Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
сум'яття, не було б усього... А чи таки краще? Яким і чим би ти був тоді?
Чи, попри все те сум'яття, ти не дістав більших знань про все на світі, не
вибрався майже в управителі панського маєтку у свої двадцять п'ять?..»
—А ти маєш якусь дівчину на оці для одруження, залицявся до якоїсь
отак по-справжньому?
—Ні.
— Тоді справа ще довга. Бо що таке одружитися просто так? То швидко і
нехитро, а ось знайти того, хто твій суджений насправді, — то важка справа.
Ось до мене в Кракові скільки залицялося, навіть сватів засилали до батьків, ти просто цього не знаєш. Але я навідріз кажу — ні, і все. Бо вчуваю одразу, що не та людина, що вікувати мені з ним буде гірше біди... Оце я й утекла, власне, на село до батьків на ціле літо, бо там, у Кракові, вийшло так, що...
ну, словом, з очей геть —/то й з серця геть, так краще і для мене, і для
нього...
В Данилові ворухнулась несподівана ворожість до того невідомого
панноччиного залицяльника, аж здивувався собі, а відказав:
— Мабуть, панна має рацію, що так вчинила. Коли не до душі людина, то життя не буде, а оскільки чути в панночці людину високої душі, то має
знайти собі когось достойного, та ще й вік у панночки, куди поспішати...
— Мені вже дев'ятнадцять, Даниле, а скільки моїх подруг вже заміж
повиходило! На мене мама сварилась так, що аж де там... Каже, в дівках
лишуся, вже стара я, бо вона в шістнадцять вийшла заміж...
— Всяке буває. Хто коли... Кожному овочеві — своя пора. А ваші звичаї
панські мені невідомі, я все життя лише тут живу, ото й знаю, що бачу, тим і
живу, що відчуваю... Як рослина... чи тварина...
У словах Данила настільки вочевидь забринів сум, що панночка
похопилась з місця і заперечила одразу ж:
— Ти що це так про себе говориш? Людина повинна поважати себе, ким
би вона не була. Ти простий хлоп, а дивись — і письменний, і стільки всього
знаєш, і книги читаєш, і фехтування освоїв як чудово. Та й взагалі... Батько з
тобою, певне, не возився б, будь ти просто пересічний чоловік...
— Я простий хлоп, панночко, ще й бідного роду, сирота, оце правда, решта наносне. То пан зробив з мене собі іграшку, а вона, виявилось, ще
чогось і навчилась, ось і пішло. Зрозумійте лише мене правильно!
Він напівобернувся до панночки, трохи притримавши коня.
— Я глибоко вдячний панові Семену за все, що він для мене зробив, і
дуже прив'язався до нього як... до людини, тільки я знаю, що він, попри все, що нас зв'язує, всі роки бачить в мені передовсім хлопа, тільки челядника, може, в чомусь цікавішого для нього, ніж інші, потрібнішого. Але челядника, якого можна і одружити, і не одружити, і покарати, і приласкати. А сам він, той челядник, ніхто, просто собі хлоп. І все.
— А ти гордий, Даниле, навіть надто гордий, як виявляється. Ніколи б не
подумала, що таке в тебе у душі...
Данило метнув на панночку погляд, і вона враз знітилась під його сіро-
синіми, наче блискавки зараз, очима, що немов пронизали її наскрізь, немовби побачили її усю зразу, якою вона є, що думає, і що в неї усередині, і що вона ще й не встигла подумати...
— їдьмо додому, — нервово сказала панночка.
Данило повернув коня і погнав його швидше. Мовчки вони приїхали до
садиби, завернули у двір, де Данило скочив з козлів і протягнув панночці
руку, допомагаючи зійти з брички. Мить, коли він тримав її пальці, підтримуючи другою рукою за лікоть іншої руки, мить, коли їхні пальці
торкнулись, блискавицею спалахнула в повітрі, й вони вже не дивились одне
на одного, вже кожен ховав погляд, дивився вбік, і панночка зійшла з
брички і подалася швиденько в дім, лише чутно було її кроки на дерев'яних
сходинках, що вели на другий поверх у її кімнату. Потім і кроки затихли.
Данило прислухався до звучання тих кроків, не здаючи собі й зараз
справи — навіщо, бо все здалося б цілковитим безглуздям, тільки б про це замислитись, але вслухався, як цокотіли черевички панночки
Гані по сходах, аж доки не завмер той звук, і лише тоді розпріг коня, завів
до стайні. А вже звечоріло, сутінки саме западали, і, не питаючи нікого ні
про що, облишив Данило ніби усі геть думки, забрався теж до власного
покою, замкнувся і почав було шукати заспокоєння у сні, але чи зарано ще
було, чи надто був схвильований розмовами на прогулянці з панночкою, тільки влежати не зміг, схопився з місця, узявся за шмат деревини, за ножа і
почав різати дерево. Завжди мав наготоване щось у себе в покої на такі
випадки.
Зараз довбав деревину, ще не знаючи, що то має бути, чого шукає в
цьому суцільному шматкові, що думає ця товща, що вона містить у собі.
Знав тільки, як завжди, що вималюється щось само, щось почне виявлятися, як крізь туман перед світанком обриси краєвиду, і тоді можна буде йти
зазначеним шляхом, тим шляхом, який вказувало йому в собі саме дерево.
Це найліпше відволікало його від думок, від сумнівів і вагань, і він
занурився в роботу, не бачачи часу, не помічаючи, скільки минуло відтоді, коли він узявся за різьбу, і отямився десь вже по півночі, коли заспівали
перші півні.
Дивився на те, що зробив, що виросло зараз із простого шматка
висушеної вільхи, і не йняв тому віри й сам. Ввижалося йому, що то було
справді гарно, а може, не настільки гарно, як саме те, саме воно, те, чого він
марно шукав упродовж чималого вже шматка часу. З-поміж розлогих, лапатих гілок виростала квітка. Квітка папороті, яку він побачив зараз, нині
у цьому шматкові дерева і видобув її звідти. Ні на що не була вона схожа, на
жодну із знаних йому квіток, вона була тільки квіткою папороті, і він
зрозумів, чи відчув, чи почув, що час його настав. Ось воно!
Він узяв квітку і вийшов зі свого покою, ще нічого не маючи на гадці, але
не пішов, як звичайно, на подвір'я, аби усістися на ґанку і дивитися на зорі.
Зараз його вело іншим шляхом, і він скорився тому, що вело його, і пішов
тихенько сходами на другий поверх, підійшов до покою панночки і тихо, без
стуку відчинив двері. Вони не були замкнені зсередини, ніби випадково, а
може, зумисне, але двері легко піддалися його руці, і він скоріш прослизнув, ніж пройшов, тихо в кімнату, і замкнув двері за собою так само нечутно.
Панна Ганя спала. На широкому ліжку, розкинувшись уві сні у
тоненькій нічній сорочині, розкішне волосся її розлетілося по подушках, обличчя під місячним світлом, коли Данило нечутно наблизився до неї, видалося йому напрочуд гарним і спокійним, глибоко-добрим і чистим.
Як квітка папороті.
Він поклав обережно квітку, яку щойно народила його душа, біля
дівчини на ліжку і на мить ще затримався, вдивляючись в її обличчя. Нічого
більше не було в його душі зараз, лише бажання стояти отак і дивитися, як
вона спить, як рівно дихає, як тоненько посміхаються уві сні вряди-годи її
припухлі вуста, як підіймаються
при диханні і опускаються, звільняючись від повітря, груди, стояв гак і
дивився...
Й ураз панночка розплющила очі і побачила його.
В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто
здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:
— Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?
Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.
Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи
своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.
— Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?
Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись
розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити
шум, що означало б для Данила кінець.
І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх
