Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
Вольф Шольц не побоявся, вихопив вексель від Кампіана і прикрикнув на слуг: «Та ловіть же його, він усіх нас заразить!» Тоді старанний і вірний Барон — таки він! — стягнув у якогось пахолка рукавиці, підкрався ззаду й схопив за лікті свого колишнього повелителя. Той кричав, плакав, молився, але Барон був невмолимий, він тепер служив Шольцові, тож ревно виконував його наказ — скручував прокаженому руки. Архієпископські слуги в'язали Кампіана, і вже він нікому не був страшний, і вже спокійно можна було виводити його, щоб там, за межею міста, віддати колишнього бургомістра Львова під владу бургомістра прокажених Тимка Пєньонжека, проте Антох старався далі: гамселив Кампіана в спину, щоб догодити Вольфові Шольцу...
Барон ураз зупинився — він доходив саме до Краківських воріт — і в цю мить втямив усе. Перестарався!.. Так! О небо, чому людина скроєна так, що ні в чому міри не має?! Тоді ж, власне, почалась неласка. Антох тепер чітко згадав: він молотив зв'язаного Кампіана кулаками по спині і оглядався на Соліковського й Шольца: як вони оцінюють його роботу. Архієпископ скупо посміхався, Шольц все хмурнішав, врешті шикнув на Барона: «Та досить уже! — і, повернувшись до Соліковського, додав: — А він, ваше ексцеленціє, занадто старанний, занадто!»
І відтоді почався холодок... А тепер зовсім зимно. Мороз! Барон зрозумів нарешті причину свого нещастя, все інше — тільки додавалось: з того, що додавалось, можна ще було виплутатись, а з першопричини — ніколи! Його злякались... Боже, чому ти мене тоді не напоумив? Усе пропало. Ніколи мені у світ панів не повернутись, закриті переді мною, звісно, двері братства. А де мій світ, де? Захований на самому дні міста? Я був на найвищому щаблі, а тепер треба спускатись на найнижчий? А може, там завжди було моє місце? А втім, яка різниця — я був серед повій і буду серед них. Тільки де взяти грошей... Де взяти грошей?
Із скрушної задуми розбудив його гамір. Оглянувся. До Краківських воріт наближалася дивна процесія: четверо ціпаків вели простоволосу сивоголову жінку, позаду неї крокував кат у червоному каптурі, з кільцем шнура в руці, натовп валив слідом, і у подиві великому Барон упізнав Абрекову. В неї були спечені губи, зв'язані назад руки — саме так, як у Кампіана; а хто в'язав їй руки, а тим, хто в'язав, не зв'яжуть потім? Юрба вигукувала: «Відьма, відьма!» А хіба за Кампіаном, перед яким хилились колись у пояс, не вигукували: «Цур, прокажений!», а чи не може статись такого, що завтра і його. Барона, зв'яжуть?.. Або прикуцне той же Антипко у глухому закутку, щоб не заважав? Швидше треба сідати на дно, там менш помітно, завтра повії стануть до роботи в замтузі...
Барон дивився вслід за Абрековою й цього разу не насміхався з чужого горя, вперше стиснувся в нього той кусень м'яса, який у людей називається серцем.
А натовп більшав, більшав і тягнувся довгим шлейфом через Краківське передмістя на Збоївська — до млина Зоммерштайнів.
— Відьму спіймали, відьму будуть топити, то вона проказу наслала! — лунало звідусіль.
Над Полтвою — стовпище, ціпаки обступили Абрекову, щоб юрба не вихопила її й не розтерзала: у судовому вироку запротокольовано, що вона мусить бути втоплена — і баста.
До Абрекової підступив кат, почав обсотувати її шнуром; Абрекова сухими спокійними очима дивилася на зелені поля за Полтвою, пильно вдивлялась у синюватий простір, наче когось виглядала; вона не чула викриків, бо вже була не тут, губи ворушилися, вимовляючи тиху молитву; юрбі здалося, що відьма заклинає, почулися вигуки:
— Швидше, швидше, відьма сатану кличе! У цю мить розпачливий жіночий голос пролунав позаду, натовп стих: якась дівчина з розпущеним лляним волоссям бігла щодуху з передмістя, вона врізалась у натовп, штовхалась мов навіжена, пробивалась ліктями, била кулаками в спини, в груди, кусалась, а коли допхалася до ціпаків, закричала:
— Пустіть її, пустіть, вона не відьма! Я відьма! Я спала з чортами, ходила на шабаші! Я відьма, я!
Абрекова оглянулася, усміхнулась, дві сльозини стекли з її сухих очей, проказала:
— Не розпачай, моя доню. Христос відвернув свою голову на суддівському розп'ятті, відверне теж, коли прийде на них страшний суд...
Ціпаки відштовхнули дівчину, їх ніхто не вповноважував брати до уваги подібні зізнання, в судовому акті чорним по білому запротокольовано, хто є відьма; кат завдав собі на плече зв'язану Абрекову, мов поліно, зійшов до річки, зняв з плечей жертву і, розгойдавши в руках, кинув її у плесо перед млинські потоки.
