Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Що з тобою? — запитав Микита.
— Гадав, що зустріч проґавив.
— Диви на нього! Ти й тут панянку знайшов? — підморгнув Андрій.
— Ні, тепер пана… Микито, дай коня, мого поранили вранці.
Непийпиво уважно подивився на Максима і відклав ложку.
— Давай, розказуй усе.
Максим, зітхнувши, переповів ранкову пригоду в польському таборі.
— От скурві люди! — з досадою мовив Півторакожуха. — Ти їм і того, і сього, кров за них проливаєш. А воно тобі води шкодує! Ну, є правда на світі?
— Пани… — відгукнувся Товкач.
— Гм… — протягнув Микита, нагадуючи розмову в ямі, посеред турецького табору. — Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком… Ну от що, я поїду з тобою. І ти, Андрію, збирайся. А коня он у Півторакожуха візьми. У нього кінь добрий. Таку тичку возить, то під тобою літатиме.
Виїхали за дві години до заходу сонця, Микита хотів пересвідчитися, що Грабовський не надумав якої каверзи. Коней пустили риссю і розглядали краєвиди. Милувала око зелень трави. Давно її такою не бачили. На полі бою земля вже давно перетворилася на чорну, збиту тисячами ніг і копит пустелю. Те саме було і в таборі. А тут природа раділа останнім теплим дням і хизувалася своєю незайманою красою. Пологі горби і долини, подекуди вкриті лісом, чарували. У високих травах сюрчали міріади цвіркунів і коників, мчали у далечінь дикі кози, наполохані присутністю людей, у небі виводив свої пісні жайворонок. Неподалік ніс свої широкі води Дністер.
Незабаром під'їхали до лісу. Молоді грабки тягнули до світла свої тонкі гілки, з яких уже почало осипатися листя. Козаки притримали коней, озирнулися. Ніде нікого. Пустили коней на пашу, а самі вляглись у траву. Після напруженого бою особливо виразно відчувалася ця безлюдність і тиша. Не вірилося, що за кілька верст звідси сотні тисяч людей зібралися, щоб убивати і калічити одне одного. Дивним видавалося й те, що вони у цей рай прибули з цією самою метою.
Нарешті неподалік заіржав кінь. Козаки миттю підхопилися, скочили верхи. На чолі загону з п'яти вершників до них наближався Грабовський. Він встиг зняти панцир і був одягнутий у кармазиновий жупан і боброву шапку. Позаду їхали у простому одязі пахолки. У кожного в руках був спис, за плечима маячили цівки мушкетів. Побачивши козаків, спинилися. Грабовський скинув жупан, каптан і залишився у шовковій, гаптованій сріблом сорочці. Сидів бундючно у кульбаці, насмішкувато поглядаючи на Максима.
Горбоніс теж скинув жупан, під яким виявилася домоткана латана сорочка.
— Ну що, пане-ляше, кого гетьман врятував?
— Тебе, звісно. Але тепер уже не врятує. На що вдаримося?
— Ти й вибирай.
— Ну, то, може, на списи? Хоча для тебе і батога було б досить!
— На списи, то на списи. — Максим пустив повз вуха другу частину сказаного Грабовським і взяв у Микити довге ратище з прапорцем під вістрям.
Роз'їхались.
Постоявши лише мить, щосили вдарили коней. Коні зірвалися з місця і понесли вершників назустріч. Ратища націлились у груди противникові. Кінські гриви, мов прапори, майоріли у струменях повітря, копита виривали цілі пригорщі землі.
За мить до удару Максим притримав коня й ухилився вбік. Спис розітнув повітря зовсім поряд, не зачепивши козака. Миттєво Горбоніс повернувся і вдарив. Шляхтич відбив ратище вільною рукою і пролетів з улюлюканням туди, звідки рушив у бій Максим.
Повернули коней вдруге. Цього разу Грабовський перед ударом звів коня дибки, підставляючи під Максимовий спис широкі кінські груди, а сам щосили вдарив зверху вниз. Козак зрозумів маневр супротивника і замість того, щоб бити коня, узяв ратище двома руками і швидким рухом ударив по списі Грабовського. Почувся сухий тріск, і в руках у Горбоноса залишився лише дрючок: ратище розлетілося в друзки. Роз'їхалися. Максим кинув на землю непотрібний тепер уламок зброї. З широкою посмішкою Грабовський устромив неушкоджений спис у землю.
— Заколоти б тебе, лотра, як різник коле на Різдво свиню. Се було б для тебе справедливим покаранням. Але ти б'єшся з Грабовським! Мені потрібна чесна перемога. Може, в хама шабля міцніша, ніж спис? — шляхтич рвучко вихопив із піхов шаблю.
— Чесна, кажеш? О, пан Грабовський завжди був лицарем! Навіть тоді, коли цькував хортами беззахисних хлопів.
— Цо?! — Грабовський від здивування навіть притримав коня, натягнувши повід так, що той повернувся навкруги. Пильно придивився до Максима.
— Я тебе десь бачив!
— Тю, не впізнав! Ну, що ж зробиш, роки минули. А от я тебе добре пам'ятаю.
— Ти, напевно, є мій хлоп! Пся крев! Я не битимусь зі своїм хлопом! Це принизливо! — Грабовський укинув шаблю в піхви і повернувся до пахолків:
— Візьміть його!
Микита з Андрієм вихопили шаблі.
— Е, ні, пане хорунжий. Так не буде! — виступив наперед Микита. — Перед тобою козак славного Війська Низового Запорізького. Він занесений у реєстр його королівської милості. Тож бийся або віддай шаблю.
— Шаблю?! — захарчав слиною Грабовський. — Гаразд, буде тобі шабля!
Він вихопив зброю вдруге і щосили вдарив коня острогами, аж з боків тому закапала кров.
— До бою!
Максим погнав назустріч, і за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельній каруселі шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висікаючи час від часу бризки іскор. Дзвін змішався з хрипом коней і короткими криками вершників.
Спливали хвилини. Обидва спітніли й пристали. Коні хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватої піни. Шляхтич не піддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Він стримував усі випади і пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрієм почали помічати, що Максим грається з ворогом. Кілька разів він уже міг завдати вирішального удару, але чомусь не робив цього.
Укотре роз'їхалися, люто поїдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боєм коней.
— Тяжко? — хрипко запитав Максим захеканого поляка. — Спробуй батогом, він легший.
Не кажучи ні слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленіше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячі коні. Поступово з обличчя Грабовського зійшов вираз люті, що перетворився на здивування і нарешті застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втім, побачив лише Максим.
— А що таке? Пан ніби не має настрою? — насмішкувато промовив він.
Грабовський не відповідав. Він уже стишив натиск і лише крутився довкола Максима, очікуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очі заливав рясний піт.
Раптом він кинув коня вперед і по-зрадницьки рубонув під неозброєну руку козака. Ще мить — і перемога за ним. Але Максим видався прудкішим. Він похапцем перехилився через коня, перемістившись тому мало не під живіт, потім випрямився і плазом шаблі вперіщив шляхтича межи плечі. Грабовський аж засичав від болю. Злість, біль і сором заступили йому очі, і він остаточно втратив обережність. Налетів, як вихор, не думаючи про захист, і рубав, рубав… Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей і не перекреслило червоним пройнятий потом білий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблі, із дзвоном ламаючи її навпіл, а величезний козацький кулак зацідив у вухо. Земля перевернулась і вдарила у спину, перехопивши подих.
Бачив над собою лише бліде обличчя козака. В очах його не було ні радощів, ні насмішки. Дивився якось сумно.
— Так ось, Мареку. Що хотів, те й маєш. Таких індиків, як ти, я багатьох бачив. Багатьом віку вкоротив. А ти… Ти не гетьману дякуй, дякуй дружині своїй, пані Юстисі. Добре в неї серце, хоч і полька. Я залишу тобі життя.
З відчайдушним зусиллям Грабовський звівся на руках.
— Геть! — гаркнув до пахолка, який хотів допомогти панові. — Я впізнав тебе! Ти Максим, грубників синок. Той, що із запорожцями проїзними утік!.. Ти знаєш пані Юстисю? Відповідай, псячий вишкребку!
— Даремно лаєшся, пані тобі не зраджувала. Просто вона добра людина.
— Чорт! Хлопська кров до хлопської завжди тягнеться. Я знав… Але думав, що вона зможе стати…
