Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Те море дна не має, а за ним живуть песиголовці, вони воюють з острянами, а як повоюють їх, підуть на нас.
Дядьки жахаються, підливають зухові у збитій на потилицю шапці пива.
Стіни цієї корчми чули ще й не таке. Але вони, тисячу разів обхлюпані горілкою, вином та пивом, мовчали.
Я замовив тарані, хліба та кухоль пива — дешевшої вечері не буває на світі. Пиво було прокисле, зате коштувало дешево. Я подумав, що дешевий товар ніколи не слугує справі статкування, у нашому селі жив дідич, який мав дуже гарний сад, але ніколи не з’їв з того саду жодного хорошого яблука, хорошої груші та сливи, а тільки падалицю, червоточ, падалицю продавали й на базарі, з’їдали і спродували одну червоточ — падала інша, й так до останнього яблучка, й доводилося продавати за безцінь, а зняти яблука та груші цілі, налиті живим соком, шкодували.
Чимало людей живе отако, падалицею, жодного разу не скуштувавши свіжого плоду… свіжого слова, свіжої любові, запеклої ярості і злоби.
Чаділи в кутку люльками чумаки, брагарники грали в чуприндула, смикали один одного за засмальцьовані чуприни, силкувався заспівати на полиці, на куманцеві зелений півень і чи то давився димом, чи то оглух від гудіння голосів, навкіс від мене потягував з кухля пиво — ніякої страви біля нього не стояло — циган, десь моїх років, у червоній сорочці та синій жилетці, з коротенькою нагаєчкою за поясом, поглядав на мене, усміхався, неначе знайомому. Я усміхнувся до нього теж — усмішка нічого не коштує, а чоловікові, либонь, приємно.
— Не купив? — сьорбнув циган пива й підморгнув. — Купило притупило?
— Притупило, — погодився я, а сам подумав: звідки він знає? Мабуть, запримітив мене на ярмарку.
— Давай відгострю.
— Яким чином? — Либонь, циган жартував.
— А таким… Є в мене коник…
— Де?
— Тута. Не продав на ярмарку… Тягнувся, тягнувся й не витягнув, — засміявся циган. — Хочеш побачити коника?
— Та в мене грошей…
— Хочеш побачити?
Мабуть, правду кажуть — на дурнях світ стоїть. Їх більше.
Несподівана надія загорілася в моїх грудях. Циган був такий добрий, такий чепурний — підголений, умитий — зроду не бачив таких циган, що я повірив у фортуну.
— Ходімо, — підвівся циган, і я залишив на столі підвечірок та подався за ним. Уже посутеніло, сірі тіні від осокорів прослалися по подвір’ю, гемонськи пахли бузки, присипали цвітом останню недовіру. Циган шаснув у хлівець і вивів коника під попоною. Боже, що то був за коник!.. Тугий, як струна, щоправда, масті якоїсь невиразної, а може, то вечір перемішав усі фарби, неначе печений, копитця в бабках тонкі — такий може скакати хоч і цілий день. Циган хапав коника п’ятірнею за ніздрі, тріпав за гриву, гнув шию, задирав йому голову. Коник легенько відбрикувався, відступав, як те й роблять міцні, не норовисті коні.
— Правлю не дорого. Вісім талярів…
Я сапав, неначе після верстового пробігу. Справді, це неймовірно дешево, але й така ціна не по мені.
— Немає в мене стільки… Немає…
Я трохи не плакав. Убив би цигана, задушив за цього коника.
— Жаль… Коник добрий. Думав — купиш.
— Не пошкодував би… Але…
— Сподобався ти мені… Шкода…
Й потягнув коня в хлівець, а я, повісивши голову, потюпав до хати… Вже ступив на поріг, коли мене ще раз покликав циган.
— Ей, ти, вернися… — Він знову вивів коника… — Поглянь… Неначе огірочок. Оддам за сім.
— Не ятри, чоловіче, душу, — запросився я. — Немає в мене й семи. Шість з хвостиком… Ото все.
— Жаль… Ох, як жаль, — зітхнув циган. — Що ж, доведеться оддати комусь іншому. Такого коня…
Я махнув з досади рукою… Але циган завернув мене втретє… Він стояв у дверях хліва й тримав у поводі коня.
— Гарний ти чоловік. Полюбився мені… Жалітимеш коня, по тобі бачу. Не хочеться оддавати якомусь харцизові… Скільки в тебе є?
— П’ять і дві копи… Себто трохи більше шести…
Циган довго мовчав, світив очима до зір.
— Ех, де циганове не пропадало… Уподобав тебе… Катма… Пропав Хома. І дала б, і боюся, що мама скаже… Все не наше, тільки гріхи наші… Гроші, молода жінка та бистрі коні — то лихо. — Сипав і сипав приказками. — Одне лихо оддаю, друге беру. Давай гроші… З кунтушем. Отако — о. Я й не рахую. Давай полу.
Й передав, як то й ведеться в такій справі, повід з руки в руку через полу жупана.
— Літай, вітер доганяй… Згадуй цигана Гната. Впав я, як галушка в окріп… Дурень гадає, а розумний робить. В’яжи коня та підемо вип’ємо могорич.
Я збив назад коня, прив’язав до ясел, ще й помацав рукою за драбиною — там було сіно. Ще не вірив своїй удачі, стояв, обамбурений радістю, мені кортіло вивести коника й одразу ж, цієї хвилини, гайнути в ніч, будити копитами сонну дорогу, жахати поснуле птаство на вербах, летіти й летіти… Але треба запити могорич. Боже, яка удача мені трапилася, який славний чоловік цей Гнат!
Я так зрадів, що забув у дверях пригнутися й торахнув лобом об верхній одвірок, аж мені свічки засвітилися в очах. Потер лоба, прийшов до тями, подався до хати. Мені в подив — цигана в корчмі не було. Пройшов туди, заглянув сюди — немає. Вийшов надвір, погукав — тихо. Десь оддалік тупотіли копита. Вони й розбудили в мені тривогу, кинувся до хлівця, пірнув у темряву, наставивши поперед себе обидві руки, і вперся ними в кінське черево. А далі намацав попону. Хух, коник на місці. Відв’язав повід, потягнув за собою. Він ішов неохоче, ледве витягнув його в двір. Уже геть стемніло, шпак виспівував на в’язові за синицю, се такий зух, що втне за будь — якого птаха. Навіть у пітьмі я побачив, а може, скорше зрозумів, що це не той кінь, якого мені показував циган, ще раз помацав руками й намацав під попоною гостру, неначе ніж, хребтину. А далі моя рука заграла по ребрах, по вгнутих клубах. Ще подумав, що, може, помилився, кинувся в хлів, в один бік, у другий… і повалив лісяну стіну. Тоді я зрозумів усе: задня стінка хлівця була тільки прихилена. Я аж заскрипів зубами… А по хвилі розсміявся не веселим, а все ж рятівним сміхом. Чортів циган! Бісів циган, сучий син! Отако одурив, та ще кого, мене! Білокобилку, січового характерника, бувальця, який сам кому хоч натре в ніс перцю, кого хочеш обведе довкруг пальця, пожне там, де не сіяв. А він же, клятий циган, сказав: дурень гадає, а розумний робить. Се він мене мав за дурня. Мене! А що ж, таки правда: на дурнях світ стоїть. Отож, робити нічого, після програного бою кулаками не махають. Піду я та довечеряю, такого «громака», либонь, не вкраде ніхто.
Довечерював уже в присмуті.
…Гаразд роздивився на коня вранці. Це було коняче диво, потвора, котра мала більшу схожість з псом, аніж з конем. Величезна, наче коробка, голова з велетенськими вухами, які обвисали в обидва боки, гостра, неначе стулена з двох шалівок, хребтина, збитий лівий клуб, криві, з порозбиваними копитами ноги… А ще ж мала та тварина норов… Розтулити їй рота й вправити в нього вудила не було ніякого способу, одягнути гнуздечку також, кінь тримав голову високо — високо (якщо ж ішов, то нюшив біля землі, неначе мисливський пес), путати не давався, йшов, коли хотілося йому, а коли не хотілося, зрушити його з місця не могла ніяка сила. Одначе на тому я також трохи знався. Але вже на перших кілометрах понабивав на сідниці вовчків, що їх ніколи не набивав і в дитинстві. Хоч і зробив собі з мішка сіделечко, натопкавши мішечка травою, підкладав його під себе. Боліли (не було стремен) ноги, мішечок часто зсовувався. А ще кінь виявився кувачем — у бігові діставав задніми копитами передні, виклацував, неначе на цимбалах.
І все — таки посувався я значно швидше, ніж раніше. Та виявилося, що з тим конем проклятий циган продав мені біду. Свого туговузда я напасав по пастівниках, випнцях, при дорозі — трави йшли в ріст, молоді та рутв’янозелені, — напасений, коник тюпав і зовсім не кепсько, проте дрімав на ходу й дуже низько опускав голову, я боявся, щоб він її не загубив. Ну й вигляд мав я на своєму румакові! Під’їхав до ставу, подивився на власне відображення у воді і вхопився за живіт. Одна потвора верхи на другій.
