ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Край дунайської води,
Ой його стрiла
Та з коня зняла.
Ой стрiла ж, стрiла
Розпроклятої орди.
Ой бiля нього та кiнь його,
Та старий його слуга
Та прощається,
Та й питається
У хазяїна — друга:
"Ой куди ж менi
Та мiй хазяю,
Без тебе вдаваться?
Чи в край рiдний,
У степ вiльний,
Чи з кручi вбиваться?.."
Удавали, що нiчого не чують.
Вони навiть не наблизилися по — справжньому розмовою до того, що Лаврiн був Сироватчиним сином. Сироватцi чомусь здавалося: кошовий не запитує про це, бо не хоче мислити Лаврiна його сином. У тому почував якусь образу для себе. Саме образу, а не ревнощi — їх забрала смерть разом з Лаврiном.
Либонь, вiн i справдi був близько до розгаду. Сiрко, звичайно, не осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синовi, й спiвчував йому, проте вiн переживав Лаврiнову смерть iнакше. З Лаврiновою смертю в ньому мовби вмерла якась найяснiша частка душi, невиразнi надiї, помисли. Все те потвердила сама смерть — звитяжна, бiльша за Лаврiнове життя, бо було воно коротке, не звершене надiями. Але ж тi надiї могли б звершитися! I не круторогими половими, не свiтлицею на три сволоки (вiн уповнi вгадував Сироватчинi мрiї), а чимось значно бiльшим, ваговитiшим, що хотiв передати з власних рук. А вони, цi надiї, ось так, одна по однiй, лягають пiд косу. Скiльки їх уже впало? Чи не найстрашнiше в їхньому життi й борнi те, що гинуть нерозквiтлi надiї? Не встигають вирости, вибуяти.
Сiрковi на мить стало нiби соромно такої холодностi своєї думки, такого житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лаврiна не серцем, а надiями? Але, подумав по хвилi, й то не зле, бо що в нього лишилося, окрiм надiй? Просто так уже йому ведеться, що в хвилю мислить тiльки серцем, а по хвилi виважує все на терезах думки. То вже звичка, вироблена довголiтньою вiдповiдальнiстю перед товариством. У найбiльшiй яростi йому свiтилося: не тiльки не втратити честi, а й не стоптати вигод i потреб товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
Але ж любив вiн Лаврiна й просто так, гарячою любов'ю. Ота чубата голова, ота непогамована жага свiтлого й гарного в очах, ота звичка стрiпувати чубом i по — хлопчачому сурмонити брови… Отой щирий смiх i дитячий захват в очах… Як же гарно вiн смiявся. Як гарно бiгав по лузi… А за ним бiгав гнiдий звiздочолий лошак, намагаючись вхопити його зубами за кунтуш. Лоша Лаврiн випоїв з корця. Кобилу Пишну загризли вовки. Це була громадська кобила, якою пiдвозили од крам — базару до пристанi припаси. Вона i ще двоє коней завжди паслися на лузi, одразу за передмiстям. Пишна боронила лоша до останку, вовки загризли її, а воно забiгло в очерети. Було зовсiм мале, Лаврiн усовував йому в рота пальцi, й воно цмулило з корця молоко. Ходило за Лаврiном, як курча за квочкою. Задибувало в їхнiй iз джурою прикомiрок або ставало навпроти дверей сiчової канцелярiї й чекало, поки звiдти вийде Лаврiн. Й iржало дзвiнко, тривожно. Сiрко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести лоша на конюшню. Лаврiн одводив, а воно прибiгало знову.
Зате як же гарно вони гасали удвох по лузi! Лоша задирало хвостика й мчало, виполохуючи з трави чайок i жайворонкiв, i весело iржало на весь Великий Луг. А може, й на всю Україну. Воно хапало зубами Лаврiна за кунтуш, а тодi втiкало, високо вгору пiдкидаючи копитця. А Лаврiн намагався вхопити його за шию i повалити в траву. А то, бувало, ховався в кущi. Лоша спантеличено зупинялося, пiднiмало вгору маленьку мордочку й сурмило вже по — iншому — тонко та жалiбно. Усе воно, тоненьке й нiжне, тремтiло атласною шкiркою. Хiба можна таке поховати?!
