Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Григорію?..
Наталя опустила качалку, занесену для хвацького удару. Вона не розуміла, що відбувається.
– Грицю!..
Чоловік сидів на підлозі з почервонілою мармизою, з його вирячених очей котилися сльози. Однак на відміну від Кирилка, плакав він зовсім беззвучно.
– Гришуню, що з тобою?!
Відкинувши непотрібну більше качалку, наполохана Наталя схилилася над чоловіком. Як згодом з'ясувалося, Григорія трафив шляк. Після цього він прожив ще рік, але вже більше не вимовив жодного слова… та що там – навіть мізинцем не міг поворухнути!..
Після смерті чоловіка заповзятлива Розумиха завела корчму, завдяки чому родина нарешті вибилася з убогості. Корчма її славилася не тільки в Леміші, але й далеко за межами хутора, а горілка, що колись убила її чоловіка, почала приносити надзвичайний прибуток. Діти в усьому допомагали матері, росли дружно, не сварилися.
Кирилко все життя доношував одежу, що лишалася від старших. Латка на латці, ні нової сорочки, ані тим паче нової обувки йому ніколи не перепадало.
Старанно пас худобу. Був слухняним.
Як і Олексій, співав у церковному хорі, хоча ні силою, ні красою голосу, ані старанністю до брата не дотягував.
У школу до дячка ходив справно – щоправда, зірок з неба не знімав. На відміну від Олексія, грамотою не захоплювався, втім, почерк мав гарний. Тому вся околиця приходила до Розумихиної корчми з проханням написати листа або справити якийсь важливий папір.
Також Кирилко обожнював чудові пироги, які мати пекла по великих святах.
А найбільше мріяв вибудувати новий будинок, великий і гарний. Не хату, а саме кам'яницю, що колись побачив на картинці. Й неодмінно сад посадити з деревами вишневими та яблуневими, і щоб багато квітів було навколо. Дуже подобалися Кирилку польові квіти!..
Ох, і заживуть у цьому будинку вони з дружиною на славу, а решті на заздрість!!! Ясна річ, дружина у нього буде найвродливішою, найдобрішою та до того ж найлагіднішою. Дитяток народить йому – не порахувати… І неодмінно стане зранку чоловікові пироги свіжоспечені подавати…
От про що мріяв бідолашний пастушок.
Наталя верталася із Санкт-Петербурга, поринувши у важкі роздуми. От приїде на рідний хутір, і почнеться нове життя!..
Хатку похилену неодмінно треба відбудувати.
Для сімейства старшого сина Данилка, тепер уже померлого, зробити б щось корисне потрібно – втім, за його вдову Олексій обіцяв поклопотатися…
Для віддалених родичів, які ніяк у люди вибитися не можуть, треба в Олеська посад попросити.
Дочкам би вибрати наречених якнайбагатших і якнайшляхетніших. Голоті відмовити, причому рішучо: не рівні вони тепер нікому ні в Леміші, ані в його найближчих околицях!..
А от Кирилко!.. Так, із вихованням молодшенького можуть виникнути проблеми.
Втім, дорога додому виявилася для старої Розумихи складною, тож від тяжких думок доводилося постійно відволікатися. Найчастіше пригадувалися чомусь останні дні, проведені разом з Олексієм. Він дав матусі грошей на дорогу, ще хотів приставити охорону й численний почет, однак Наталя категорично відхилила цю пропозицію:
– Шлях неблизький, Олесю. Раптом на мене розбійники нападуть?
– То я ж для того вам охорону й надаю, щоб лиходіїв віджахнути, – намагався пояснити турботливий син.
– Е-е-е ні, синку! Розбійники саме й можуть напасти через те, що охорона зі мною буде, – посміхнулася великодосвідчена практична жінка. – От без охорони вони, мабуть, моїм добро погребують… До того ж людей і годувати, і напувати, і розквартировувати потрібно буде. І потім, раптом хтось бовкне чого зайвого під час зупинки?..
– Мамо, я ж вам грошей даю на дорогу, щоб ви охорону могли годувати-напувати, ні про що не піклуватися…
– Гроші, синку, давай хоч зараз. Гроші – вони завжди згодяться… А от охорона все-таки не потрібна, без неї і спокійніше, і звичніше. І екіпаж скромніший давай, тому що який ти мені показував, занадто вже помітний. Не потрібно отак виділятися…
– Так немає в нас більш скромних, мамо! Ті, що я вам показував – вони от і є самі скромні. До речі, ви їх не повертайте, собі залишіть. І ще слуг візьміть для супроводу: у дорозі допоможуть, подадуть, принесуть.
