ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
А в селi й далi точилася битва, носилися вершники, лунали приглушенi важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися гарби, вантаженi чи то соломою, чи то сiном, i поповзли на гору до церкви. Клубок, схожий на комашню чи гнiздо шершнiв, зник — либонь, татарськi чамбули помчали далi, тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi — татари гнали худобу i людей. А десь пiсля полудня на вершечку горба мiж сосон спалахнуло велетенське кострище, й чорно — сизий дим сягнув неба. Татари обiклали соломою дерев'яну церкву й пiдпалили її разом з людьми.
Козаки поскидали шапки. Татари в цей час на них налоги не чинили, товклися в кiнцi греблi.
— Вони довго тут не затримаються, — кинув хтось iз запорожцiв.
— Затримаються на стiльки, аби потяти нас, — похмуро мовив iнший козак.
Справдi, надвечiр до греблi пiд'їхали двi гарби з сiном. Татари випрягли воли й погнали їх до села, гарби ж залишилися. Ждан не мiг збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед вози, самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по — iншому.
— Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму.
Либонь, так би воно й було, але козакiв порятувала нiч — на заходi з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж татари приготувалися до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Українi нiч спадає так швидко. Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй повенi.
Потонула долина Щирицi разом з козаками i татарами, з живими, й мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом дотлiвала на горi церква, смолоскипами спалахували присохлi вiд спеки сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий клубочок дратви, грудочку, й обидва кiнчики обiрвалися.
Татари палили багаття, з суворої глибини ночi, обвiяної легким вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В пiтьмi пофоркували конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать i вiддалялася. Козаки багать не розкладали, виставивши в обидва боки по дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i добра, як мати. Пиво принiс горiлки i сухої ковбаси, а також сала i таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу, аж виляски йшли помiж млинами.
— А чого пропадати добру, — сказав вiн простецьки й хитро водночас. — Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся. Вони он конину жеруть.
Ждан чомусь розсердився на Кайдана, пiдвiвся й пiдiйшов до возiв, став бiля дозорця, що сидiв, позвiшувавши з полудрабка ноги. Тут смердiло згорiлим порохом i, здавалося, ще й зараз витала смерть. Двох убитих козакiв поховали за бiльшим млином, двоє поранених лежали в млинi. I зовсiм недалеко горiли багаття, бiля яких вовтузилися хисткi постатi. Ждановi здалося неймовiрним те, що бачив, що пережив удень. Надто двi татарськi налоги на млин i палахкотiння церкви, в якiй зачинилися жiнки та дiти. Про те пекло, про тi смертi (а може, люди повибiгали з церкви, того не знав нiхто) козаки не говорили. А нiч визвiздилася, неначе перед кiнцем свiту. Викуваний з ярої мiдi мiсяць викотився на саму середину неба; здавалося, його можна дiстати списом, можна гукнути й пострахати чоловiка, який тримає на вилах рiдного брата: схаменися, побiйся бога i самого себе, того, що береш у душу, ще ж досить усiм поля, й трави, й моря, ще ж сонце свiтить усiм рiвно, i кожен може вибрати на небi свою звiзду. А їх сяяло мiрiади мiрiад, на будь — який смак i навiть примху, великi, бiлi, маленькi, жовтенькi i такi, що ледве мрiли, й натрусом, неначе сiль, i купами, як Волосожар, i зажуренi, одинокi, як Кiнь — звiзда, а деякi навiть зривалися й падали в трави — цi для ледачих та жадiбних. I захотiлося Ждановi закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий, що народився в цiм краї, кожен має свiй край, свої землi та води й не повинен зазiхати на чужi. (А вони зазiхають i зазiхатимуть довiку й тим сплюндрують i зганьблять людський рiд). Але дужчою за все була думка про те, як звiдси вибратися. Й розумiв: вони на цьому островi — як табун горобцiв пiд решетом. Вогнi горiли по обидва боки рiчки, а крил поки що бог людям не дав. Попливти по рiчцi… й припливеш прямiсiнько нехристам до рук. Сховатися десь у кущах — татари обшукають усi кущi, та й недостойно це козачого наймення, встид перед товариством.
Упала жовта зоря на сходi, вартовий козак перехрестився.
— Може, то вже моя летигь, — сказав. Й по хвилi розважливо додав: — I де вони в бiсової матерi взялися, цi чамбули? Тихо ж було, й сторожа нiчого не доносила. I цей край вони завжди минали. Бекети нашi стоять по Орiлi… Вигубили десь бекет… Вони й вертатимуться цiєю тасьмою. I нас звiдси вже не випустять.
Ждановi стало холодно од слiв дозорця, й вiн вернувся до млинiв. Козаки лежали покотом.
— Є ковбаса, є люлька — що ще козаковi треба, — теревенив Кайдан, i Ждан незчувся, як в отакiй скрутi всмiхнувся од тих теревенiв. Але в наступну мить його усмiх взявся кригою. Думка не могла нiкуди вiдлетiти, кружляла по острову, наштовхувалася на татарськi багаття й безсило падала.
