ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Кат його вiзьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те, що я тобi розказав, коли вже нетерплячка — думай про Ївгу, вона приступна для всiх i в мислi, i на дiлi. I наймички її приступнi.
Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про ївгу, а й про нього ж таки, Кирила. Не мiг розгадати козака, не мiг його розлузати. Нiби ж простак iз простакiв, але й з якоюсь маленькою хитрiстю, поступливий, а за тим чаїться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в Кириловi якась особлива безжурнiсть, надiя на завтрашнiй день i долю, що таки ж не дасть загинути.
* * *
Наступного дня вони переправилися на правий берег Днiпра, а ще по кiлькох днях прибилися до слободи Ониськи за Орiллю, в пограниччi з гетьманщиною; саме туди, до млинiв на рiчцi Щирицi бiля Ониськiв, i прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й мельник Федiр Пиво найняв його до кiнця року лоточником. Вiн не хотiв брати Ждана, одмовлявся тим, що в нього й так багато челядникiв — "мнуть ханьки", але Кайдан сказав, що сам на млинах не залишиться, й Пиво врештi згодився i на Ждана. Млинiв було два, один о шести колесах — чотирьох борошномельних i двох ступних з фалюшами, i один менший — о двох борошномельних колах. Млини стояли один бiля одного на довгiй — предовгiй греблi. Рiчечка нiби й невелика, але обабiч — в'язкi болота, через те й гребля довга. Пiд'їзд до млинiв — тiльки з одного боку, од села, другим своїм кiнцем гребля впиралася в болото, а за болотом зеленiли луки, якi весною вода заливала аж до сизої смуги лiсу. На островi також стояли двi комори i хата на двi половинки, в однiй спали хазяїни — Федiр Пиво з молодшим братом Левком, у другiй — наймити. Над хатами, над млинами шумiли осокори i верби, осокори та верби росли i вздовж греблi.
Гарне було те мiсце, як майже всi мiсця по Українi. Широко слалася долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокiйної рiчечки, в нiй вiдбивалося ледь пiдсинене — як у доброї господинi хата — небо, й стояли запахи дикої м'яти та рогозу, й ширяли ластiвки по долинi. А на горi лiворуч — невеличка слобода Ониськи з церквою посерединi, довкруж дерев'яної церкви росли сосни, в них вона стояла, як у вiночку. Село невелике, але є школа, й шинок, i в селi багато гарних дiвчат, а парубкiв мало — парубкiв забирали безкiнечнi вiйни, у яких спливала кров'ю вся Україна. Здавалося, в такому недалекому пограниччi з ордами взагалi немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили, ще й татари вже багато лiт не сягали Ониськiв — село прикривали з пiвдня Запорозькi залоги.
Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi Ждановi не спалося, гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива, й спливало перед очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вiї; хоч побачить її коли — кебудь. Цвiллю вкривалися його мрiї, по дорозi на Запорожжя думав: засягне дещицю грошей, вернеться в Батурин звитяжним козаком (заграє конем, це — насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на Слобожанщину, куди заохочують український люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi землi й можна зiп'ястись на власне господарство. Полковники i росiйськi воєводи поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й нiхто там не вимагає паперiв — хто ти й звiдки, оселяйся, ори землю, народжуй дiтей — пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не ходив — соромився своєї бiдностi, свого виду, своєї незугарностi.
Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових ступ чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, — бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi родичiв там у нього, нi приятелiв, а з чужими людьми Ждан заводити знайомства не вмiв. Кайдан же — навпаки, мовби й не набивається нiкому в дружбу, одначе всi мають його якщо не за приятеля, то за доброго знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз на вiку. Те, що Кайдан частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а що почав заникувати в шинок — непокоїло. Зiп'ється козак, а словами ходить, як i ногами, — тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та пнища, й багато знає, i часто втелющується не туди, куди слiд. А мовби й розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже знає майже всiх у слободi, й розказав Ждановi, що сотник у слободi — зух i крутiй, зайшлий здалеку, зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника Зуба, запав у його мислi байками, що має свiй хутiр i худобу десь аж за Києвом, i очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а тодi виявилося, що немає в нього нiякого хутора — гольтiпака, тiльки вбрався в пишнiї шати — поведенцiї шляхетнi знає, й заходився виживати Зуба з власного обiйстя, й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб у сирому льосi — секвестрi — сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв — згвалтував у житi молодицю, теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть вони з Жданом мiшки з мливом до пiзньої осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до когось з сиднiв — у гнiздюкiв робота важка, й небезпека краєм їхнього поля ходить, одначе й заробiтки значнi. А може, вироїться похiд у краї басурманськi, то вони пристануть до вiйська. Ждана дивувала безпечнiсть його нового товариша, а також те, що той не кладе у мислях далекої тасьми, живе недалекими днями й не збирається нiчого в своєму життi мiняти. Либонь, уже звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть до козацького шпиталю або не складе на Дикому Полi голови. Й не сниться йому нiколи власна новенька хата — нехай навiть маленька, вистарана всiм життям, з кружганком i високим димарем, з квiточками в горщиках i черепочках при вiкнi, з мальованими по комину голубами й рядняною намiточкою, що нею завiшена пiч, а з печi пахне борщем i гречаною кашею на пiдсмажених вишкварках. I од тiєї думки своїм малим розумом Ждан дiйшов до думки бiльшої, значнiшої — про те, що й оборонити всi тi розкиданi по обох берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти їх треба з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим молодий козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як вiд одного верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi курчатка, такi легкi, що їх утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в другий кущ, по тому звiдти долинало неголосне покохкування та покиркування. Воно не вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний гомiн i починали крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду, невпинно прошкуючи вперед i… залишаючись на мiсцi. Перекидають вони її перед Ждановим зором вже пiвтора мiсяця.
О цiй порi крутилися не всi каменi — здебiльшого працював один млин. Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з паляницями та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не впоруються з горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи своєї черги.
Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи — прибула козацька валка на дев'ять пiдвiд. Невеликий острiвець сповнився гомоном, цвьохканням батогiв, скрипом колiс. Козаки повипрягали воли, а самi взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею. Вони подавали їх на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими дерев'яними совками черпали ще гаряче борошно й набивали його товкачами в порожнi мiшки. Запах млива був особливий, олiйно — густий, приємний, дуже мирський i подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою ватаг валки мастив колеса воза (вiн уже розвантажився). Робив це ватаг дуже повiльно, пiдважував спиною полудрабка, зсував колесо на самий край осi, мастив вiсь, далi кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав притику. Знову пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i аж тодi брався до другого. Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна вусами походжав по помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв.
