Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Ливон збуряковів, закашлявся, відвернувся.
— Та я ж… не часто. І звідки він?.. От лихо.
— Він знає все, так що шануйся.
— Та вже ж нікуди подітися, — зітхнув Ливон глибоко, неначе останнє змолов. Отаке життя: одному до повного щастя не вистачає пуда хліба до нового врожаю, іншому, опріч власної малжонки, чужої молодиці. Виходило, що тільки в мене є все, бо немає нічого й ні за чим журитися. Хіба що за тими п’ятьма шагами, що знайшов їх не я, а Ливон. Але й то справа непевна. Ніхто з нас ніколи не знає, де знайде, а де загубить, якби знали, жили б інакше. Й знаходимо ми майже завжди менше, ніж губимо, та й рідко коли знайдене йде на користь. Як у малому, так і у великому. Принаймні, втрати роблять нашу душу добрішою та спочутливішою до ближнього, тоді ми краще розуміємо нашого брата в нещасті, коли ж тільки знаходимо, досягаємо, беремо, стаємо надто самовпевненими та гордовитими, байдужими до чужих болячок і лих.
Поки я отако розмірковував, стежкою з сорочками, повішеними на коромисло, пройшла жінка. Висока, ставна, гарна на вроду, випинала високо груди. Погойдувалися сорочки на коромислі, погойдувала станом жінка — гінким, високим, — вона почервоніла й ледве відповіла на вітання. Розгубився й Ливон. Я зрозумів усе й також розхвилювався. Той стан вартий змагань з нечистим. І подумав, чи не залишитися… Але в глибині моєї пам’яті загули гармати, залунали голоси січових побратимів. Стріпнув головою, одігнав ману.
Дорога повертала праворуч, бралася вгору — там стояло три хати в гущавіні старих крислатих диких груш, відтак спадала донизу до криниці, у якій вода зовсім близько, а на цямринах лежав прибитий до тичини ківшик, я напився води й пішов далі понад річкою, по той бік річки зеленіла гора в кипінні верболозів, бузини, а вище — ліщини, диких яблунь, в’язовника, по цей бік розстилалася широка долина, посеред неї під високими осокорами дядько в жовтому солом’яному брилі косив лужок. Бриніла коса; коли він замахнувся, сонце зблискувало на ній срібними променями. Боже, подумав я, як це гарно вийти вранці й по густій росі, яка висить на травах золотим намистом, повесту ручку. Ми, українці, тільки вдаємо, що нам найкраще коситься шаблею, насправді ж ми сердобольні і дуже мирні, і наші руки самі липнуть до коси… і ось вже коса вжикає біля самої землі, валить у покіс буйне різнотрав’я, а ти ступаєш широко, міцно, і за тобою стелеться дорога, неначе проїхав віз, чоло під брилем зволожується, на плечі сідає «орел» — пітна пляма, вгорі заливається жайвір, і коли ти мантачиш косу, її спів перекликається з його. Перший покіс — зворотний — з обох боків — великий, важкий, усі інші — менші, сонце повільно котиться вгорі, воно також косить свою небесну оболонь, на кущі ліщини, де тільки — тільки закипіли білі бубочки горіхів, висить твоя шанька з обідом, а під кущем стоїть тиква з водою… А може, шаньки немає, обід принесе малжонка… Он вона, пере на кладці білизну в потоці. Спідниця закасана вище колін… Світку мій, які ноги!.. І рукава закачані. Й стан… Мене аж затрусило, і я пирхнув, неначе кіт…
Молодиця оглянулася. Та це ж та сама… Де вона тут узялася? Либонь, пройшла навпрошки, стежкою. Неначе переймає… Ми дивилися одне на одного, в її очах цвіла весела райдуга, мої губи усміхалися, я добрий з жінками, нехай і не красень, але знаю, що подобаюся їм (вони мені подобаються всі), я ніколи не беру нічого силою, і вона зрозуміла це й також усміхнулася… І розпросталася, її високі груди рвалися з сорочки назустріч мені… Така може народити цілий курінь козачат. То чом би, чом би… І Ливон уже не суперник…
Дорога тягнула мене, а мої ноги неначе приросли до землі.
І раптом з гущавіні:
— Дарко!
Я неначе пробудився. А тут ще по горі — далеко — далеко, промчали два вершники, вони оглядалися назад, на долину, і я одірвав ноги од землі. Ішов, і все сплуталося докупи — молодиця з високими грудьми, вершники, жайвір у небі… Мій страх десь далеко, в п’ятах, а життя — в серці, і я ні за чим не шкодую і ні на що не скаржуся, є — як є, славлю Бога, що бачу світ, що маю дужі руки та ноги, душу, не забруднену кіптявою, в яку світить сонце. Я не зганьбив себе й не зганьблю надалі, не зрадив товариства, не зраджу й нині, я прожив, як міг, і хоч зазнав неймовірних злигоднів, зазнав і щастя, нехай і солоного, але щастя бачити сонце, гарних жінок, мчати на коні проти вітру, рубати ворогів, пити оковиту і їсти пасхальні яйця. Я все це спізнав, і шкодувати мені ні за чим.
