ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
* * *
Попiд старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий мiсток iшов Ждан до свого куреня.
Гроза сплинула так само раптово, як i прийшла. Клекотiв на порогах Чортомлик, басовито гудiв Павлюк, а в Скарбної клекiт одмiниий од того й од того — дзвiнкий, срiбний, неначе там iнша вода, а може, й справдi iнша: в Скарбнiй свiтлi струменi i чисте дно. Спiненi грозою, рiчки котили свої води на схiд.
На деревах, на стрiхах проти тоненького серпика мiсяця поблискували водянi краплi, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув куренi Полтавський i Мiнський, зупинився бiля старої пушкарнi, бо попереду замаячив гурт козакiв. Прихилився плечем до лiси, приплющив очi. Мiсяць стримiв рiжками догори, висвiтлив сiчову вулицю, комору на розi, калюжу попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув припiзнiлий птах — мабуть, десь перечiкував грозу, сховався за пушкарнею.
Ждан уже хотiв рушати далi, коли нараз за його плечима щось зашелестiло, й молодий голос забубонiв приглушено й швидко:
- Їде вiн на Орiль i Самару. Через Вербову, Висунь, там теж стоять залоги.
— По скiльки козакiв на тих залогах? — запитав iнший, мовби перешерхлий голос.
Ждана од того запитання мовби обсипало приском. Вiн тихенько повернувся, притиснувшись плечем до присiшка, вперся лобом у лiсу, намагаючись заглянути до пушкарнi. Тi, що розмовляли, стояли майже поруч пiд важким сволоком пушкарнi. Ждан не бачив облич, тiльки по голосах здогадувався, де вони стояли, — пiд сволоком, що трiснув минулого лiта й був пiдпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася на лiвий бiк, якби не мiцний розсiшок, що пiдтримував її збоку, упала б. Пушкарню збудували нову, а ця стояла порожня, восени її розберуть на дрова. Ждан знав її, як свою пазуху, бо ж допомагали всiм куренем забирати з неї гармати та приправляли в нову.
— На Самарi триста, на Орiлi — двiстi сiмдесят… Ждановi здалося, що його серце ось — ось розiрветься. Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи стали сухi й не стулялися. Вiн упiзнав, чий то голос. Митрофана Гука, брата. Той голос входив у нього, неначе зрадливий нiж. Митрофан чинив зраду з якимось вивiдником iз посольського гетьманського почту.
— Похваляється кошовий скликати в Масловiм Станi велику раду. I, либонь, не тiльки похваляється. Ходить така мисль у його головi. Якось вiн казав Яковлеву…
Далi голос знову забубонiв, як горох, що його сиплють пригоршнями на решето.
Ждановi затенькало в скронi, запекло в серцi. Що йому робити? Що чинити? Покликати кошового i вiддати на катiвницькi муки рiдного брата?! А iнакше… iнакше все це — на погибель Сiрковi й усьому Запорожжю."Боже мiй, боже милостивий", — шепотiв козак i стискував руками горло. Сльози душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на них iз шаблею?..
Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубi. I враз його погляд упав на пiдпору, яка тримала пушкарню. Страх пройшов йому по тiлу, аж затрiщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце."Боже милостивий, прости й покарай…" — майнуло в думцi, i вiн мимоволi заплющив очi. Хвилю перечекав, збираючись на силi.
— Прости мене, господи, — мовив уголос, i налiг плечем на пiдпору, й повалився разом з нею пiд дерев'яну стiну фортецi. Почувся скрип, i трiск, i нелюдський крик, Ждановi задзвенiло у вухах, i вiн на мить утратив свiдомiсть.
* * *
Скелi росли iз скель, налягали грудьми на рiку, намагалися перепинити їй шлях. Вони оступили її з обох бокiв, стали на путi високими порогами та пiдступними заборами, впали на дно крутими лавами. Рiка клекотiла, рвала камiнь, нестримно мчала свої води до моря.
У цьому мiсцi скелi були найвищi й стискали рiку найдужче. Порiг називався Ненаситецьким.
Скрiзь, куди сягало око, з води стримiли скелi, довкола них бушувала пiна, й стояла у повiтрi водяна курява. Найдужче випиналися з води двi скелi, i бiла грива то здiймалася до самих вершин, то, мовби знехотя, спадала донизу. На лавi вода переливалася тонким, прозорим потоком, оддалеку здавалося, що то лежить мiж скель величезне гнуте скло i в його прозорiй глибинi грає райдуга. А далi вода знову бушувала на скелях, мчала через перекати, гула, вила, гуркотiла, стрiляла гарматними випалами, шаленiла, як чорт на весiллi. Аж не вiрилося, що це та сама рiка, яка легко та тихо лине помiж берегiв за кiльканадцять верст угору.
