Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Все починалось з нового саме зараз, у цю мить. Бо раптом щез страх.
Той найбільший страх, що живе всередині кожної людини, а надто у побитої
життям. Страх перед іншою людиною, перед її сутністю у сумир'ї з собою.
Зник страх перед прийдешнім, бо воно вже почалося й іншого <>ути вже
не могло, далі мало бути лише продовження нового життя, а воно вже було, воно вже існувало. Змінився увесь світ навколо. Запанував спокій.
Не треба було далі рватися чимдуж у путь, шукати шляху сьогоденного, аби щось траплялось далі в майбутньому — незнане, невідоме, величезне.
Все могло трапитися, все мало бути новим, як і раніше, тільки то було
для одного і ззаду у спину завжди могла вдарити лиха доля в неочікувану
мить. А тепер спина була захищена. І настав спокій.
Шлях лежав попереду довгий. Данило зберіг листа від Хаміда до його
родичів у Бухарі, отож мали вони рухатись тепер на Бухару. А туди ж
далеко, а відти ще далі...і всяке могло трапитися, так, все могло бути...
Але життя стало простим і зрозумілим, бо дбати треба було про будень, про те, що їсти, де спати, де провести гарно день, раптом махнувши рукою
на шлях попереду, і після вдалого полювання біля багаття у надрічкових
кущах зрозуміти, що можна дозволити собі спочинок.
Дбати про щодень, але не лише про себе, а й про товариша у мандрах, про того, хто поруч зараз і завжди.
Це було новим для кожного з них, і кожен дивувався собі і тому, що з
ним, дивувався власному спокоєві, якого не мав від дитинства, і дивувався, що степ навколо став лагідніший і сонце не так пекло, і коней жаліли, чистили й годували якнайкраще, і раділи вдалому полюванню й обміну із
стрічним караваном чи кочовим аулом.
Метою була колись одному Данилові омріяна Січ, а зараз для обох
засяяла вона зорею серед ночі, що вказувала шлях, що давала надію, що
живила.
Як важко взяти на себе відповідальність за іншого, коли ми
сумніваємось і вагаємось, не віримо, і як легко, коли ця відповідальність дає
тобі змогу не тільки жити повніше і ширше, а просто — бути собою.
Від цієї миті життя починається знову, набуває сенсу, містить в собі
майбутнє. Що знаємо ми насправді одне про одного? Що ми бачимо одне в
одному в буденні нашому, в сьогочассі, а чи крізь віки і далину, крізь
велетенську товщу часу чи за день, хвилину чи миттєвість?
Як ми змінюємось? Коли ми насправді стаємо собою? Коли ми
спроможні врешті відчути в собі людську сутність нашу, більшу за час і
простір, вищу і кращу за наше неупокорене біологічне начало? Коли біда
зажене нас на слизьке і вже не повернути, не відійти, не сховатись, не
забутись перед самим собою? Коли змушені, хочемо цього чи ні, подивитися собі у вічі і бачити себе у повен зріст, як у великому дзеркалі?
Хто я? Хто ти? Хто ми?
Чи тільки тоді, коли одірвані від буденного ритму, від звичного плину
життя, в якому живуть наші батьки й діти, вихоплені могутнім вихором
несподіваних обертів долі поза межі того, що ніби й було нашим, частиною
чого ми були завжди, а врешті завжди є і
будемо, а все ж одірвані, одщеплені, незупинно і безповоротно. Чи коли
опиняємось віч-на-віч із власною самотою, народжені голими, і помремо
голими, нічого не забравши з цього світу з собою, як нічого в нього не
принісши з народженням, окрім себе самого.
Але ж хіба тільки це? Хіба ж тільки й цього досить? Ні, це початок, з
якого може народитись біда, самознищення, нищівна сила відщепленості, позамежовості не менше, ніж її сила в ствердженні, в корінному зламі
свідомості, у переході від «ми» до «я».
Мабуть, усе ж тільки, коли спроможемось на повен зріст побачити й
іншу людину, віддавши їй належне, її людське, її духовне і виняткове в її
особливості, в неповторності її «я» як кожного зразка людського виду. Та
ще коли та інша людина в усьому протилеж-і іа нам, в усьому інша, в усьому
чужа, а ми проминаємо цю її чужість, незрозумілість її усталень, вторинність
її зростання для нас, не-шичність її зовнішності, життєвих правил і звичаїв, вступає в дію найвищий закон людського буття — людина людині друг і
брат.
Хто би не був той інший, який би не був він, та коли в ньому людське
вище за буденне, духовне вище за побутове, то, побачивши і прийнявши
його, спромігшись у собі відчинити двері наших душ для найсправжнішого, проминувши вторинне, ми стверджуємо право кожної людини бути
людиною і народжуємо в собі те, що :іветься Людиною, народжуємо
особисте «я».
Хто це стоїть з нами спина до спини проти вихорів і бур життя, хто
закриє нас собою від біди, заслонить ворожу кулю собою, затримає
ворожий удар, не боячись за себе, радіючи навіть у небезпеці для себе?
Чи не він, брат твій? Це відлуння твоє і віддзеркалення у просторі, духовний близнюк твій, як і ти його. І чи це не найбільше диво, вище з
вищих у тім, що витворила природа, наділивши людський рід свідомістю?
І лежить перед нами дорога довга і крута, і степ широкий, якому кінця
немає і краю, і небезпека чигає на нас відусіль, та й скільки того життя, а
скільки терпіння, страждання і болю вимагає воно? І все ж лягає чиясь рука
й на наше плече у хвилину скрути і незгоди, чийсь кінь біжить поруч з
нашими звивистими шляхами життя, чийсь погляд підтримає нас, чиїсь очі
зрозуміють, а руки захистять. І жити вже можна, не такий і шлях той
довгий, не такий і небезпечний, як на перший погляд, і минає, день за днем і
роки за роками, і верстам у пройдених шляхах немає ліку, а життя завжди
попереду, скільки б його вже не минуло, і все це жива надія, і прийдешній
день не гірший, а кращий за нинішній, і щось нове вже народилося п нас
назавжди, коли ми не одні на цьому світі.
І пройдуть роки і десятки років, а може, й сотні, і десь у списках Війська
Запорозького поруч із сотником Тимошенком майне прізвище Тушкан, якого зватимуть вже Данило, який значиться
хорунжим Чернігівського полку і який стане одним із предків того, хто написав
оці рядки.
І що би не трапилось упродовж тих минулих десятиліть, тієї товщі часу, тих
обширів, пройдених і перейдених, тих боїв звитяг і поразок, виграшів і страт, довга
дорога додому стає коротшою, коли у собі знаходиш стежку до іншої людини.
Довга дорога до себе не може оминути пошуку твого другого «я» — в реальному
житті воно зринає а чи в маренні, в уяві. Ти мусиш стрітися з ним, отим іншим
собою, і, пізнавши його, пізнати себе і тільки тоді насправді вернешся додому, прийдеш до себе.