З вершечка горба оглянувся. І аж не повірив очам. Коли йшов низом, було село як село і річка як річка, а звідси вони здавалися оповиті чаром. Річка робила дві петлі, текла лугом, а далі селом попід горою, здавалася синьо — зеленою стрічкою — у вербах і лозах, — а хатки — поодинці й купками, біленькі, неначе крашанки на спориші, і широкий майдан посеред села, а на майдані залита сонячним промінням церква з дзвіницею. І маленька біла постать над річкою, ось вона розпросталася, дивиться з — під долоні на гору. Я зняв шапку.
Пообідав в Іванівці, повечеряв у Василівці на весіллі — добре повечеряв, свати були щедрі, молода — привітна, тілиста, пиката, ряба (а молодий, наче пагінець часнику, який недавнечко виткнувся з землі, тонкошиїй і тонконогий), вона розвеселилася й, хоч їй і не випадало танцювати, пішла вихилясом, і я тоді вдарив у закаблуки, аж курява встала на точку, зачищеному посеред двору, і звинувся довкола молодої чортом, вона напирала на мене грудьми — паляницями, а я не ухилявся і думав про те, що молодий робитиме з нею, я, може б, і впорався (напевне впорався), а він? І шкода мені було його, і аж кортіло стати йому в поміч, попередньо підливши йому в чарку, одначе те супроти моєї совісті, і спав я на прикладку соломи в хліві, де смерділо мишами і курячим послідом.
Потім я страшенно шкодував, що не лишився ще на одну ніч у Ливона, — зазнайомився б з Одаркою і мав би ще п’ять талярів, десять талярів коштує непоганий кінь, конем добувся б до Недайводи втричі швидше, тепер же в мене тільки п’ять талярів та копа й п’ятнадцять грошів жовніра, якого спровадив Дніпром до моря, нете що на румака, а й на поганого шельвага не вистачить. Й плуганюся я ледве — ледве — позбивав у збучавілих чоботях ноги — про таких ходаків кажуть: жене волом зайця, — а мені потрібно бігти швидше, ніж заєць. Й млію я душею, а зробити нічого не можу.
…Вже повіяло вечірнім туманцем з поля, а я все ще безнадійно блукав у Кілчені по ярмарковому майдану, що одразу за цвинтаром, і вже починав заздрити тим, які лежали під високими хрестами за базаром і їм вже не треба добуватися на край світу, не треба ні добрих, ні поганих коней, а я втомився, понабивав на ногах криваві мозолі, охляв і з тривогою кладу зарубку за зарубкою на дерев’яній ложці.
Ярмарок давно скінчився, останні ярмаркувальники вибиралися в дорогу, хуторянин в обідраній шапці скрушно зав’язував на возі мішок з непроданими поросятами, які мовчали — скричалися, двоє п’яних кумів усе не могли впрягти в гарбу диманів, гончар пакував у солому на возі розставлені попід парканом горшки та макітри, двоє молодих циган пов’язали повіддям шестеро коней, свиснули й зняли пилюку над майданом. Це були останні продавці коней, я до них підходив кілька разів, торгувався, додавав до своїх грошей потертий кунтуш, але навіть найгіршого, безклубого коника не виторгував.
Засвітився вогник у корчмі біля мосту, покликав до себе. Корчма — стара, у розсадистій хаті, біля неї — шопа та хлівець, і шаленство бузків, які квітли неначе не перед добром, а мабуть, таки справді закипіли цвітом не на добро; по той бік мосту — інша корчма, нова, на дві половини, з повіткою для коней, зі стайнею та коморами, де можна перетримати товар, не треба великого розмислу, щоб скласти думку: обидві корчми ворогували, нова підтинала стару. В корчмі було гамірно — після ярмаркового дня, брудно — господиня — сама, без господаря — у жовтому очіпку, з — під якого вибилася сива коса, либонь, уже давно махнула на все рукою, стояла за шинквасом і посоловілими очима водила то в той, то в інший бік, куди бігала босонога наймичка в короткій спідниці, розносячи кухлі з пивом та страву в полив’яних мисках. У корчмі пахло несвіжою рибою, сивухою, важким чоловічим потом. Корчма — це чутки, брехні й побрехеньки, вісті з усього світу, од тих, що цар венеційський проголосив війну цареві турському, й до дрібних, місцевих: у сусідньому селі пропала вода в криниці, на хуторі в Лосія вкрадено волів, а за селом бачили коня білого, який ночами ганяє по полях, — на нещастя. Якби старенькі стіни корчми могли говорити, вони б розповіли безліч гісторій про всілякі народи, війни, морові повітря, кривди та побоїська, шлюби вельможних панів краю і старців зі старчихами, либонь, вийшла б велетенська книжка, більша за Біблію. Он і зараз зух у лисячій, на три ріжки, шапці за пиво та вергуни розповідає посоловілим дядькам:
