Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
Почули цей дзвін і прокажені на Калічій горі. Кампіан не спав. Він звечора помився, нагострив ножа й підтяв бороду, тепер підвівся з прічі і сказав:
— Пора. Пора, панове!
Прокажені будилися, в халупці, критій очеретом, нудко запахло гноєм і мершею, хворі чухалися, роздирали гнояки; Кампіан, в якого гудзи на тілі ще не провалилися і не виділяли поки що власного смороду, скривився, заткав пальцями носа і повторив гугняво:
— Пора.
Останнім піднявся старий бургомістр колонії Тимко Пєньонжек — він був весь у струпах, а через те найбільш поважаний — і рік:
— Нема вже в мене сили. Якщо ти, Павле, зробиш те, що задумав, будеш бургомістром колонії.
— Зроблю. Колонією стане весь Львів. Ми з Соліковським розпочали її будівництво, ми і завершимо.
Тимко Пєньонжек послав розбудити всіх, які жили в інших куренях, Кампіан відрахував сорок молодших чоловіків і невзабарі вони рушили вниз схилом КалічоЇ гори.
Вперше за весь час існування колонії прокажені насмілилися переступити межу, через яку дотепер могла тільки переважити паличка з мисочкою для подаянь, і тихо посунули Сокільницькою дорогою. Перейшли міст на Полтві й подалися далі вздовж міського валу, минули Галицьку браму, потім завернули вліво і врешті зупинилися позаду костьолу Босих кармелітів.
Кампіан покрутився на місці, потупцював, глянув у бік Босацьких воріт, прикинув оком віддаль, потім відступив назад кілька кроків і сказав:
— Тут копайте.
Прокажені кинулися до вказаного місця, дерли землю і камінь пальцями, палицями, ножами, поки не натрапили на товсту залізну затулу з масивним кільцем. Затула була важка, хворі довго натужувалися, поки підняли. Сплеснув радісний зойк і стих: під затулою зіяла глибока нора, вниз вели стрімкі сходи, з нутра вдарило спертим підвальним теплом — був це потаємний вхід до львівського підземелля, про який знали лише староста, бургомістр і архієпископ.
Прокажені спустилися вниз і пішли гусаком темним вузьким проходом, який вів до ратуші й Низького Замку з відгалуженнями до архієпископського, старостинського й бургомістрівського палаців.
Біля першого відгалуження Кампіан зупинився й мовив:
— Я йду до Соліковського. Ви ж мене чекайте в консулярній залі ратуші.
...Архієпископ розставив на столі ляльки. Він давно вже не займався маріонетками: політичні події в світі і в краю випереджували одна одну, Соліковський ледве встигав уловлювати їх причини, тепер же, після поразки під Москвою, вони наче припинили свій біг, щоб передихнути перед новими, ще не відомими перемінами. Він розставив ляльки вряд, подумав, що доведеться робити нові, бо ж появилися нові люди на політичній сцені, вийняв з ряду ляльку Кампіана і викинув її в смітярку.
Тут міністрат повідомив, що сніданок поданий.
Дзвін давно вже замовк, тепер на Ринку лунали войовничі крики, галас, брязкіт зброї, чулися й постріли — всі ці звуки чітко долунювали до затишної їдальні, проте ні Соліковський, ні Мнішек, ані Шольц не звертали на них уваги, владці міста спокійно споживали м'ясні потрави, запивали вином і зрідка перекидалися словами, які не мали найменшого відношення до подій, що розвивалися в місті. Янко Бялоскурський гарантував патриціату й духовенству спокій.
— Це не наша справа, — повторив фразу, вже нині мовлену, Єжи Мнішек, коли на Ринку почастішали постріли. —Чей же не чужинці вступили в місто. А втім, це в компетенції польного гетьмана: приїде і наведе лад.
Тоді широко відчинилися двері, і до їдальні увійшов Павло Кампіан. Так він колись завжди заходив до архієпископа — не попереджуючи й не стукаючи, його поява була настільки природною і звичайною, що всі три львівські володарі в цю мить забули, ким є нині Кампіан і де він повинен бути; час повернувся назад — до архієпископської їдальні завітав на сніданок бургомістр. Вольф Шольц, як звичайний райця, подав руку іменитому гостеві, Мнішек привітався сидячи, Соліковський підніс Кампіанові руку для поцілунку.