Невдовзі берег Полтви обезлюднів, тільки Льонця, закривши обличчя волоссям, стояла на колінах і тихо плакала; біля неї стояв Письо і мовчав.
Та сталося диво, Льонця відкинула назад волосся й здивовано глянула на тата, не вірячи своїм вухам:
Письо заговорив!
— Усе, усе на світі — то єдно шельмовство! Шельмовство і більше ніц... І більше ніц, — голосив Письо, — і більше ніц!
Розділ чотирнадцятий
LEPRA OPPIDUM INVASIT![64]
Сказав господь Христові на небесі: «Сину мій, багато ще на землі грішників, хочу тебе знову послати, щоб ти викупив їх гріхи». І відповів Христос: «Боже, пошли цього разу голуба-духа, він трохи помучиться й прилетить назад. Там таке зараз чиниться, що вдруге я не вознесуся».
Середньовічна фацеція
Настав четвер — 1611 року, 30 липня. Тривожна вість прийшла до міста.
Саме тоді, о ранній порі, коли гінець Яна Даниловича в'їжджав з тією вістю крізь Краківські ворота і ще мало хто знав, що трапилося, міщани побачили дивне явище: на кришталево-чистому небі — ніде не видно було й сліду від туману чи сліпого дощику — через весь небосхил простяглася дугою яскраво-кармінова веселка. Вона довго стояла над містом, потім схилилася на захід до горизонту і щезла.
Можливо, іншого разу ніхто б не звернув на подібну примху природи особливої уваги — чого на світі не буває? — та нині вона вмить була оцінена як зловісний знак; тривожні чутки вже кілька днів проникали до Львова, і ні бравурні видовища на Ринку, ані страта чарівниці й провісниці лиха Абрекової не могли розвіяти серед людей передчуття нещастя.
А чутки були такі, що нібито з Москви, із оточення, вирвалась банда поручника Лісовського і вертається в Польщу, грабуючи й плюндруючи все, що потрапляє під руки, а має намір добратися до самої Варшави, не минаючи Львова, щоб по дорозі здерти з королівських підданих обіцяний і не заплачений королем жолд за службу.
Про гусарську хоругву Олександра Лісовського львів'яни наслухалися ще за часів рокошу: була то зграя найманців з різних станів — від шляхових розбійників до пропитих шляхтичів, дуже войовнича і страшна в жорстокості. Хоругва воювала на боці Зебжидовського, а після погрому рокошан під Гудзоном перейшла на бік Жолкевського, разом з ним рушила на Москву і, поповнившись жолнєрами-щуроїдами, верталася тепер до своїх хлібодавців вимагати плати за кров.
То були тільки чутки, а нині — ще не згасла дивна веселка — блискавкою рознеслася по місту вість з перших уст: з Вороняків, минаючи неприступний, а, зрештою, і не потрібний їм замок, лісовчики галопують Волинським шляхом на Львів, щоб до смерку стати в місті на постій.
Усе місто сполошилося — від магістрату до найубогішої халупи: мародерів боялися гірше татар, з чужинцем воювати легше, ніж зі своїм. Патриції ховали в підвали скарби, посполиті озброювалися хто чим міг, щоб обороняти свої домівки, зовсім бідні халупники, яким не було чого втрачати, відсилали в позаміські села дочок, щоб урятувати їх від наруги; багаті євреї зносили своє добро в потаємні схрони синагоги, убогі ховали подушки й перини, які завжди ставали першими жертвами під час погромів.
Дізнався про мародерів і прокажений Кампіан. Він сидів за лінією біля підніжжя Калічої гори, тримаючи в руках довгу паличку з мисочкою для подаянь; двоє міщан, які подали ялмужну, розмовляли, стривожені, про банду, що йде на Львів Волинським шляхом; Кампіан чув розмову, та не прислухався — його це не обходило. По ньому, як і по десятках інших мешканців колонії, давно відправили погребальні панахиди, він уже не був жильцем для зовнішнього світу. Магістрат з родиною Кампіана — про це колишній бургомістр і не знав — спорудили біля катедри каплицю на його честь, повісили над вівтарем портрет, перед яким горіла лампада за упокій померлого, а він все-таки жив. Зарослий, у плямах, які ще не гноїлися, в рукавицях і просмоленому каптані сидів щодня з іншими хворими біля Сокільницької дороги; нажебране за день приносив, як і всі, до очеретяної халупи бургомістра колонії Тимка Пєньонжека, який порівну розподіляв їжу між прокаженими — не так уже й погано жилося колоністам. Ніхто не був голоден, ніщо нікого не боліло, колонія жила своїм, нікому не знайомим життям, і Кампіан теж звикав до нього. З одним лише не міг погодитися, а мусив, — з рівністю. Звик-бо мати все життя більше, ніж інші. Тому на відміну від співбратів, які давно змирилися з усім, він весь час думав.