Двоє чи троє козакiв перемовлялися (без надiї) про те, чи не спробувати пробитися вночi, й самi ж згладжували свої лазiвки — нiч стояла ясна, татари їх виловлять, як перепелiв. Ждан ковтнув горiлки, вона обпекла горло, й вiн довго пив воду, а тодi й собi вклався посеред козацького кругу. Тут, у крузi, було мовби безпечнiше. Пiдсунувся ближче до Кайдана, йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь i суворий, козак. Нi хитростi в ньому, анi лукавства, нi оскарги на свiт, а тiльки доброта, й безпечнiсть, i вiчна надiя на бога та людей. Цiєю надiєю пройнявся вiд нього й Ждан. I не тiльки надiєю. Думав про Кайдана, й теплiло на серцi, i щось там солодко млiло. Ждан подумав, що йому страшенно пощастило, адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна прихилитися i в якого знайти розраду, не виповiдаючи своїх болей i кривд. Лихо тiльки, що знайшов так пiзно.
Запорожцi бiльше не говорили про небезпеку, про завтрашнiй день, спогадували, що в кого було в життi цiкавого, спiвчували одному козаковi, якому з наклепу обрiзано поли… Ждан слухав… й незчувся, як несподiвано заснув. Пробудився вiд добрячого штурхана, схопився на ноги, його тримав хтось за руку й шепотiв у саме вухо:
— Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся. Ждан тер кулаками очi й нiчого не бачив, а свiдомiсть вже пробудилася, обiйняла всю скруту, з якою лягав учора, й щось стрiпонулося в серцi, а вiн i далi розглядався й врештi зрозумiв, що це йому не сниться, що стоїть вiн не в млинi, що це туман так густо обволiк рiчку й острiв. В туманi ворушилися постатi козакiв — всi готувалися до переброду.
— Щоб нiчого не бряжчало, — шепотiв Кайдан. — I не брьохатись. Черiдкою йтимемо. Ти, Викусо, попереду, зброї не бери нiякої. Вийдеш на сухе, ляжеш у травi, послухаєш.
— Знаю, — так само пошепки вiдказав Викуса — козак зi шрамом на пiдборiддi. Ждан подумав, що це бог послав їм такий туман, але далеко вперед думку не попускав — боявся. Козаки брали в руки рушницi, мацали себе по одежi, щоб нiчого не бряжчало, й тихцем брели в кiнець греблi. Обережно заходили у воду, обережно витягували з тванi ноги, тримали для рiвноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисiль, стояв стiйма, надiйно ховав козакiв."Бог послав", — ще раз прошепотiв Ждан.
Вiн чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не вiдстати й не загубитися в туманi: Кайдан ще з двома козаками несли на киреї. пораненого (другий поранений уночi помер), вони дали йому горiлки, й той спав. Аж тепер Ждан помiтив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув свої бiля млина. Ждан обережно пересував у багнi цибатi ноги, а сам сторожко дослухався й почував, як понапиналися всi жили, а серце нiби задерев'янiло. Врештi помiлiшало, осоки ж стали густiшi й вищi, незабаром вибейкалися на сухе. Й швидше загойдалися ношi, й швидше застрибали Кайдановi плечi, й Ждан шпарко збивав босими ногами холоднi роси. Хуркнула десь збоку якась птаха, й враз зовсiм недалечке, з лiвого боку, пирхнув кiнь, а далi заiржав. Те ржання пронизало Ждана наскрiзь, вiн побiг i обiгнав ношi, одначе подолав страх i закрокував поруч з Кайданом. Кайдан повернув до нього голову, плямкнув губами — Ждан зрозумiв, що той пiдбадьорює його. Зненацька лiворуч у туманi пролунав схожий на киркання крик, йому вiдгукнувся iнший голос, брязнула зброя, и бахнув пострiл. Навiть Ждан зрозумiв — то сигнал, їхню втечу розкрито. Тепер уже бiг i Кайдан, бiгли й iншi козаки. Ждан не бачив i не знав, куди вони бiжать, тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотiв, мов розжоханий кiнь. Щось цвiркнуло чи свиснуло вгорi, свиснуло ще раз — Ждан зрозумiв, що то татари пускають стрiли. Враз позаду пролунав зойк, а далi брязкiт залiза — хтось iз сiчовикiв уже рубався з ворогами. I в цю мить попереду звелася зелена стiна, козаки, якi несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши з нiг Ждана, — обминали дерева. Шмагнула по обличчi лозина, далi Ждан налетiв на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув пiд густе шатрище, ноги йому аж заломлювалися — втiкачi бiгли вниз, в долинку, по хвилi бралися вгору. Оминули галявину й вискочили на стару дорогу, яка ледве вгадувалася в травi. Знову попереду хиталися широкi плечi Кайдана, знову стрибав у нього на спинi один чобiт, аж тепер Ждановi спало на думку, що треба б допомогти Кириловi, замiнити його, вiн ступив ширше, i саме в цю мить Кирило похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бiк i впав. Ждан кинувся до нього. Кирило й далi цупко тримав у руцi полу киреї, а очi його були широко розплющенi… й неживi. Козаки, котрi допомагали Кайдановi, опустили пораненого на землю й теж посхилялися над Кирилом. Той був мертвий. Лежав на боцi, вивернувши вбiк лiву руку, в спинi в нього стримiла стрiла. Ждан не змiг стримати зойку, а козаки зацитькали на нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звiльнив з Кирилової руки зiжмакану полу киреї, але перш нiж пiти, ще раз оглянувся. Вiн чомусь подумав, що Кирило увесь цей час бiг мертвий. I ще в Ждановiй головi майнуло, що йому самому тепер нiчого не страшно, i коли доведеться — прийме смерть, як оцей великий, добрий i валечний козак, котрого послала була йому в товаришi доля, та й одразу ж забрала.
