Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Що ти про віру заливаєш, кажи, на яких умовах із турками замирилися! — вирячивши очі, кричав старий козак, що вибіг наперед натовпу.
— То є неправда! Слово гонору! — відчайдушно відбивався Собеський.
— Кинути їх тут!
— Додому, досить!
— Коні передохнуть, що будемо робити? Геть звідси!
Пристрасті завирували ще сильніше. Окремі групи козаків полишили коло й почали ладнати вози. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Крик лунав такий, що неможливо було розібрати ні слова. Собеський і Ополінський стояли під хоругвою і розгублено позирали на те, що діялося навколо. Такого розвитку подій вони, здавалося, не очікували.
Становище врятував Сагайдачний. Зрозумівши, чим може закінчитися Рада, він ще до її зібрання наказав гармашам спорядити три гармати. Тепер він махнув рукою, і ревіння натовпу заглушили один за одним три гарматні постріли. Після цього довбиші щосили загупали в тулумбаси. Хвилина за хвилиною галас почав стихати. Нарешті стих зовсім, якщо не враховувати неголосного шелестіння, що нагадувало сюрчання тисяч коників у степових травах.
Сагайдачний підняв булаву.
— Слухай гетьманського наказу! Зараз же припинити непослух! Ви на війні, скурвлячі діти, чи в шинку? На горло скараю, матір вашу туди… Це ще що за бидлятник?!
Тиша стала оглушливою. За хвилину Сагайдачний продовжив:
— Тож зараз же вибрати двадцять депутатів! Хіба звичай забули? Нехай ваші обранці вирішують усі питання, а не крики… Що не зрозуміло?
Пропозиція вибрати депутатів сподобалась, і козаки, розбившись на окремі партії, обговорювали кандидатури достойних. Подекуди знову виникали сварки, але вони швидко стихали.
Нарешті через годину двадцять сивовусих депутатів вийшли наперед. Поважно ступаючи, у високих зі шликом шапках і кармазинових жупанах, старі козаки наблизилися до послів. За давнім звичаєм, сіли у коло і неквапно почали обговорювати один пункт умови за другим. Не забули запалити люльки. Натовп повністю притих.
Сагайдачний напружено мовчав. Оглядав стривожено тисячі козацьких облич. Жупани, списи, мушкети, лядунки, очкури. І серед них очі, очі, очі… Що в них, у тих очах? Хіба просто так покинуть усе й підуть? Це ж безглуздя! Хіба тільки Польща в небезпеці? А Україна? Турки захоплять в першу чергу її. Пропаде все: і храми, і міста, і села. Пропаде й Запоріжжя, що його Порта вважає гніздом розбійників… Усе стане під владу бусурманського султана. О Боже всемогутній, хіба до цього допустим?
Тепер він уже нічого не вирішував, тепер можна було лише зачекати… Сагайдачний довіряв Ходкевичу — давно його знав. Але чи повірять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелі!
Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе військо стояло не розходячись. Запорожці свято оберігали свої звичаї і раз прийнявши рішення, згідно з традицією, дотримувалися його невідступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.
Нарешті у внутрішнє коло покликали осавулів і виклали своє рішення: воювати й надалі. Взамін за це поляки клялися на Святому Письмі й дали слово шляхтича, що про всі зносини з турками повідомлятимуть козаків, будуть лобіювати у Сеймі питання православ'я, як і обіцяли раніш, а також допоможуть із харчами, налагодивши спільне постачання обох таборів.
Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя — грізна козацька сірома.
Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.
Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.
Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.
У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого вітерцю.
У Переяславському курені все йшло за вже звичним розпорядком: підйом, як тільки-но засіріє небо, молитва, сніданок, що тепер був дещо ліпшим, ніж до ночі дванадцятого вересня, а потім зайняття позицій на окопах. Шанці вже стали такими обжитими, що навіть мали ознаки деякого примітивного комфорту. Подекуди були підбиті деревом і застелені кожухами, під возами лежала солома, що трохи оберігала від вологості й багнюки.
Микита, Максим і Андрій, як завжди, лежали під шмигівницею, у двох сажнях від них у неглибокій ямі палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Півторакожуха і Сипаха. Ще далі — двоє греків і Грицько Граб'янка. Вони, хоч і були ще у турецькому одязі, поголили бороди і тримали у руках самопали. Всі вже знали, що греків звуть Александрос та Никодим і вони рідні брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нічого не розуміли з дивної чужої мови. До Граб'янки ставилися сухо, але він і сам не прагнув спілкування — сидів весь час мовчки, напружено про щось думаючи.
Кульбаба, Непийпиво і Горбоніс дещо отямилися після короткочасного полону і лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Білобородька відвели їх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав їх Семенові Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обійми. Але відразу побачив подив Білобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрієві і Максиму. Запитав про дивних супутників. По дорозі до коша Микита переповів їхню дивну пригоду.
Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день він просидів з почорнілим обличчям, не поворухнувшись, нічого не ївши і не пивши. По табору повзли чутки, що більше сотні загинуло. Він добре розумів, що надії побачити сина майже немає, і розпач рвав груди. Та раптом усе перемінилося. На радощах закидав ошелешеного Андрія запитаннями і не відходив від нього ні на мить.
Від товаришів козаки дізналися, що нічний напад був більш ніж удалим. Лише їхній курінь став багатшим на триста голів овець, двадцятеро коней і одну гармату. А що вже до лантухів з ячменем і просом, фур із сіном, то їх вистачить не менш ніж на тиждень. Ділили на загальній Раді й іншу здобич: посуд, шатра, багатий одяг і гроші, але змучені голодом козаки зараз про це навіть не згадували. Втрати Переяславського куреня були незначними: лише шістьох поранено та двох убито. Вбитими були Ковтун та старий Бульбанюк. Суворі козацькі душі знайшли нарешті спокій на полі бою. Обидва були справжніми січовиками без роду і племені, за якими якщо хто і заплаче, то це кобза… Найбільших втрат зазнав загін із полку Сагайдачного, що стримував розлючених турків і дав можливість відійти основним силам…
Не вагаючись, турки почали наступ. На цей раз ішли до обох таборів — польського і козацького. Як завжди, почали обстріл із гармат, щільно посипаючи ворожий табір смертельним градом ядер і гранат. Понад годину стугоніла і дибилася земля довкола козацьких шанців, укривалися завісою порохового диму порядки турецької армії. Величезні кулі з виттям розтинали повітря і проорювали цілі рови у вогкій землі, ущент розбивали укріплення й ламали вози. Полилася кров. Козацька армата відповідала, ведучи нерівну артилерійську дуель. Пороху не шкодували, у турків вдалося добре поповнити його запаси. Ефективність вогню оцінити було неможливо: турки щільно вкрилися димом власних гармат, але похмурі гармаші ні на мить не припиняли вогню, люто зиркаючи вперед з-під низько насунутих на очі шапок.
