба провчити, й старий Тимна Вовкогуб мав слушність у тому. Після розмови з Осмогрудом біловолосий гість ночував у Любиці, бо доводився йому далеким родаком.

Коли домовились про все, що стосувалося майбутньої витяги, й високі радці почали виходити, Осмогруд спинив Любицю:

— Тоту робу, котру ти-с пойняв у наліжниці синові свому, віддай, княже, Тимні.

Любиця спохмурнів:

— Робою гречинові? Вона ж не грекиня чи якась там персіянка, щоби з волохатим у ложе лягати!

Осмогруда здивувало, що сіверський князь усе знає, проте не став допитуватися, лише повторив:

— Оддай, княже.

Любиця зблід:

— А ти віддав би-с, Осмогруде, дочку свою чужинцеві?

— Роби не мають племені, — спокійно завважив Осмогруд. — Тому вони й роби.

Але Любиця повідав:

— Тота Данка, Великий княже, є роду мого!

— Як то?!

— Донька брата мого в других, [66] князя руського Берила. Вмикнули її гості фінікійські й продали в Ольбію, а ольбійці — тамтому гречинові афінському.

— Веди! — коротко мовив Осмогруд і пішов попереду Любиці в той бік, де були намети сіверського князя. Коло наметів стояв гармидер, туди й сюди шастали можі та жони, челядники й роби, й Осмогруд повірив, що Любиця Пугачич готується до справжнього жоніння.

— Де вона є?

Рудовусий князь одразу повів його до крайньої полотки. Всередині вешталося кілька жін, і він кивнув їм головою вийти. Всі кинулися до дверей, але Любиця схопив найостаннішу за руку:

— Осе і є вона. — Й сказав до діви: — Розіпнись. Перед Великим князем се можеться.

Діва зняла з голови напівпрозірну грецьку намітку, й Великому князеві аж не стало чим дихати. Діва була юна й красна, як русалка польова. Майже кара коса її товстим плетивом спадала на високі груди, чорні брови були невдоволено й трохи лякливо зведені над карими вічми, а тендітні губенята напіврозтулилися й пашіли жаром. Тонке зелене полоття спадало їй до самого долу, й Осмогруд насилу спромігся одвести від неї погляд.

— То ти-с русинка? — дивлячись убік, вичавив він із себе.

— Русинка єсмь. Але була-м увесь час прикута до іншої роби й не могла-м себе вбити.

— Князева Берилова донька єси? — Осмогруд і не помічав, як вона виправдовується, що стільки жила робою

— А так, Берилова…

— Коли ж умикнули тебе чужинці?

— На тій весні.

Данка говорила неголосно, але слова мов скрапували їй з вуст округлими дзвінкими срібляничками.

— А кличешся як?

Дівка відповіла, та Великий князь і не чув її відповіди. Йому було щемно слухати сей нечуваний досі голос, і він повторив те саме:

— А як ся кличеш?

— Да-анкою! — здивовано звела на нього ясні вічі князівна. — Вже-с питав про се допіру.

Великий князь аж тепер подивився на неї вдруге й зашарівсь:

— А скільки літ маєш?

— Сімнадцять.

Сього разу й дівка зашарілася, й Любиця стурбовано блимав то на неї, то на Великого князя. Тоді запала мовчанка, важка й нестерпна для всіх трьох, і рудовусий господар похопився бодай словом розвіяти її з полотки:

— Донька вона моєму братові в других, Великий княже.

— Берила, князя руського, — мовби самому собі пояснив Осмогруд і раптом заквапився: — Ходім, княже, ходім, бо ще маємо… — Й, вийшовши з полотки, попрямував до берега, де стояв червлений намет із великокняжим знаком на версі.

А наступного дня, коли Любичині тридесять тисяч комонців із пішаками та обвозом уже стояли, готові до походу, Осмогруд несподівано мовив Любиці: