Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗

Сагайдачний, не відповідаючи на посмішку, потиснув простягнуту руку.

— Мої взаємні вітання пану воєводі Віденському і гетьману Великого князівства Литовського. Як ся маєте, як здоров'я?

— Здоров'я не тішить, — із сумом відповів Ходкевич, — а як ваша рука?

— Пухне. Пальців майже не чую, і болить ще більше. Напевне, на цей раз добре зачепили.

— То є кепсько! Я накажу своїм найліпшим лікарям надати вашмості всю можливу допомогу.

— Дякую ласкаво, але я не з тим.

— Ну, то може по келиху фалернського? То був улюблений напій Понтія Пилата! — запитально подивився на Сагайдачного Ходкевич.

Сагайдачний хитнув головою на знак згоди. Ходкевич ляснув у долоні, і слуга, що миттєво з'явився (це був той самий рудий шляхтич), по вінця наповнив яскраво-червоним вином кришталеві келихи.

— Хоча, з іншого боку історичною правдою є те, що цей божественний напій несправедливо поєднують з іменем Пилата, адже він існував і до прокуратора, і після нього.

Сагайдачний пригубив келих.

— Чудовий смак. Маю до вас нагальну справу.

— Я вас слухаю.

— Нам стало відомо і, нехай пан дарує мені, відомо досить вірогідно, що до вас прибули посли від султана. Я цілком довіряю вам, але повинен визначитись…

— О, хай пан не продовжує. Ви маете на увазі візит Костянтина Вевелі? Я вам все поясню. Я намагаюся завжди бути чесним і прозорим для своїх союзників, тож мені прикра ситуація, що склалася. Пану буде достатньо шляхетського слова гонору?

— Цілком.

— У такому разі даю вам слово гонору уродзоного шляхтича, що жодних зносин з турками я не маю. Те, що прибув цей волох, говорить тільки про одне: турки самі почали шукати шляхи для почесного миру. Єдине, чого вимагає Вевелі, те, щоб ми спорядили посольство до візира Гусейн-паші. Але я ніколи не пішов би на такий крок, не повідомивши запорожців.

— Дякую, шановний пане. Мене цілком задовольнила ваша відповідь. Ми з вами разом провели вже не одну битву, мали не одну вікторію. Але вам відомі наші звичаї — я не є самозванцем, вирішальне слово за козацькою Радою.

— Що пан має на увазі?

— Козаки невдоволені. Звістка про появу Вевелі пролетіла миттєво, тепер табір вирує. Крім того, до мене прийшов лист від митрополита. Він пише, що Сейм не виконує своїх обіцянок, це теж може знуртувати натовп. Якщо збереться чорна Рада, ні ви, ні я не зможемо затримати тут козаків ні на хвилину, а це катастрофа для всієї кампанії і Речі Посполитої.

Ходкевич пройшовся по кімнаті. Зморшки на його блідому чолі поглибились.

— Що ви пропонуєте? — нарешті запитав він.

— Ви мусите послати високе посольство до козаків. Нехай це будуть такі люди, котрі могли б гарантувати виконання їхніх вимог. А це, по-перше, прозорість у стосунках з турками, по-друге — виконання рішень Ради в Сухій Діброві, по-третє — підвищення утримання. Ми вважаємо, що сорок тисяч злотих занадто мало за нашу роботу.

— Добре, ви маєте рацію, — по хвилині роздумів мовив Ходкевич, — на чолі посольства я призначу Якова Собеського і Петра Ополінського. Сподіваюся, що ці мужі заслуговують на повагу козацтва.

— Цілком підтримую ваш вибір. І дуже прошу вас не баритися. Крім загрози козацького бунту, є ще одна загроза.

— Яка?

— Турки відновлюють сили і дух у війську після останніх поразок. Гадаю, що всі ці зволікання для них — виграш часу.

Ходкевич задумливо погладив коротко стрижену борідку.

— Я віддам наказ, не гаючись. Які ще нагальні справи турбують вашу милість?

— Це поки все, — стримано відповів Сагайдачний.

— Гаразд, — Ходкевич багатозначно подивився на спорожнілий келих Сагайдачного. — Добре вино, погодьтесь?

— Я не мав сумніву і раніше щодо погребів вашої милості.

— Ще келих?

Сагайдачний заперечливо захитав головою:

— Дякую за люб'язність, милостивий пане, але я повинен повертатися до війська. Прийміть щиру подяку за вино й… Одне слово, радий, що ми порозумілися.

— Що ви, завжди радий вас бачити! — Ходкевич ледь схилив голову в поклоні. — Славний гетьман Війська його королівської милості Запорізького завжди бажаний гість у моєму домі…

Слова Цецюри Севрюка не були перебільшенням — табір гудів. Сагайдачний, не вірячи своїм очам, поглядав на купки козаків, що, мов комашня, вкрили все навкруги. Подекуди лунали гучні погрози у бік польського командування. Із спорожнілих шанців сиротливо виглядали не потрібні тепер нікому гармати. Турецького нападу очікувати було нікому. Втім, коли гетьман проїжджав поруч, крики вщухали, — очевидно, авторитет Сагайдачного поки що під сумнів не ставився.

Біля намету зібралась уся генеральна старшина. Стурбовано поглядали на гетьмана. Сагайдачний мовчки кинув повід джурі і покрокував до намету. Через хвилину звідти вибіг джура й кинувся на пошуки лікаря: у гетьмана відкрилася кровотеча.

Відразу по обіді прибув гонець від Ходкевича. Він повідомив, що посольство готове виїхати до козаків. Сагайдачний відпустив лікаря і звелів подати коня.

Через хвилину в супроводі хорунжого, бунчужного й булавничого він виїхав до середини обозу. Над головою лунали тривожні звуки литавр, що збирали козаків на Раду. Звідусіль, обганяючи почет гетьмана, поспішали запорожці.

Коли до козацького кола вкотилася пишна польська кавалькада з Ополінським і Собеським на чолі, Сагайдачний уже стояв на вкритому килимами підвищенні. В руці тримав булаву. Гетьманська хоругва тріпотіла на вітрі, що посилився. Поляки спішились і залишили коней челяді. Виблискуючи панцирями, попрямували до Сагайдачного. Мовчки схилились у поклоні. Сагайдачний кивнув головою у відповідь. Поляки, за звичаєм, піднесли дарунки — турецьку шаблю й два італійські пістолі. Вислухали слова подяки.

— Від імені мого короля, коронного гетьмана, Сейму й свого власного хотів би мовити слово козацтву, — голосом, у якому бриніло почуття власної гідності, звернувся до Сагайдачного Собеський.

Сагайдачний помахом руки вказав на місце поряд із собою. Собеський, проминувши кілька сходинок, застиг. Оглянув притихлі лави багатотисячного війська. Після паузи почав, широко розкочуючи слова:

— Козаки! Славні лицарі запорізькі! Захисники отчизни! Звертаюся до вас як до одвічних оборонців віри християнської і захисників кресів [48] Речі Посполитої.

Ваша відданість у нашій боротьбі проти агресії Османської Порти і Татарського ханства вже багато разів перевірялася на полях марсових, а хоробрість і військова сила достойні найвищої оцінки. За це корона не раз винагороджувала своїх дітей. Хоча у минулому у відносинах між короною і козаками були й темні сторінки, всепрощаюча рука його королівської милості щедро обдаровувала своїх вірних слуг, а пам'ять не обтяжувалася старими негараздами.

Так було досі, так, будемо вірити, буде і надалі. Навіть за короткий час цієї кампанії ви показали, що сказане мною не порожні слова. Чудеса хоробрості й умілі дії плечем до плеча із шляхетним лицарством принесли свої плоди — турків зупинено. Мало того, їх деморалізовано і пригнічено. Тисячі й тисячі бусурманів уже гниють у землі, а будуть лежати поряд із ними ще більше! Ми повинні бути разом!

Мене уповноважено завірити вас, що ні військо польське, ні ясновельможний гетьман, ні найсвітліший князь і королевич не мали наміру про щось домовлятись із турками без згоди на те наших союзників запорожців. Ось листи! — Собеський високо підняв у руці сувої паперу з важкими печатками. — У них найсвітліший королевич Владислав дає гарантії моїм словам. Прошу зачитати у колі і дати відповідь.

Військовий писар прийняв листи Владислава і Ходкевича і зачитав їх. У листах майже слово в слово повторювалося те, що сказав Собеський. У натовпі почав наростати гомін. Спочатку тихий шелест, потім гул, а потім і хвиля криків укрила майдан, на якому провадилася Рада.

— Брехня! Не слухайте їх! — кричали з одного боку.

— Зрадники! За службу нашу туркам продаєте! — лунало з другого.