– Слуг?! – не на жарт перелякалася Наталя. – Ні, Олесю, слуги мені взагалі не потрібні: не звикла я до того, щоб хтось мені прислужував. Нехай слуги тут у вас залишаються. Вам вони потрібніші, а мені така розкіш ні до чого.
– Але матусю, а якщо ви сукню зняти захочете?! Нині мода така, що самі ви з усіма цими гачечками та застібками ніяк не впораєтесь.
– Звідки це тобі про гачечки-застібки відомо? – підозріло спитала Наталя. Олексій мовчав, тому виникла не надто приємна пауза. Втім, на відповіді мати не наполягала…
– Сукню зняти, кажеш? Для цього одного дівчиська вистачить. От і вибери мені, Олесю, дівчисько якнайспритніше.
– Тоді бери Марисю, – з цими словами Олексій підштовхнув до матері струнке гарненьке дівчатко, – ото вона і моторна.
Мати оцінюючи подивилася на служницю, вибагливо спитала:
– Тобі років скільки?
– П'ятнадцятий буде, – відповіла Марися й одразу ж засоромилася.
– Добре, нехай їде вона, – погодилася Наталя.
Ще Олексій виділив чотирьох візників, старшим з яких був Степан, та гарненького лакея Мишаню. Той щосили намагався сподобатись новій господині, послужливо кланявся, галантно подавав ручку. Свою оксамитову ліврею тримав в ідеальному порядку.
Після затвердження складу обслуги, раннім ранком чотири екіпажі з подарунками (три з яких незабаром змінилися звичайними возами – але про це окремо) відбули в Украйну.
Наталя Розумиха виявилась добрим організатором: вона встигала й за обозом стежити, і хату для ночівлі приглянути, і за постій поторгуватися.
– Агов, корчмарю, кімнати в тебе є? – отак зазвичай починалися «перемовини».
– Кімнати є, та не для тебе, тітко!
– А це чому ж?!
– Бо дорого коштують, тобі не по кишені будуть…
– А ти кишеню мою не чіпай – не твоя, мабуть.
– То що, хочеш сказати, зумієш заплатити?
– Зважаючи на те, що запропонуєш… Головне, скажи, як у тебе там щодо клопів? Бо минулого разу просто порятунку не було…
– Немає в мене, тітко, ні клопів, ані навіть тарганів. Дружина всю цю капость давно вже зіллям перевела всіляким.
– А не брешеш?
– От тобі хрест!.. Й окрім того, ми ж на ліжку тобі постелемо, а не на підлозі.
– Точно не на підлозі? Не обдуриш?
– На ліжку, тітко, на ліжку! Тому кімнати й дорогі, що на ліжку спатимеш.
– А люди мої як же?
– Й людей твоїх приймемо, тітко… Ну то що, лишаєшся або геть поїдеш інший нічліг шукати?
– То скільки ж ти хочеш за нічліг для мене й моїх людей?..
Далі відбувався безпосередній торг, причому обидві сторони лютували, немов розлючені кобелі, що гризуться за лідерство в собачій зграї. При цьому Наталя зазвичай нагороджувала корчмаря титулами «самовдоволений кровожер», «жадібний скнара» й іншими подібними епітетами. Господар же відповідав званнями на кшталт «божевільної баби».
Ясна річ, мати фаворита самої государині могла б без особливих клопотів заплатити навіть утричі більше проти суми, заявленої корчмарем на самому початку торгу. Але річ була в самому принципі – збити ціну будь-що! Тож любительку поторгуватися до запаморочення довго ще згадували на шляху її проїзду з Санкт-Петербурга до безвісного українського хутірця Леміша.
– Гаразд, залишаюся, щоб тобі, проклятущому, луснути від жадібності!!! – нарешті волала Розумиха, коли «торгаші» сходилися приблизно на середній цифрі. – Але коней моїх ти в стайню постав, напої і нагодуй як треба. Зрозумів?!
– Куди я твоїх поставлю, коли в стайні вже мої стоять?! – парирував корчмар.
– А мені плювати на твоїх коней! Хоч провалися ти разом з ними просто зараз, а мені ще додому їхати й їхати!.. Тож своїх конячок ти зі стайні виведи, а моїх, стомлених, туди постав. Мало що вночі трапиться, а мені на ранок свіжі та відпочилі коні потрібні…