Кампіан відсунув вільне крісло, сів і мовив до чемно усміхнених колишніх своїх колег:
— Тепер ми однакові — і тілом, і духом, панове. А в магістраті чекає на нас рада Сорока прокажених мужів. Пане Шольц, я згоден бути простим райцею, бургоміструйте собі далі.
Соліковський, Шольц і Мнішек поволі приходили до тями. Поштиві усмішки на їх губах враз мертво застигли, час повернувся на своє місце, і тепер вони втямили, хто до них прийшов і звідки. Привид... Але ні, не привид — живий прокажений Кампіан, безвіїй, засльозений, весь у плямах і гудзах, сидів поруч за столом; Соліковський схопився з крісла й, усвідомивши нарешті, що трапилося, закричав:
— Альнпека, Альнпека, Альнпека!! Кампіан поблажливо посміхнувся:
— Він вас лікувати не буде, як не хотів лікувати й мене. Але я дивуюся, чому ви, ваша ексцеленціє, так хвилюєтесь. Ми ж з вами започаткували колонію прокажених, ми й працюватимемо для того, щоб вона розросталась. Хіба ви забули: божий посланець в образі ангела наказав вам створити...
— То був сатана, сатана!..
— Хіба не все одно? Я пересвідчився, що з проказою можна жити: розум ясний і нічого не болить, а що сморід і гній... Коли стануть усі однакові, то ця хвороба буде такою, як нині нежить. І ніхто тоді не додумається зрівнювати патриція з голотою, кожен залишиться на своєму місці. А тепер подумаймо сукупно, панове, як нам заразити проказою все наше поспільство...
Дзвін у передранковій тиші був несподіваний і зловісний: мародери зупинилися. Лісовський подумав, що це сигнал для військової залоги, вигукнув:
— До мене!
Сполошені бандити стовпилися біля статуї правосуддя, Лісовський вискочив на лобний поміст, підніс шаблю — він у цю хвилину ще й не помислював про те, що за кілька років, криваво погулявши по всій Європі, стоятиме на такому самому місці в Буді, тільки із зв'язаними руками, — до нього підбіг Янко Бялоскурський, шепнув до вуха:
— У вояків і ціпаків не стріляти!
Аде довкола було тихо, тільки зрідка й ритмічно бевкав дзвін, у домах спалахували світла й гасли, лісовчики знову розділилися на три групи й поповзли — кожна до обраного кварталу.
І раптом звідусіль залунали крик, свист і галас. З вулиць і провулків, з брам і хвірток, з темних подвір'їв, немов з нір, вибігали люди — одягнені і лише в сорочках, чоловіки й жінки, з сокирами, молотами, сікачами, різницькими ножами, рогачами — кожен із своїм знаряддям праці. Були це медовари, шапкарі, мечники, бляхарі, ткачі, ковалі, сідлярі, різники — ремісники, завжди готові на тривожний звук ратушевої сурми зайняти свої місця на вежах. Але тепер їх кликала не магістратська труба, а Великий Кирило з дзвіниці Успенської церкви, тож утямив робучий люд, що патриції віддали його на поталу мародерам, щоб таким чином відкупитись від них.
Радитись не було часу. Єдиного ватажка ніхто ніколи не обирав, досі ремісниками командували старости й бургомістри, не було кому кинути клич до бою з ворогом, але ж у кожного однаково була своя домівка, у кожного були діти, у всіх разом було єдине місто, тому всяк нині став ватажком і, не змовляючись, без кличів, єдиною кривдою і люттю пройняті, забувши про цехові незгоди, ставши враз з поляків, українців, євреїв, вірмен тільки львів'янами, рушили від стін будинків величезним півколом на напасників — так наступає отара овець на гадючник.
Лісовчики не чекали такого опору, подались назад до ратуші, Лісовський скомандував стріляти, гримнуло кілька пострілів, хтось упав на брук, та це тільки розлютило юрбу; мародери задкували, величезне півколо ремесного люду нестримно звужувалося, оборонців було як трави та листу, а лісовчиків супроти них — жменька; озброєний оружжям праці натовп наступав, щоб взяти напасників під ноги.
У найкритичнішу мить, коли мародери були вже готові тікати навмання, вихопилися вперед два велетні з балтами. З гиком кинулися вони на ремісників, трощили по головах спритно й люто, міщани сахнулися назад, залишаючи на бруку вбитих, саме почало розвиднятися, хтось крикнув у панічному страху:
