Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Лише пізно в глибинах ночі забувся врешті Айдар важким сном, вщент
винищений тим, що сталося, і тим, що було в ньому і забулося за всім, затяглося
плівкою, замулилось буденним, пережитим
і здобутим. І ось все разом засліпило, відняло зір і розум і занурило
в темінь.
Коли воїни Касим-султана над'їхали знову до аулу, їхній ватаг вилаяв
мешканців, погрозив їм, що коли прихистять хоч одного з ворогів султана, аул
буде зметений з лиця землі, знищений дотла.
Після цього вони, розвернувшись, поскакали геть. Данило, ще важко дихаючи, все
ще вчуваючи часом біль у правому боці в грудях, хоч рана заростала і врешті він
таки майже видужав,- пішов геть до озе-ра і сів собі в комишах на моріжку і
задивився у воду.
Він бачив, що сталося з Айдаром, як вплинуло на хлопця те, що відбулося
тільки що на їхніх очах, що глибоко вразило і його само-го. До болю було шкода
того симпатичного хлопця Асана, що ніби заздалегідь сам прирік себе на
смерть.
Ось він, Данило, і зіткнувся віч-на-віч з кочовиками, з Айдаро-ровими
земляками, нехай з найгіршими, нехай з особистої охорони Касим-султана. І все ж
о,сь вони, чим не панські гайдуки, чим не ті, хто шмагав його канчуками, хто
цькував його псами, хто гнав його чи не через цілу Україну, аж доки він не втрапив
до російського кордону і не зупинилась погоня, якій таки не видали втікача, зму-
сивши, однак, вибирати — або видадуть, або ж негайно у військо, у рекрути, у
царську службу, у вояки.
Данило вдивлявся у спокійну поверхню озера і думав, який тут дивовижний, не
схожий на рідний йому український краєвид. Усе навколо, навіть лознякові зарості, верболози, тут, біля цього озера,
схожі на наші, але інші, тонші, делікатніші, і листочки на них вузенькі, гострі — ніби прорізи азійських очей, а все ж — скільки схожого в долях
людей, в переплетіннях людських настроїв, при страстей і життів.
І чому саме з ним доля завжди розпоряджалась так жорстоко: тільки
ледь замайорить десь на обрії привид щастя, спокою, втолс-ної жаги, відвзаємлених пристрастей, коли можна тверезо врешті глянути на світ і
почати думати хоч про будучину свою поважно, як одразу ж налітає вихор, смерч і все зносить, змітає з лиця землі то, що щойно ж будувалося і могло
вирости, вириває з позірного спокою й, немов перекотиполе, жене тим
вихором, аж доки не зачепить воно за щось посеред ген хоч би й цього
дикого казахського степу, який вони називають Дешт-і-Кипчак.
Впродовж усього цього часу він проганяв геть спогад про Зей-наб, бо це
боліло йому найбільше. То була свіжа рана, і єдиним гоєнням її було зараз
аж ніяк не думати про це, не дозволяти собі думати, не сягати спогадом у
найближче, і він вертав далі, у кілька років далі, коли так у чомусь схоже
розбилося те його перше, те, у що він почав було вірити, те, що могло стати
його долею назавжди.
Панна Ганя з'явилась у маєтку, як фата-моргана, як марево, про яке досі
ніби ніхто й не знав. Пан Голембовський і не згадував Данилові, що ось-ось
має приїхати його дочка, а може, й згадував, але Данило на те не звертав
уваги. Що було йому до панночки, яка мала приїхати? Просто не пам'ятав
про це, заглиблений у свої настрої й переживання, власне, хто він і що він?
В'їхав у панський двір кабріолет, чотирма кіньми запряжений, і ступила
на землю з нього панночка, тоненька, як стеблинка, з пишною зачіскою і
синіми волошковими очима, у білій мереживній сукні. Данило, що вийшов
саме зі стайні, отетерів, і захололо йому всередині.
Такого він ще не бачив, такої дівчини він ніколи не бачив, навіть уявити
та й то не міг. 1 ото було воно, те маленьке ніяке дівчатко, яке вислав кілька
років тому пан Голембовський на освіту та виховання десь до великих міст.
Данило знав, що раз у раз їздив пан до доньки, та й пані частенько
від'їжджала кудись чи до Варшави, чи до Кракова, десь там мали вони
будинок, де жила впродовж зими пані Голембовська разом з донькою, а пан
Семен і собі наїжджав до них, лишаючи и останні роки Данила за старшого
при маєтку, бо старий управитель помер внезабарі після старого
Голембовського, і пан Семен вирішив, що нема чого ставити іншого — й
сам дасть раду невеликому маєтку, що лишився після усіх його витрат за
молодих років. Так і велося, і ось згодом вже й Данило раз у раз керував
справами ц панському домі, а що був досить грамотний і на господарстві
розумівся, то все виходило в нього неабияк, отож пан був з нього задо-
волений, і все рухалося якнайкраще, якби не... Якби.не оті думки, що вилися
в Даниловій голові, — про цвіт папороті, про заповіт
старого Сокири, про своє життя, яке йшло за чужим потоком, не знайшовши
власного, не вибравши свого шляху.
Панночка помітила Данила і позирнула на нього трохи зацікавлено, а трохи
здивовано, помітивши непересічний і виразний інтерес, челядника до її особи, а
за мить знизала плечима, гордовито повела головою і пішла в дім.
Данило стояв в отупінні, бо щось зненацька немовби вдарило його, щось
ворухнулось у ньому досі незнане, і він трохи згодом, отяммившись, заборонив
собі думати про панночку, дивуватися її вроді й граційності, а щоб ще більше
збити усе, пішов поночі до вдови Горпини, але її обійми раптом стали для нього
чужими й порожніми. Все було прісним і ніяким, аж Горпина перепитала його, чи не
хворий. Ніщо не рятувало від відчуття порожнечі, і він згодом' пішов геть додому і
влігся цього разу спати не у себе в покої, а просто на горищі в клуні, щоб хоч тут
відчути себе якось вільним. Щоби через запах сіна й жування корів, що долинали
з хліва, і переступання кінських ніг у конюшні вернутися хоч на мить назад по
себе самого, нероздільного з самого дитинства з усім, що зараз оточувано його, серед чото й він відчував себе частиною природи.
Так він заснув, трохи змирений тим, що було навколо, забувши про Горпину, про пана й панночку, про все на світі, тільки вдихаючи запах сіна, що таки
зап'янив його аж до сну.
Минав другий тиждень. Пан Голембовський сам був захоплений власною
донькою і охоче показував усі свої сільські розваги, з-поміж яких фехтування з
Данилом і полювання з ним займали неабияке місце.
Панна Ганя спершу проводила час весело, бо все їй було в но-вину на селі, сміялась з батькових жартів та дотепів, захоплювалась умінням батька фехтувати, посміювалась разом із батьком над його розповідями про те, як Данило вчився
грамоті або ж як він вчився фехтувати.
Данило нітився при цьому і нервував, вигляду не подавав, але при фехтуванні
з паном раптом виявив таке вміння, що панові Го-лембовському довелося
поступитися, відступити. Він розлютився, Й Данило опам'ятався і, як це
траплялось вже не раз, піддався панові, хоч почував вже віддавна, що
спроможний будь-коли перемогти пана.
Але пай не змагання з ним влаштовував, а собі забаву, а зараз ще й виставу
для доньки. Оговтавшись, Данило згадав, що повинен знати своє місце, що він
чернь, челядник, панський слуга, а не хтось інший. І він, піддався саме в ту мить, коли напевне знав, що дістане пана легко і просто, коли пан вже вибився з сил і
почав дратуватися й лютувати. Він дозволив панові вибити шпагу собі з рук і, опинившись без зброї, стояв проти спрямованої йому в груди і пінської шпаги, що
розірвала на ньому сорочку, дряпонула трохи й шкіру, бачив задоволене
перемогою панове обличчя і, скосивши очі, зауважив погляд панни Гані, який
видався йому зовсім-незрозумілим, бо в очах її не було того тріумфу, яким зараз
світилося
обличчя її батька, а навпаки — Данило зауважив якусь досаду й співчуття до себе.
