Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
На мить запала така тиша, що було чути, як в одного з лавників буркоче в животі, а далі почувся жіночий зойк — то скрикнула Сміяниха — й почулися плач та лемент численних Сміянових родичів і челядників. Мабуть, він таки був не кепським чоловіком. «Судіть за нашим християнським звичаєм, а не за чужинецьким!» — гукали з розчинених сіней. Совався на лаві, неначе вона пекла його, отаман — адже випив у Сміяна не одну кварту на свята та в будні, шепотілися на покуті піп з протопопом, по тому піп звернувся до судді:
— Взиваю о милосердії!
А плач і стогони й далі гойдали хату, і ревисько стояло неймовірне. Всім було шкода хазяйновитого козака.
Суддя ще довго мовчав, я бачив, що він навмисне розтягує цю мить.
— А ти, Пасько, прощаєш вину панську?
Довгоноса, з муратинням довкола носа, Паська відказала, не підводячи очей:
— Як люди…
— Отже, — провадив суддя, — маючи респект на всі попередні літа, зважаючи на прохання шкодуючої сторони та поневаж просить нас вся чесна громада села Кобеляки, суд дарує Сміянові смертну карність, звільняє від кари горлом і наказує ту вину осумовати так: оную Паську, котра домагається скутечної справедливості, за вчинену їй шкоду нагородити з Сміянових добр (при цих словах писар підсунув папір і далі швидко записував): овечками двома, які сама вибере, подушками, плахтою, трьома сорочками, поясом штучковим і хлібом, скільки по Спасові нажне собі за день на Сміяновій ниві; оному Сміянові заплатити вину панську, а судді за його труди дати волів чотири, овечок шість, отаманові рушницю з рогом і жупан синій, писареві трупесків, себто речей дрібних, на шість кіп.
Сміян і його родичі радо погодилися з тим, дякували судді. А я собі подумав: правдивий суд і славетний суддя, миршавий з вигляду, з чубом, неначе перепріла солома, з вусиками — пацьорками, схожими на обшмульгані вервечки, і такий дошпетний у розмислі та присуді. Цей не пропаде. О люди, люди… Не лихо, коли трава забиває траву, а коли бур’ян жене понад нею вгору?.. Який присуд винесе він мені та Савці? Адже в нас на двох тільки поганенька шкапа.
Після такої важливої для всіх мешканців Кобеляк справи, як Пасьчина, наша дрібна не мала в їхніх очах гідного пошанівку, й частина їх вийшла. Проте, щойно почали її попирати, вона вкинула суддю та лавників у глибоку задуму й навіть непевність, як бути: одводяться і той, і той. Я вирішив триматися однієї стежки (і вже обмірковував, як по ній іти): це мій кінь і квит, усілякі посилання на циган викличуть у шановного суду недовіру до мене, отже, був готовий заприсягнути на Євангелії та хресті, що коня не вкрав. Савка також виявив готовність скласти присягу. Він поставив двох свідків, один був п’яничка Хабло, маленький, як кулачок, чоловічок з довгою, до пояса, бородою, другий — статечний господар Захар Голуб, поважний і сповнений власної гідності. Першим свідчив Хабло, він торохтів, як порожня коробка, те й знай божкався і казав, що знає цього коня з лошати, пам’ятає, як воно вибрикувало, і їздив на ньому часто, возом та верхи, й навіть останнім часом… Судді морщилися з того торохтіння, й, врешті, суддя зупинив Хабла. А я попросив поважний суд дозволити мені запитати Хабла, й коли мені дозволили, сказав:
— Коли ж і куди ви їздили на цьому коневі верхи останній раз?
Хабло закліпав рудими повіками і бовкнув:
— На базар.
Я знизав плечима. Переглядалися й судді: чого б то Хабло їздив на базар верхи, та ще на такій хребтині. Та й Савка не дав би йому коня. А я перемовчав і правив далі:
— Якби ви їздили верхи на цьому коневі, то понабивали б на своїй гузниці вовчків, як я. Можу показати. Нехай покаже і пан Хабло.
Судді бридилися.
— Не треба.
— Ну, тоді нехай свідок скаже, який в цього коня ґандж.
Савка робив Хаблові знаки, доторкався рукою до руки, але Хабло смикав сам себе за бороду, та так нічого сказати й не міг.
— Який ґандж?.. Який ґандж? Немає ніякого ґанджу.
І тоді я сказав:
— Цей кінь — кувач. Він у бігові дістає задніми копитами передніх. І ще скажіть, панове судді, чи схожий я на такого, щоб крав отаку нікчемну клячу. Та вже б… — і прикусив язика.
Судді вчинили Хабла не гідним віри й одвели його свідчення. Тоді розгубився й Захар Голуб, почуваючись непевно, мимрив:
— Як подивлюся спереду, то неначе Савчин кінь, а подивлюся ззаду…
— А ти хвоста піднімав? — запитав я.
У зборні зареготіли. Суддя свою посмішку сховав у вуса. Одвів і Голубові свідчення, а кого поставити винним, не знав. У таких випадках суд має дати на пробу обох — позивача й позиваного, на пробу до трьох разів — розпеченою шиною або дибою. Мудрий суддя й виніс такий присуд. Але отаман і лавники не хотіли приставати на той рішенець, бо він надто жорстокий: шкапа — й тілесні рани, після яких людина може померти або лишитися на все життя калікою… Звичайно, було б найкраще, якби або я, або Савка не вчиняли одказу, визнали свої попередні твердження помилковими, тоді б судді наказали вибити винуватця киями або, принаймні, оддати на волю шкодуючої сторони, знявши з себе гріх за тяжку кару. Я не міг допомогти їм, хоч це було й легше за пробу шиною, одначе й після київ я довго не зможу йти. І не міг признатися, куди йду, чию волю сповняю. На мені жупан надвірного козака, пошарпаний і замицьканий, і ніякої подорожньої грамоти в мене немає.
Поки судді роздумували та радилися, я вирішив спрямувати суд на іншу стежку. Пам’ятав, що Савка цілу добу валявся на вовчій шкурі.
— Панове чесні судді, — мовив поштиво, але впевнено. — Адже не важко визначити, чия це скотина. Вона стара й мусить впізнати господаря. Накажіть привести коня, до кого він піде, той і його господар.
Судді визнали слушність моєї ради й наказали привести коня. Його прив’язали до плоту, а ми всі вийшли на ґанок. Сонце вже височенько піднялося над розкішними кобеляцькими садами, на молодій черешні яріли ягоди, поміж листям поблискували тугі бубки зелепух, одначе на всьому — на хатах, садах, траві попід плотом лежала печать якогось туску, чи то від порохні, котра висіла в повітрі, чи від спеки, цей туск пробився мені в душу, стало сумно, дратували й погляди роззяв, котрі завжди збігаються на такі видовища — декому не дай їсти, а дай побачити чуже приниження, а коли ще візьмуть когось на пробу, то й зовсім свято — а сумно від мертвотності світу сього, в якому маю борсатися, спіткнувшись на рівному, хоч покликаний для іншого — потинати ворогів, веселитися та веселити інших.
Безневинний кінь стояв, прикро прив’язаний до тину, зронивши голову — коробку та відмахуючись хвостом від ґедзів. Першим до коня рушив Савка. Він ішов до нього, широко розставивши руки, прицмокнув губами й кликав: «Кос — кось — кось. Савуре, кось — кось». Забачивши Савку, кінь потягнувся до нього, заіржав, та враз шарпнувся, неначе від нечистої сили, трохи не повалив тинок. Він і далі панічно задкував від Савки, бив копитами.
— Годі, — наказав суддя. — Йди ти.
Мені вдалося вкоськати гнідка, заспокоїти, але й до мене він не виявив великої прихильності, здригав поїденою оводами холкою, косував. Він сам вирішив нашу змагу. А вже мудрий суддя довершив:
— Високий суд зважив на прохання сторін, які обидві вважають себе повідними, і вволив їхню волю, та поневаж кінь не визнав у жодному позивачеві свого господаря, суд, дотримуючись скутечної справедливості, поступаючи подлуг права посполитого, постановив відмовити в позові обом, а шкапу взяти судді у відшкодування його трудів.
Сотник чомусь зітхнув і запитав:
— Навіщо тобі така шкапа?
— На чоботи, — відказав суддя, свідомий свого високого уряду та власної «скутечної справедливості».
Польний гетьман лежав хворий — поїв кав’яру та карасів смажених, й чи то кав’яр був несвіжий, чи карасі якісь не такі — з козацького озера, — він заслаб на живіт і за два дні вгуцав стежечку від намету у верболіз. Туди біг притьма, звідти його несли попід руки, охлялого, а тим часом двоє регіментарів — Малиновський та Пиво — не доходили згоди по налозі на козаків.