Над Днiпром пливли синi, пiдпаленi знизу сонцем хмари, i висвiтлена ним проти хмари чайка здавалася срiбною.
Сiрко сидiв на найвищiй скелi. Монастирськiй, котра впиралася в порiг, високо зводилася над Днiпром, дивився на воду.
А вода по каменю, а вода по бiлому..
Тихо йду, тихо йду.
Вона набiгала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячi струмин, а внизу клекотiла жовто — бiла пiна, й ревисько стояло, неначе десь у глибинах крутилися сотнi жорнових каменiв.
Сiрко подумав, що й людське життя — як оцi пороги: переплив один, не встиг зiтхнути, а вир уже несе тебе до iншого — й пильнуй, козаче, а то розтрощить об скелi. Тiльки жодна людина не знає, скiльки в неї попереду порогiв, та, може, це й на краще.
Вiн любив це мiсце, хоча щоразу, сходячи на Монастирську скелю, вiдчував якусь тривогу й тяжкiсть на серцi, тут думки не мали припону й мчали шалено, тут вiчнiсть i мить сплелися воєдино i вiчнiсть втрачала владу над миттю. Тут марнотними стають думки про славу, багатство, почестi. Тут почуваєшся часткою вiчностi i мусиш рiвнятися до неї.
Таємничий i вiщий Днiпро на порогах. Надто вiн таємничий вночi. Сiрко не раз спостерiгав його такої пори. Гудуть пороги, шумить вода й, здається, зникає десь пiд землею. Вирує бiла пiна, б'є в камiнь хвиля. Виглянув з?за хмари мiсяць, висвiтив воду, й вона зблиснула зловiсно та погрозливо. Неначе потопельник, бiлiє камiнь, невидима сила закручує бiля нього шалений вир. А там, у глибинi, вiн ще лютiший. Iнодi на плесi щось скинеться, й той виплеск заглушить ревiння води i скрегiт каменю. Декотрi кажуть: то купається нечистий на погибель християнському люду, iншi ж — то спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
З Монастирської скелi порiг було видно до найменшого камiнчика. Всi дванадцять лав, усi рогатi забори й страшне" Пекло". Спекотного лiта, коли води в рiчцi забракає, пороги хижо вискалюють зуби, камiння оголяється, коричнево — свiтле вгорi i темне внизу, воно тодi схоже на пеньки в старечому ротi. Й тiльки камiнь Кресало стоїть бiлий — бiлiсiнький i здається сивим, але сивий вiн не од мудростi, а од пташиного послiду — то його облюбували для своїх посиденьок i так засидiли чайки. Нинi ж хвилi набiгали на скелi, розбивалися на тисячi свiтлих i легких струменiв, котрi змiїли мiж гострих каменiв, злiтали вгору вiялами срiбних бризок, бiла, зi сталевим полиском пiна вирувала коло берегiв, осiдала шапками на чорних гранiтах та пiщаних одмiтях, сягала сивої паморозi на вершечку Кресала. Людський голос, людський крик губився в ревиську, мов комариний писк у гуркотi громовицi. Ревисько води й камiнна пустеля — вони тиснули на душу боляче, щемно. До цiєї щемностi додає туги степ. Котить бiлi, як морська пiна, ковили, гойдає чисту, високу тирсу та жовтий буркун, але скрiзь, куди сягає око, не видно нi людської постатi, нi звiра, нi птаха, їх одлякує скажене ревисько, вiчний, невмовкаючий стогiн. Здається, то скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, мiцно скований ланцюгами. Принаймнi так вчувається Сiрковi. Цей стогiн i ця нестримна сила заходять мiж собою в таку ворожiсть, що, здається, ось — ось має щось статися. Зашкиргоче залiзо, розпадуться скелi, й почується вiльне та легке зiтхання. Ось — ось щось скоїться в свiтi. Зашкиргоче залiзо, й випорснуть з нього вольнiї руки, i ляжуть на вольнi чепiги.
Але стогiн лунав i вчора, й позавчора, й так само клекотiла з — помiж камiння вода. Й треба було спогадувати все, пiднiматися духом понад цi скелi, щоб зiбрати в серцi надiю та вiру.
