Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
Знялася тривога, сторожові чайки метнулись навздогін, але решта й досі тонула в непрозірному тумані й не йшла їм на допомогу. Лише по годині ладді з обох кіс вийшли навперейми втікачеві. Греки моря не знали й мусили триматися берега, туричам же воно було рідним полем, і над захід сонця вони здогнали трієру.
То був добре відомий усім їм «червлений афінець». Коли він так ревно втікав, серед ночі та ще й у сю бурю, то десь мав свої причини й наміри, й туричам хотілося будь-що перехопити його. Та сонце вже пірнало за сніговий небосхил, і чайки наблизилися до трієри лише поночі. Хвиля розгулялася в зріст людини, довгі висмолені човни метало й кидало, й поморянам ніяк не щастило вп'ястися баграми в слизькі боки судна попід трьома рядами довжелезних весел. А коли перші вої, долаючи опір грецьких моряків, таки вихопилися на трієру, вибили всіх захисників на корму й присвітили смолоскипами, — того, за ким, власне, гналися, межи моряків не було.
Велій болярин Залтан, який був чільником гонитви, розпитував браного грека, й той відповів:
— Елленотамій Протаґор утік перед вами в малій ладді.
Залтан спересердя вдарив бранця мокрим чоботом у бік і звелів шукати велечинного афінця. Та Протаґора не знайшли ні тієї ночі, ні наступного дня. За сей час він міг утекти до самої Тіри в Данастровому лимані.
Той самий бранець, якого Залтан ударив чоботом, не без утіхи потвердив се:
— Втік елленотамій, і ввесь форос із собою побрав, тавре.
За те образливе слово Залтан повелів тут таки стяти грекові голову й урікти її всесильній Ладі. Не за срібні таланти форосу, який Протаґор повіз в Афіни, а за те слово «тавр», що в устах грека було найбільшою образою для турича-поморянина.
По кількох днях плавби розлюченим морем туричі пристали в рідних затонах під горами, трієру спалили тут таки на воді, а всіх полонених греків повели в гори й на жертовнику Ладиного хорому постинали їм голови.
По місяці часу, як станули сніги й усі річки повиходили з берегів, Залтан знову прибув до Осмогруда на чолі великого сольства. Сього разу він привіз дорогі дарунки — князь туричів Ратимир мав багато срібла й золота і не поскупивсь. Осмогрудові Залтан передав добрий фінікійський меч у золотих піхвах, золотий лук у золотій тулі та п'ять десятків стріл, теж із золоченими й гострими, наче жало, плотиками.
— І ще велів Ратимир передати тобі дванадесять роб-наліжниць, аби кругле літо була любов межи нас, бо дванадесять — то місяці в літі, — мовив Залтан і махнув кудись рукою. Його супутники ввели до великокняжого намету дюжину молодих дів у прозірних полотках на вічі. Далебі й крізь тонку тканину було видко, що Ратимир дуже старанно добирав сей дарунок, і всі, хто сидів у наметі, захоплено ахнули.
Залтан махнув і вдруге, щоб дів роздягли, та Великий князь Осмогруд перепинив його:
— Речи своєму господареві дяку від мене. Оружжя беру собі, а роб оддаю болярам.
Дів повиводили, й се геть схвилювало боляр, бо ще не відомо було, кому який жереб випаде. Та дарунки лишалися дарунками, а доводилося робити й діло, й усі чинно приготувались до перемов. Залтан не вельми крутив хитрими словами. Він сказав просто:
— Заповідає тобі Ратимир і вдруге піти не з'юз. Великий князь Осмогруд важко зітхнув.
Про сутичку з греками на морі він добре знав і не схвалював дій Ратимира, та багаті дарунки турицького князя мовби спутували йому язик, і він не знав, як повестися. Тоді вирішив дати мову своїм радцям, а сам сів на золотошиту подушку й тоскно втупивсь у полум'я вогнища.
Залтан зрозумів хитризну Великого князя й неспокійно засовавсь, але й Любиця, й Радун Струнич, і Людота, й Дорогомир говорили довго й нудно, й не було змоги перебити їх — така в посла служба. Говорили про закони гостинности й закони дідньої княтьби, за порушення яких людей карають небожителі. Великий же князь мовчав і ніби й не слухав сольських теревень, задивлений у полум'я. Нарешті Залтан вистеріг шпарку між словами й сказав:
— Афінські трієри, й дворядні ладді, й малі ратні судна ввійшли в наше море, Великий княже.