Друге, що стояло мiж Сiрком i Сироваткою, але й єднало їх, — обоє почувалися трохи винуватими в Лаврiновiй смертi. Сироватка — що полишив Лаврiна, Сiрко — що одпустив його. Сироватку вже не раз душило гливке запитання: чому Сiрко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде. Й почував неправомiрнiсть таких претензiй. Ну, а коли б Лаврiн сказав, куди їде, чи змiг би, чи став би Сiрко затримувати його? Просто життя для Сироватки втрачало всi барви, й тепер, мабуть, назавжди. Вiн уже не знав, для чого живе, для чого сидить тут, п'є горiлку й що робитиме завтра. Вiн боявся про це думати i думав. Життя його минуло у клiп ока. Що минуло, осягнув у цi днi. I прожив його не так, як би хотiв. Не ладнала його доля до зброї, а наладнали до неї лихi люди. Вона вказувала йому на борозну, як i батьковi його Iвановi, чоловiковi лагiдному, покiрному всiм, який увесь вiк тихо та сумирно скородив чуже поле, не зобидив мухи, плакав, коли старець спiвав жалiсливим голосом псальму, не вступив нiколи в розмир з жодним сусiдом, мав душу м'яку та добру, трохи задивлену кудись, а куди, Мокiй не знає. В бджолу вглядався батько Iван, у призахiдне сонце й окутаний срiбним серпанком лiс на овидi. Щось вiн увесь вiк думав, тяжко думав, iнодi випадав тiєю замрiєю з розсохлого селянського колеса, хтось тодi до нього приходив, може, якийсь святий, а може, товариш юностi, i гомонiв з ним про справи далекi, красивi, чистi. З тим строєм душi мав би прожити довгий вiк, але випила з тiла силу праця i зсушила серце, i став вiн усмiхатися тiльки журно, й рiдко обзивався на людський голос, а невдовзi й погинув. Передав йому в спадок тихий голос, трохи замрiї, прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди заховатися од людей. У батька була стара хата, а в Мокiя нема нiчого.
Гiркий смуток заповнив Мокiєвi груди. Щоправда, не був то смуток упокореностi та молитовностi, i Сироватка сидiв, зцiпивши зуби, оскаржував у думцi перед свiтом своє життя i вперше не прощав йому. Отак сидiв, схиливши на руку голову, й стояла в нiй чорнота, й тiльки якiсь неяснi звуки зрiдка долiтали до нього. Порожньо, глухо на люднiй Сiчi й самотньо, аж страшно. Та зненацька вiн пiдвiв голову, й Сiрко побачив, що очi в Сироватки нiби випаленi вогнем, ще й по дну осiв попiлець. Вiн нiчого не прочитав у них, i Сироватчинi слова виринули нiби з чорної прiрви:
— Поїду я, отамане.
Отаман не втямив, куди збирається козак. Може, подумав, той i сам не знає, що каже? Проте спитав:
— Куди?
— На Волошку, — мовив Сироватка й налив з кварти. — Нудно менi тут. I тяжко, отамане!
Вiн заклiпав вицвiлими повiками й одвiв очi — аж сам подивував на свою скаргу, i йому стало соромно. Вона була перша в його життi й, далебi, остання.
Сiрковi стислося серце. Всiма його глибинами осягнув, як самотньо Сироватцi i як йому порожньо в свiтi. Колись вiн цього не розумiв. Був молодий i дикий, як степовий вiтер. I нiчого йому не було потрiбно, тiльки степ, та кiнь, та зорi над головою. Лише пiсля смертi синiв збагнув, що людина — то не тiльки степ, i кiнь, i зорi. Людина — вона тодi, коли думає про iнших людей, коли молиться за них i коли їй болять їхнi рани.
Над самими головами вдарив грiм, козаки хрестилися, Сiрко i Сироватка сидiли непорушне.
— Прощавай, отамане, — по довгiй хвилi мовив Сироватка. Мовив так, нiби прощався навiки. — Не май у серцi лиха на мене, якщо коли щось не так сказав чи зробив.
— Прощавай, дозорче, — одказав кошовий. У його голосi також пролунав натяк, що, може, вони вже не побачаться довiку. Сiрко не був помисливий i ще не знав остаточно, повернеться на Сiч чи нi. Нiкому не виповiв своїх замiрiв, i серце не вигойдало їх до кiнця. Ще раз, мабуть, востаннє, навiдає свою Мерефу, сповнить батькiвський i людський закон — одпише все, що лишилося, внукам i шукатиме мiсця на досмертний спочинок. Десь у зимiвнику, а найпевнiше — в Грушiвцi. Й залишиться тодi йому дати одвiт козакам i скласти з себе кошев'є. Скличуть велику раду, таку, як бувало колись. Нехай отаманує хтось молодший, в кого серце гарячiше, мисль гострiша i рука несхибнiша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував вiн i всi його попередники. Кошовий i дозорець обнялися й поцiлувалися тричi. По тому взялися за шапки.