Се не справило належного враження, бо грецькі ладді завше плавали зі свого моря в наше. Привозили вино й рідке зелене мастило, зване оливою, череп'яні горнці й дороге полотно, а везли в Афіни та інші свої торжища все, чим багаті україни, й орачів-русів, звомих полянами, й хліборобів-сіверян, і древлян, і похмурих бродників-саків. Тоді Залтан сказав інше:
— Вельми многі кораблі їхні позаймали всі заводі й у Тірі-торжищі, у й другому грецькому городі, Істрії, по той бік гирла Дунаєвого. Стількох ладь ще смо не виділи ми в своєму морі…
Й коли й се належним чином не вразило нікого з присутніх, Залтан виклав те, що й мав сказати востанку:
— Наустили супротиву тобі Великого жупана турицького західнього Воїжира.
— Хто його наустив? — прокинувсь Осмогруд, і Залтан утішно посміхнувся.
— Греки, Великий княже.
— Воїжир доводиться моїй матері братом рідним! — підвищив голос Осмогруд.
Але сол турицького князя східного зронив — наче випадково:
— Тепер у Воїжира-жупана знову сидить брат твій…
Сього казати не належало, та ще й у таку часину, Залтан зрозумів се, та запізно. Великий князь Осмогруд схопився й майже вибіг надвір, а сколотські веліможі та турицькі сли перезирнулися, несвідомі того, що їм тепер чинити. Дорогомир ніякового кахикнув, Любиця Пугачич поволі підвівся, по ньому заходились підводитися й інші. Насувалася ніч, у вузькі двері блимала оката Зоря, мовби намагаючись уторопати, що сталося межи сими людьми, та ніхто навіть не глянув на чарівну сестру Сонця й Місяця.
Кілька день тому з україни Сіверської прибули гінці. Коромольний Великий князь нещодавно з'явився там, сидів у домі свого тестя Пудана Пугачича й підбивав його до котори супротиву Осмогрудові. Тепер сіверський князь Рудан питав через гінців, що йому чинити зі своїм зятем.
Осмогруд не відповів Руданові Пугачичу. Брата вже досі не було в Севері, й ніхто не відав, чи повернувся він знову за Дунай до жупана Воїжира, чи знайшов притулок десь-інде. Великий князь ходив усі ті дні, мов покараний. Він потроху почав був забувати про ті чорні дні, тепер же Соболь знову роз'ятрив його пригоєну рану, а Ратимирів сол Залтан так необачно поліз у неї пальцями. Отже, Соболь знову подався за Дунай…
Коли Великий князь повернувся до своєї просторої полотки, там уже нікого не було. В начищеному вогнищі тлів червлений жар. Осмогруд пішов до свого заширмленого ложа й випростався на кунячому покривалі в чоботях. У темряві щось ворухнулось і почувся голос:
— Осмогруде…
Великий князь ніскілечки не подивував із того, бо то був голос молодого тисяцького воєводи Слободана.
— Речи, що маєш.
В усьому Стані лише Слободан вряди-годи називав Великого князя на ім'я, й сього права йому ніхто не заперечував.
— Осмогруде, приїхав старець Тимна. Він має хіть видіти тебе. Допіру приходив.
Великий князь добре знав, про кого йдеться, та мовчки лежав. Що має сказати Слободан, скаже й сам, підохочувати його не потрібно. А що се стосуватиметься перемови зі слами від Ратимира, Осмогруд і не сумнівавсь. Але Слободан сказав інше:
— Не забув-си ще того грека?
— Котрого? — Я знаю стількох греків, подумки сказав собі Осмогруд, що їх для ідного князя, навіть Великого, аж забагато. І все-таки він підвівся. Давня тривожна згадка майнула йому в голові й змусила перепитати: — Отого? Не забув єсмь. А що тому?
— Дідо Тимна повідає тобі про нього, — всміхнувся молодий воєвода.
Осмогруд звісив ноги:
— Клич.
Він знав, що Тимна вже десь тут, коли Слободан просить о перемові з ним. І не помилився. Воєвода вийшов, і незабаром повернувся до полотки з Тимною. Старець був і досі високий і стрункий, мов тич, і, входячи в двері, мусив нахилити голову. Серце Великому князеві сповило солодкою млістю, бо разом зі старцем до намету ввійшли далекі й трохи призабуті весни. Осмогруд підвівся й став перед Тимною, ніби то не він, а сей древній дідо був Великим князем. Старий підійшов ближче й поцілував Осмогруда в плече. Се не принижувало гідности ні того ні того, й Тимна ласкавим голосом проказав:
